Галина Плачинда: Пережите в роки Голодомору стало для батька хрестом, який він ніс усе життя

7 Вересня 2023

Десять років тому, 7 вересня 2013-го, відійшов у засвіти публіцист, письменник, громадський діяч Сергій Плачинда. Спогадами про батька поділилася його донька Галина

«Машинка «Зінгер» – єдина річ, яку зміг забрати з хати дід перед розкуркуленням»

Мій батько народився на хуторі на Кіровоградщині, але раннє дитинство його пройшло в селі Масляниківка – сюди молода сім’я  переїхала після розкуркулення.

Мого прадіда Максима затаврували куркулем і відібрали все. Родину попередили, що на ранок прийдуть і вивезуть усіх десь на Далекий Схід чи в Сибір. Тож серед ночі вони з моїм маленьким батьком були змушені тікати. У мене вдома досі стоїть швейна машинка «Зінгер»  – єдина річ, яку зміг забрати з хати мій дід Петро. Їй років сто, не менше, пам’ятаю, що пізніше на ній ще мама моя шила. Це наша родинна реліквія, яка пов’язує між собою кілька поколінь, оберіг нашої сім’ї…

Батько мій добре знався на садівництві, обожнював фруктові дерева і вмів їх доглядати. І це в нього від батька. Після розкуркулення і переїзду дід Петро почав усе з чистого аркуша. Він не мав спеціальної освіти, але мав такий досвід і таку високу кваліфікацію, набуту під час роботи біля землі, що зміг влаштуватися в колгосп агрономом. Так ним і працював.

Доля розкуркуленого прадіда Максима склалася трагічно – його вбили в Голодомор (вбивць, які торгували на базарі людським м’ясом упіймали. – Авт.). І батько не раз про це розповідав у своїх інтерв’ю. Дід пішов із села в Єлисаветград на якісь підзаробітки. І не повернувся… Батько на все життя запам’ятав, як його тата викликали на упізнання тіла і в якому стані він звідти повернувся… У 1933-му йому було п’ять років, тобто дитина вже здатна запам’ятати події, особливо травматичні, які з нею відбуваються. Пережите стало для батька хрестом, який він ніс усе своє життя.

Сергій Плачинда з батьками. Вересень 1930 року. Фото передане Галиною Плачиндою у Фонди Музею Голодомору. 

Про іншого діда, якого в селі називали Воловик (бо доглядав у колгоспі волів. – Авт.), на жаль, нічого не можу сказати, крім того, шо відомо з батькових спогадів. Мама татова, моя бабуся, рано померла – в 51 рік, ще до мого народження, тому я її навіть не знала. І якось з тією гілкою ми не родичалися і не підтримували тісних родинних стосунків. Дід Петро одружився вдруге. Дітей з другою дружиною вони не мали, адже побралися вже у зрілому віці. Мешкав дід у селі Грузьке, куди переїхав із Масляниківки. Ми часто бували там із татом.

У батька також був брат на 10 років молодший. Володимир Петрович Плачинда – це, до речі, це теж унікальний чоловік – науковець, людина енциклопедичних знань, він все життя працював у видавництві «Наукова думка». Так само страждав від системи – його вигнали з аспірантури за націоналізм. Світлі були уми і в батька, і в його брата. Попри різницю у віці вони все життя тісно спілкувалися і дружно жили, наші сім’ї дуже родичалися.

Володимир Плачинда. Фото з Вікіпедії. 

«Батько поїхав до Горбачова з вимогою зняти гриф «Секретно» з матеріалів про Голодомор»

Моє вже свідоме дитинство припало на першу половину 70-х. Це були страшні роки. Якраз у той період батька вигнали з Комуністичної партії і затаврували українським буржуазним націоналістом. Вони всі тоді ходили по лезу ножа, тому що арештувати могли за будь-що: і за вишиванку, і за те, що пішли Шевченкові квіти поклали… Моя мама розповідала, що коли вони вдягали вишиванки і йшли на Шевченків день у парк, який був оточений кадебістами і сексотами, це був виклик. В ті часи батько не міг собі дозволити якогось вільнодумства, бо просто опинився б у тюрмі, як переважна більшість кого колег, друзів, побратимів, письменників-шістдесятників. А з «перебудовою» він одним із перших дістав на поверхню тему Голодомору, те, що йому всі ці роки боліло…

