Конференція 2017 року: пошуки співпраці, а не полеміки

16 листопада 2017 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася науково-практична конференція «Проблеми дослідження Голодомору у ХХІ ст.: цифри, джерела, висновки». Конференцію організував Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» за підтримки Фундації українського Голодомору-Геноциду (Чикаго, США).

Співорганізаторами виступили: Український інститут національної пам’яті, Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України, Асоціація дослідників голодоморів в Україні та Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років в Україні.

Особливістю конференції стало те, що захід відбувався за участі людей, які пережили Голодомор: Миколи Онищенка, Тамари Бедренко та Зіновія Масло. Адже дослідження  Голодомору неможливо здійснювати без усної історії, яка лише підтверджує геноцидний характер Голодомору: хоч люди пережили геноцид в різних областях та селах тодішньої УСРР, та свідчать всі вони про одне.

Вітальне слово до учасників та гостей конференції прозвучало від директора Меморіалу жертв Голодомору Олесі Стасюк, Міністра культури Євгена Нищука, проректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Бугрова, декана історичного факультету КНУ Івана Патриляка та голови УІНП Володимира В`ятровича. Микола Кочерга, президент Фундації українського Голодомору-Геноциду, на жаль, не зміг бути присутнім, але передав свої вітання та побажання до учасників конференції. У ньому він наголосив на тому, що надзвичайно важливо: знати точну кількість жертв Голодомору, щоб ніхто не був забутий і щоб кожна невинно вбита душа знайшла спочинок; звернути увагу на важливість називати Голодомор геноцидом, інакше світ здатний до несприйняття та ігнорування Голодомору; провести розкопки масових поховань жертв, їх ексгумацію та дослідження. І все це, зазначив Микола Кочерга, не для того, щоб розвивати зайву полеміку, а щоб у спільній праці знайти правду.

Роботу конференції розпочали учасники першої панелі «Правовий аспект визнання геноциду українців: виклики сьогодення», яку модерувала доктор права Мирослава Антонович (Національний університет «Києво-Могилянська Академія»).

Володимир Василенко (д-р. ю. наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія») свою доповідь почав з розповіді про досвід єврейського народу в справі визнання Голокосту злочином геноциду на міжнародному рівні. Це відбулося лише в 2005 році – резолюція ООН. 60 років держава Ізраїль плідно працювала над збереженням пам’яті та поширенням інформації про Голокост в світі. І першочергово ставила перед собою завдання не міжнародного визнання і засудження , а згуртування , об’єднання єврейського народу. Справи України як з першим, так і з другим не в найкращому стані сьогодні. Професор Василенко зазначив, що не вбачає в діях сучасної України серйозних намірів  щодо роботи з міжнародного визнання Голодомору геноцидом: спостерігаються спорадичні рухи, які не мають ні послідовності, ні логіки. На думку Володимира Василенка, єдиною перешкодою у детальному дослідженні Голодомору, визнанні світовою спільнотою геноциду українців є глибока нестача єдності українців. Окремо, було звернено увагу на недоліки закону України про Голодомор від 2006 року.

Співробітник Служби безпеки України Валерій Удовиченко, який був керівником слідчо-оперативної групи СБУ з розслідування кримінальної справи №475 за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932-1933 рр. , поділився важливою інформацією стосовно слідства кримінальної справи №475. Заслужений юрист України Валерій Удовиченко розповів про всі внутрішні проблеми і перешкоди слідству з боку чиновників, про високий рівень організації слідчої групи, процесу розслідування. Доповідач наголосив, що свідчення очевидців по даній справі повністю підтверджували політичні рішення влади. Було опитано 1860 свідків, встановлено 837 місць масових поховань (всі були оглянуті, але через прихід до влади Януковича справа до ексгумації не дійшла). Відповідно до Конвенції ООН про геноцид кількість жертв не є ключовою в кваліфікації, проте слідство вимагало встановлення кількості вбитих для закриття справи. Інститутом демографії та соціальних досліджень була проведена демографічна експертиза числа  жертв Голодомору, яка не відображає повну картину втрат, бо ґрунтується лише на матеріалах кримінальної справи і потребує подальшого глибокого дослідження.

«Українозневажання та україноненависнецтво в інтерпретаціях Голодомору» – з такою темою виступив д. і. н., професор, провідний науковий співробітник Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України Арсен Зінченко. Завершив першу панель радник Міністерства закордонних справ України Дмитро Козоріз звітом роботи МЗС у напрямку визнанням Голодомору актом геноциду в світі. «Намір знищити українську націю зародився задовго до 1932 року і, очевидно, існує до сьогодні», – підсумувала панель Мирослава Антонович.

Найбільш гострою і емоційною була друга панель конференції: «Демографічні втрати України в 1932 – 1933 рр.: нові дослідження», на якій учасники мали обговорити і дійти консенсусу у важливих питаннях: «Кого вважати жертвам Голодомору» і «Скільки їх». Модерував науковців Ростислав Мартинюк, історик, журналіст, аналітик, експерт.

