«А люди падали, страшне падали, падали, падали…» – очевидець Голодомору
В грудні 2017 року заступник директора Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» Юлія Коцур відвідала для запису інтерв’ю 98-ми річну Зверховську Олександру Іванівну. Жінка все життя прожила в селі Мар’янівка Васильківського району Київської області.
Олександра Іванівна виросла у великій українській селянській сім’ї. Незважаючи на передчасну смерть батька, завдяки старшим братам, які добре господарювали, сім’я була забезпечена. З початком колективізації господарі вирішили, краще продати хоча б частину майна, щоб не віддавати його в колгосп, а самі пішли в надії на виживання, шукати роботу в місті.
Колективізація принесла велику біду в родину Олександри Іванівни. Активісти (респондент справедливо називає цих людей бандитами) спочатку забрали худобу і коні: «А вони ходять і вже прийшли корову в нас забрали, пару коней забрали, бо хлопці повтікали, а нам це покинули і це все забрали. Тоді приходят і одної пишіться в колгосп, пишіться, а хто ж тут буде робить? Мені 14 год, мати стара, а сестра інвалід була, другої групи, вона чорною болєзнію боліла».
Пізніше конфіскували всі продукти харчування: «…такі в них колки були желізні, такі вищі їх і ходят скрізь, може в землі заховав скрізь, шукали, ходили. У нас у дома стояла скирта така і ми заховали туда мішок пшениці, а в клуню поховали, у горшки понасипали всього і під солому позапихали, поприкідали, понаходили все чисто, найшли все чисто, найшли ті горшки, найшли ту скирту розкидали по всьому подвір’ї, мішок той забрали, остались ми немає нічого вже. В хаті нема, даже зернинки нема». Забрали навіть одяг: «А вони ж з хати забирали все, одежу забирали, забирали одежу…» Родині вдалося заховати тільки подушки.
Такими страшним людиноненависницьким методом і вдалося загнати Олександру Іванівну, її маму та хвору сестру в колгосп. Скупі колгоспні обіди при важкій фізичні праці не забезпечували потрібної для організму норми калорій. Сім’я змушена була вживати в їжу сурогати: «Ну що ж лободу варимо, кропиву й лободу. То навариш кропиви й лободи, поїсти і вже до того доходить, що ми тоже падалі». Олександра Іванівна згадує, що в цей час їх село накрила хвиля масової смертності: «А люди падали, страшне падали, падали, падали. Ідеш це і лежить. Ідеш переступаєш, а воно вже лежить».
Жахливим спогадом цих часів для жінки стали «подорожі» до Києва, де можна було в комерційних магазинах купити хліба. До найближчої залізничної станції потрібно було іти пішки 18 кілометрів: «На другий год уже трошки ішло вже пішов в колгосп, то почав появлятися комерчеський назначили хліб, кажеться комерчеський хліб, пустили трохи я тоже поїхала вже в той Київ, почула що там вже якийсь появився комерчеський хліб. Поїхала і я, скільки ж мені було, уже була 15 год, поїхала і я, зайняла я то очередь, а очередь там треба сутки вистояти, щоб достать той кусочок, то я вже там і лежала і цілу ніч і день і там вже достала, купила, такий був довгий хліб, така була довга хлібина. І по такі хлібинці дадуть тобі хлібинку, а сутки вистоїш там в очереді».
Незважаючи, на ті важкі випробування, що випали на долю Олександри Іванівни, жінка радіє своїм довгим прожитим рокам, несе життєву мудрість майбутнім поколінням та залишається щасливою у колі своєї великої родини.