Українська публіцистика просто вибухнула в часи «перебудови». Степан Колесник, Анатолій Погрібний і мій батько – вони були справді одними з провідних публіцистів в Україні в ті часи. Газета «Літературна Україна» стала таким рупором вільного слова. І от в 1986 році на зборах творчого об’єднання публіцистів «Оратанія» ухвалили звернення до генсека Горбачова з вимогою зняти гриф «Секретно» з усіх матеріалів про Голодомор. З цим зверненням мого батька відкомандирували в Москву. Він поїхав, віддав звернення, переночував, а вранці йому подзвонили з приймальні і сказали, мовляв, зайдіть і заберіть реакцію Горбачова. На тому зверненні була резолюція: «Разрешить печатать» – щось таке. От тоді шлюзи правди нарешті відкрилися і батько вже зміг говорити про це. Він справді багато зробив для того, щоб підняти тему  Голодомору на державний рівень.

Те, що я тоді почула від батька, мене вразило і шокувало… І не тільки розповіді, а його реакція на ці спогади… До речі, мама так само пережила Голодомор і теж розповідала страшні речі. Але як людина більш емоційно стримана  розповідала якось дуже  буденно, отаким спокійним голосом. А батько кожного разу плакав і… вибачте (плаче). Мені було страшно дивитись, як людина доросла і вже немолода плакала-ридала. Це ж яка травма сиділа в ньому всі ці роки…

Скільки б він про це не розповідав, а ніколи не міг говорити спокійно. От, як я зараз… Цей згусток страшного болю і страху людина, по суті, все своє доросле життя тримала в собі. Це було частиною його зламаної душі…

Сергій Плачинда, студентські роки. Фото з родинного архіву Галини Плачинди. 

Я переконана, що батько бував у вашому музеї – він просто не міг там не побувати, не міг оминути таке місце. А от те, що я знаю напевно, – до меморіального знаку на Михайлівській площі він часто приходив. Ми жили в пішій доступності і він туди носив квіти просто так. З дачі завжди привозив квіти, бувало, брав букет і ніс туди. Спілкувався там, мабуть, з душами своїх померлих близьких. І це часто бувало. В мене навіть є фотографія. Але зазвичай ходив сам,  не любив, щоб у такі моменти поряд був іще хтось…

Пережите батьками наклало свій відбиток на подальшому житті родини. Якщо раптом хліб упав на підлогу, то його треба швидко підняти і поцілувати – для мене це з дитинства нормальні речі. Так само їжа не викидалася ніколи: щоб у нас щось зіпсувалося чи пропало ­– такого і уявити не можна було! В дитинстві, згадую, коли сідали до столу, то все, що в тарілці, треба було з’їсти. Так нас виховували. Зараз я вже розумію, що це були наслідки травми, отриманої внаслідок голоду моєю мамою: «Поки не з’їсиш, не встанеш з-за столу…». Але тоді я цього не розуміла.

Звісно, ми зараз зовсім інакше виховуємо своїх дітей, ніхто нікого не примушує доїдати – не хочеш, то не хочеш. Але в мами зовсім інше ставлення до харчів було, до хліба, до їжі. А тато… Йому що б мама не приготувала, все було дуже смачно. Мені здається, що це теж якісь, знаєте, відголоски минулого травматичного досвіду. В нього не було несмачної їжі, щоб щось було несмачно – я такого не чула від батька.

«Мамин батько, простий сільський вчитель, постійно чекав арешту»

З  мамою вони познайомилися в університеті. Обоє були дітьми війни, тобто вступили не в 17 років, а значно пізніше – років у 20-22. Були однолітками… Мама, коли вступила, жила в родичів, в неї була тітка в Києві, тож деякий час жила в неї, в комуналці на Бульварно-Кудрявській, тодішній Воровського. Розповідала, що не могла втриматися, щоб не заховати під матрац якийсь шматок хліба… Настільки сильною була психологічна травма, отримана внаслідок Голоду.

Сергій Плачинда з дружиною та старшим сином. Фото з родинного архіву Галини Плачинди. 