Промова Олександра Гладуна (д. е. н., заступник директора з наукової роботи Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України) була присвячена питанню так званих «маніпуляцій» різними оцінками втрат України від Голодомору та його так званому заполітизованому характеру, на думку демографа, «через вплив української діаспори». В негативному ракурсі було згадано Богдана Онищука, заслуженого адвоката, громадського і політичного діяча Канади, через його позицію, що кількість жертв від Голодомору становить 7 мільйонів осіб. «Необхідно, щоб діаспора припинила підтримувати науковців з позицією 7 мільйонів», – зауважив ультимативно доповідач. На жаль, Олександр Гладун не згадав про представників української діаспори з Канади, які мають протилежну думку щодо оцінки втрат від Голодомору, і яку він, вибірково, не вважає хибною. Варто зазначити, що звинувачення демографа в тому, що ті, хто обстоює позицію щодо кількості втрат від Голодомору в 7 мільйонів осіб, «мають намір перевищити втрати єврейського народу в Голокості» є абсурдними. Адже Україна має низку свідчень очевидців Голодомору, які називають цю цифру задовго до початку Голокосту: Генеральний консул Німеччини у Харкові К. Вальтер, Я.В. Сапсай, Референт  Посольства Німеччини з питань сільського господарства Отто Шиллер, Дорота Федербуш та інші.

Доповідач високо оцінив роботу Національного музею «Меморіал жертв Голодомору», зазначивши, що музей сьогодні формує національну пам’ять про Голодомор у всій країні. Але паралельно пролунали звинувачення у «маніпулюванні даними». Зокрема, під час експонування виставки «163» (автор –  Ростислав Бортник) у 2016 році. В ній музей використав дані Інституту демографії для демонстрації їхньої офіційної позиції в питанні про смертність в Україні в 1932-1933 роках: за дослідженнями демографів в Україні протягом 1932-1934 років померло 5 549 000 осіб, з яких 1 606 800 осіб – природна смертність і 3 942 000 осіб – надсмертність, що демографами позиціонується як прямі втрати України від геноциду. Трохи дивною виглядала озвучена заборона музею використовувати офіційні дані наукової інституції, яка здійснює роботу за гроші платників податків і за кожне дослідження отримує кошти в рамках фінансування державою наукової теми. Проте, Олександр Гладун так і не пояснив, на підставі чого Інститут демографії визначив, що 1 606 800 осіб померли своєю смертю, при умові тотального голоду в Україні. Відтак, виникає справедливе зауваження: те, чим займаються окремі співробітники Інституту демографії, це наука чи ідеологія?

Доповідь Наталії Левчук (д. е. н., головний науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України) була більше емоційним аналізом чи розбором наукової статті проф. Володимира Сергійчука, опублікованої у збірнику матеріалів конференції «Голодомор 1932-1933 рр.: втрати українського народу», виданому Меморіалом жертв Голодомору у 2017 р.

Володимир Сергійчук (д. і. н., професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка) навів низку аргументів щодо того, що оцінки втрат від Голодомору, здійснені демографами на основі аналізу сфальсифікованих переписів населення, не можуть відображати історичну дійсність, та закликав опонентів до співпраці з істориками з долученням архівних документів щодо історичних обставин злочину стосовно лакун, фальсифікацій в статистиці. Доповідач, зокрема, зазначив, що позиція демографів, зокрема О. Гладуна та Н. Левчук, які цілеспрямованно не хочуть брати до уваги за базу підрахунку втрат кількість населення УСРР на 1 січня 1932 року (хоч ними користувався видатний український демограф Арсен Хоменко ще 1932 року) викликає подив. Крім того, він наголосив, що навіть оприлюднені в Москві дані Всесоюзного перепису населення 1937 року по УСРР не співпадають з первинними документами, які зберігаються в українських архівах. Що стосується Всесоюзного перепису 1939 року, на який посилаються демографи, то він за офіційними даними сфальсифікований на 1,5 мільйона осіб, а не на 800 тисяч, як постійно пише про це Н. Левчук, ігноруючи документ. Крім того, доповідач зауважив О. Гладуну й Н. Левчук щодо закидів тим дослідникам, що встановлюють мінімальну кількість втрат від Голодомору в 7 мільйонів осіб “підпаданням під вплив української діаспори”: ми справді маємо підтримку від діаспори в пошуках істини, тому що ті державні інституції, яким це належить робити, за 25 років не здійснили відповідної роботи. «Навіть ця конференція організована за допомогою Фундації Українського Геноциду з Чикаго. Але чому ж демографи замовчують про свої багаторічні контакти з тими колегами зі США, які намагаються довести про мінімальну кількість втрат в 3,9 млн осіб, не працюючи в українських архівах? Чи американський професор Олег Воловина зовсім не має на них ніякого впливу, в тому числі і щодо підтримки в здобутті різних грантів? Як тоді розуміти їхні спільні статті й виступи на однакові теми? Зрештою, чому це наші демографи, коли не вивчені архіви України, не розкопано жодної могили безіменних поховань, тобто, не встановивши істину щодо трагедії України в 1932 – 1933 роках, уже активно досліджують ситуацію в Росії, зокрема в Поволжі, представляючи результати, які не співпадають з документами опублікованими російськими істориками», – підсумував професор Сергійчук.