Мама з Полтавської області і теж мала дуже непросту долю. Її батько був учителем – простим сільським вчителем української мови та літератури. І він, як згадувала мама, був переконаний, шо його так само заберуть в 30-ті. Постійно цього чекав. І щоб не будити своїх дітей – а їх у нього було п’ятеро й усі доньки, – виходив на ганок і там ночував, щоб коли прийдуть за ним, дітей не налякали. За ним таки прийшли, правда, його протримали недовго… Але після того він мало й прожив, в мене немає деталей, знаю тільки, що повернувся він зломленою хворою людиною…

«Батько – це людина-бунтар, яка не вміла пристосовуватися і лукавити»

Батьки одружилися вже на останньому курсі в університеті Шевченка. На мамі взагалі трималася наша сім’я, тому що батько був людиною-феєрверком, це був просто вихор, метеор. Його ніколи не було вдома – він завжди когось рятував, постійно кудись їздив – по всій країні. Коли разом з «перебудовою» свіже повітря свободи зайшло в це хворе й трошки деградоване суспільство, мій батько не сидів на місці. Після багатьох років стримування і обмежень просто пірнув з головою в оцю всю громадську. Хоча на той час йому вже було під шістдесят. Але він був надзвичайно енергійним. Казав: «Я козак». І справді щоранку, яка б не була погода, – взував кеди і рушав на пробіжку в парк. Сніг, дощ – неважливо, – зарядка, пробіжка, потім холодний душ – були обов’язковими. Я захоплювалася ним. От справді, міцна така була натура, козацька…

Працюючи в «Літературній Україні», він започатковував цілі напрямки української журналістики. Наприклад, одним із перших порушив мовне питання. Він опублікував таку, я вважаю, програмну статтю «А мова, як море» в «Літературній Україні». І потім і рубрику так назвали в газеті – «А мова, як море», де обговорювали мовну проблему. І так само питання Голодомору почали з «Літературною Україною».

А мама… Мама все життя працювала коректором у видавництві «Український письменник», тоді – «Радянський письменник». По суті, вона й виховувала нас трьох – старшого брата, сестру і мене. Бо батька ніколи не було вдома. Мама на нього сварилася й казала: «Боже, хіба ти не можеш уже сісти і почати просто писати якусь книгу, видаватися, зароблять гроші!» А він усе кудись біг, поспішав і когось рятував.

Батько дуже багато енергії поклав на отаку роботу – громадську, журналістську, публіцистичну. Всі демократичні інституції, які започатковувались в Україні в той час, – серед їх засновників був і батько. Народний Рух, Українська селянська демократична партія – чого він тільки не започатковував! І «Зелений світ» – була така дуже потужна екологічна організація, бо він і Дніпро рятував, і роман «Ревучий» про це був написаний, який 20 років пролежав у шухлядах. До речі, про ці ж Дніпрові водосховища – вже тоді було зрозуміло, яка це екологічна катастрофа для України… Словом – він піднімав такі теми за, за які потім звичайно його дуже сильно били: і не публікували, і в «чорні» списки потрапляв. Але він був такий – людина-бунтар, людина, яка не вміла пристосовуватися, не вміла лукавити. І нас цьому вчив: казати правду, якою б вона не була.

Він був романтиком – вірив, що ось зараз за кілька років ми розбудуємо Україну. Але епоха романтиків дуже швидко пройшла – буквально за кілька років інші люди стали затребувані. Але, вважаю, попри все він прожив щасливе життя, бо багато зробив для України.

Я пишаюся, шо це мій батько, бо таких людей – одиниці, які насправді жили для когось, тільки не для себе, не для своєї сім’ї. І мама через це з ним завжди вела бої, в хорошому значенні, звичайно. Бо вона його дуже любила і пишалася ним. І він її дуже любив.

Він фактично до останнього працював в Інституті українознавства. За кілька років перед смертю лише покинув, бо вже фізично не міг подужати…

«Він дивом уцілів під час вибуху на дачі»

Через те, що батько займався всім і одразу та постійно відволікався на різну громадську роботу, він так і не залишив спогадів, не упорядкував свій архів. Зараз я сама дуже хочу нарешті дістатися до його архіву – там кілька здоровенних коробок з товстими шкільними зошитами, списаними від руки. Все життя він писав тільки чорною чорнильною чорною ручкою. І треба якось викроїти час, щоб все це переглянути, перечитати. Руки туди ще не дійшли. Але я не виключаю, що там, в архівах, щось цікаве може бути…

Сергій Плачинда. Фото з родинного архіву Галини Плачинди. 

Бо тема Голодомору була в його творчості присутня ще змалечку. Ви ж знаєте цю історію про оповідання?

Це був 1947 рік , а він – хлопчик творчий, вже зі школи намагався щось писати, друкувався навіть. І от у кіровоградській газеті оголосили конкурс молодих літераторів, а мій батько написав оповідання про Голодомор, згадав про діда Максима, якого вбили людоїди, та подав оповідання на той конкурс. Голова журі завів його потім в кабінет, дав йому ці аркуші і сказав: «Сєрьожа, іди ці листочки зараз отут викинь у клозет і забудь. І більше, будь ласка, про це нікому не те що не пиши, а й не говори». От, вважайте, 40 років після того батько нікому й не говорив.

Коли він говорив про причини Голодомору, то завжди наголошував, що це був геноцид, завжди говорив про росіян, які всю свою коротку й недолугу історію намагалися нас знищити і загарбати наші землі. Вже тоді він дуже чітко розумів, хто ворог. Але промовляти таке вголос не можна було. І коли він намагався говорити про це, його «били» по голові – завжди.

Звичайно, така батькова активність не могла пройти повз пильні очі певних органів. Його ж підірвали у нас на дачі і я переконана, що це був не випадковий збіг обставин. Це були 80-ті роки.  У нас дача була на Академсадах, це за Броварами, як їхати на Літки, – такий фінський будиночок дерев’яний. Якось, коли батько був сам на дачі, стався вибух. Там він тримав багато самвидаву, у квартирі це було небезпечно зберігати, бо з обшуками ходили вже всюди. Він просто чудом вцілів – його винесло хвилею разом із дверима… Звісно, причин вибуху не знайшли, але він настільки потужний був, що від хати не залишилося нічого – вона просто згоріла вся до тла. Батька, не інакше, Бог уберіг.

Потім він практично втратив зір, розвилася катаракта, робили операції. А те, що коло нього були одні кадебісти і сексоти, – це факт, вони біля кожного тоді були приставлені. Я пам’ятаю, десь на початку 70-х, у такий найжорсткіший період, до нього приїхав якийсь дядечко начебто з Лондона, начебто з діаспори. Може він і справді з діаспори, це якраз «Неопалима купина» вийшла, і почалося: «Пане Сергію, давайте ми посприяємо вашому переїзду в Велику Британію, там будете жити і працювати вільно». Але батько був більш ніж переконаний, що це якийсь провокатор, просто треба були свідчення і докази його антидержавної діяльності, щоб нарешті запроторити в буцегарню. Всі тоді по дуже тонкому льоду ходили.

«Брат поїхав вступати в Душанбе, бо його «зарізали» на вступі в Шевченка»

Це і на нас, дітях, позначилося. Мій старший брат поїхав вступати аж у Душанбе, бо тут його «зарізали» на вступі в Шевченка.  А в Душанбинському університеті працював знайомий професор, подзвонив і каже: «Давайте його сюди». Брат приїхав у Душанбе, а там викладали таджицькою мовою, йому дали два місяці чи три, щоб вивчити мову, бо «діла не буде». І оцей професор, наш друг сім’ї, почав з ним займатися. В результаті брат вивчив таджицьку, перську, арабську і врешті решт став успішним арабістом – перекладачем з арабської, дипломатом. Пропрацював все життя в наших посольствах. Таких людей, які вільно володіють арабською мовою, небагато було в Україні тоді, та і зараз, мабуть теж.

Сестра, її назвали на честь першої дружини діда Петра Марією, так само не змогла поступити в університет Шевченка. Пішла в інститут.  Хоча і брат, і сестра закінчили школу з золотими медалями. Моя сестра, на жаль, вже покійна, була викладачкою української мови та літератури в Політехнічному університеті, кандидат наук.

А от у тата схильності до іноземних мов не було, як і в мене, (сміється). Більше того, його ж батьки розмовляли між собою молдовською мовою, вони ж молдовани, а з ним вони говорили українською. Тож молдовської він не знав. Хоча завжди носився із словниками якимось, самовчителями молдовської мови – все намагався вивчити і десь у душі розумію його. Але опанувати мову  йому не вдалося. І в мене немає до цього абсолютно ніякого хисту. А от брат Володимир, племінник Назар, це син сестри, – от вони мали… Племінник вільно говорить китайською, працює в українському посольстві в Пекіні.

«Україна для нього була Богом»

Плачинда – це молдовське прізвище Мої дід і баба молдовани. Це ж там Бесарабія десь недалеко… Але батько був записаний українцем і вважав себе українцем. Україна в нього була завжди на першому місті. Так і онукам своїм заповідав. Коли мій племінник Назар дипломатом став, він казав йому: «Назаре, ти повинен зробити все для того, щоб зміцнити Україну». Моя донька пішла на юридичний. Він каже: «Рося, ти повинна стати таким юристом, щоб Україну могла захистити в будь-яких питаннях». Україна в нього – це було все. Україна для нього була Богом. Він сам жив, віддаючи всього себе Україні, і так онукам своїм заповідав.