Особливо цікавою в даній панелі була доповідь к. мед. н., експерта вищого кваліфікаційного класу, лікаря вищої категорії, заступника начальника Харківського бюро судово-медичної експертизи Андрія Кіся. Експерт проводив судово-медичні експертизи під час слідства кримінальної справи №475 та детально розповів про наслідки довготривалого голодування та недоїдання для людського організму, оскільки голодування в першу чергу б`є по імунітету людини та ослаблює організм. Науковець виявив сумніви щодо достовірності вихідних даних, наголосивши на тому, що внутрішні документи зазнавали найменшої фальсифікації. Як приклад: документ кінця 1933 року : «За документом ЗАГСу Харківської області за листопад-грудень 1933 року померло близько 200 дітей, із них за дитячим ізолятором «Комуністка» зафіксовано лише 2 смерті. В середньому одна смерть на місяць». Андрій Кісь продемонстрував три внутрішні документи, які говорять про наступне: за 2 дні, 9 та 23 грудня 1933 року, смертність серед дітей дитячого ізолятору «Комуністка» склала 87 дітей. Реальних 87 смертей. А записано чиновниками було тільки 2. Таких прикладів тисячі, що потребує свого глибокого  дослідження. Підсумовуючи, Андрій Кісь зазначив, що під час проведення судово-медичних експертиз для слідства в справі Голодомору було виявлено ряд фальсифікацій документів в бік приховання смертності в Україні в 1932-1933 роках.

Доктор психологічних наук, заступник директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любов Найдьонова акцентувала увагу більшою мірою на наслідках Голодомору та наслідках його довготривалого приховування для сучасної України. Промова Любові Найдьонової більшої мірою була звернена до закликів порозумінь, співпраці дослідників. Її доповідь доповнив професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ярослав Калакура. Він вів розмову про незворотні зміни морально-психологічного і ментального характеру українського народу внаслідок Голодомору.  Останнім на другій дискусійній панелі виступив Герой України, політик, громадський діяч Степан Хмара: «Ми не можемо навчитися і звикнути прислухатися до чужої думки, рахуватися з думкою іншого, поважати думку іншого. А без цього не може розвиватися нормально наука. Ми історики і демографи, насамперед, науковці. І ми повинні шукати істину. Якщо ми тільки станемо на методики, якими оперує демографія, ми не матимемо реальних результатів. Чому? Бо вона розрахована на ідеальну статистику. Ми її не  маємо, ми мусимо постійно робити припущення. На наслідках Голодомору паразитують сьогодні такі явища як корупція, хабарництво, і тому давайте об’єднаймося, демографи, історики, соціологи, філософи, на одному – служінні українській науці і правді».

На третій панелі науковці обговорили  джерела для вивчення історії Голодомору, які є доказами геноцидного характеру злочину. Станіслав Кульчицький (д. і. н., професор, Інститут історії України НАН України) приділив увагу свідченням очевидців Голодомору, які чіткіше за будь який архівний документ свідчать, що у селян конфісковували не лише хліб, а й всю їжу. Адже російська сторона досить часто апелює до текстів постанов ЦК, де йде мова про конфіскацію хліба. Професор детально розібрав питання державної допомоги Україні в 1933 році, що була направлена на забезпечення посівної кампанії: лише для держпрацівників, для тих, хто міг працювати, і лише для посіву. Власне, ці дії Сталіна підкреслюють штучний характер організації голоду. Він контролював процес. Станіслав Кульчицький наголосив на важливості пояснення всіх нюансів історії Голодомору, особливо для іноземців, яким важко зрозуміти деталі і природу злочину. Професор навів приклад такого нерозуміння – нещодавно опубліковану книгу польсько-американської історикині Енн Епллбаум про Голодомор «Червоний голод: війна Сталіна проти України».

Професор, етнолог Валентина Борисенко ґрунтовно доповнила питання «Чи може усна історія бути джерелом вивчення Голодомору». Про різні архівні джерела детально розповіли Василь Марочко (д. і. н., професор, Інститут історії України НАН України, голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні) та Ніна Лапчинська (головний зберігач фондів Національного музею «Меморіал жертв Голодомору», заслужений працівник культури України).

Дана конференція мала міждисциплінарний характер, зібрала науковців, які досліджують Голодомор через призму ряду наук: історії, психології, судової медицини, філософії,  демографії. Очевидно, що задум створення робочої групи, до складу якої пропонувалось залучити представників різних наукових кіл, задля пошуку консенсусу на принципах історизму та наукової об`єктивності, неминучий. Цього потребують як дослідники, так і українська громадськість, наука, пам’ять народу.

Фото Софії Яницької