З онуками, якось так сталося, батько більше проводив часу, ніж з нами, дітьми. Він уже став старшим і менше бував у своїх безкінечних роз’їздах, вже не бігав по всіх усюдах, по всіх мітингах, зборах, демонстраціях і пікетах. І я дуже вдячна йому за те, що він формував їх. У нього четверо онуків: у мене – Роксолана, в сестри – Сергій і Назар, а в брата – Настя. Він не тільки розповідав їм усякі історії, він їх ще й ілюстрував: малював комікси своїм онукам! Це просто дивовижно. І мені так само – я і зараз їх зберігаю. Але тоді ми не знали, що це комікси. Просто батько вигадував якісь історії, казки і розповідаючи одразу ж малював цілі картини різнокольоровими олівцями…

Він ще ж був дослідником давньоукраїнської міфології. І от у нього в голові був цілий всесвіт. Він якось вмів переплести оцю давньоукраїнську міфологію зі своїми дитячими спогадами, вигадував якісь фантасмагорійні оповіді. Мені він розповідав про печерного чоловіка Данила, який жив у печерні часи, малював до цієї розповіді мамонтів, динозаврів кольоровими олівцями. А там прилетіла якась фея, а там мавка… Фантазія в нього була невичерпна. В мене ціла папка таких малюнків-коміксів збереглася, треба подумати, може навіть варто це видати, бо ці малюнки –  якась унікальна річ. Навіть не знаю, хто зараз із дітьми проводить стільки часу, стільки їм розповідає і скільки в них вкладає, скільки вклав наш дід в своїх онуків. Доземний уклін йому за це…

Галина Плачинда біля меморіальної дошки на честь батька на будинку 52 по вулиці Олеся Гончара в Києві, де жив письменник. 

…Роксоланою доньку я сама назвала. Але звісно ж під впливом того світу, в якому я росла і виховувалась (сміється). Я ще не знала, буде хлопчик чи дівчинка, але вирішила: якщо дівчинка – буде Роксолана, тут без варіантів. Народилась дівчинка…

«Після смерті мами батько втратив сенс життя»

Батько похований на Черкащині, в селі Кантакузівка. І це ще одна історія. Останні роки вони вирішили з мамою провести в селі. Купили там хату і просто на літо переїздили з моєю донькою, їхньою онукою. Забирали Роксолану і ціле літо проводили в Кантакузівці. За що я їм дуже вдячна. А потім, коли вже Рося виросла, а вони постаріли, мама почала говорити, що їй так погано в місті і вона все життя хотіла повернутися в село… А куди ж батько без мами? Вона ж не зможе там сама. Мама і справді в селі почувалася набагато краще… Може це психосоматика, а може щось інше, та вона почала краще ходити, можливо, сільське життя  справді їй якось допомагало підтримувати здоров’я…

Мама померла в 2012-му році, а батько дуже сильно здав після її смерті. Я одразу ж забрала його до Києва. Він сказав, що не хоче жити без мами і це було видно. Вони прожили років 60 разом, і без мами батько втратив сенс. Він справді почав потихеньку вмирати, перестав ходити. Страшно було спостерігати, як людина відпускає  своє життя і вже не намагається його втримати… Оскільки мама померла в селі, її там і поховали, а батько, звичайно, хотів, знайти свій останній спочинок теж біля мами. От так вони опинилися в селі Кантакузівка.

Могила Сергія Плачинди в селі Кантакузівка. Фото з родинного архіву Галини Плачинди. 

Там дуже красиво – це ж місця Коцюбинського. Шрамківка, Драбів – це отам, де Коцюбинський писав своє «Інтермеццо». Оці краї… Там такий простір – велике небо, широкі горизонти – гарно!.. Але це не їхня рідна батьківщина, просто так трапилося, що вони там при нагоді купили хату. І залишилися назавжди.

Ми їздимо туди, нечасто, але їздимо. Зробили там пам’ятнички, все охайно… Ось і цього року були на гробки. Хата стоїть… Але для мене ті місця так і не стали рідними…

 

P.S. Ми записали це інтерв’ю в червні, напередодні 95-ої річниці від дня народження Сергія Петровича Плачинди. Його донька Галина приїхала до нас у музей і ми довго спілкувалися в Залі пам’яті. Окрім спогадів пані Галина поділилася з музеєм родинними реліквіями – подарувала особисту вишиту сорочку батька та фотознімок, зроблений у вересні 1930 року, на якому зафіксований дворічний Сергійко зі своїми батьками. Щиро дякуємо за спогади і збережену родинну пам’ять…