«Якби ви знали, як я ждав свою матір!»: Наслідки Голодомору в долях українських дітей

Сучасне гуманітарне знання визнає дитинство за відправну точку життєвого шляху людини, впливає на його біографію, а значить і на історію суспільства, у якому дитина зростає. Й усвідомлення, й розуміння цього впливу створює можливість розв’язання історичних та соціальних контраверсій. Безумовно, що кожне явище і подія в історії є наслідком взаємодії численних факторів, але з – поміж них і той, що від чисельності дітей у суспільстві, від умов їх соціалізації, виховання, освіти, ментального здоров’я залежить майбутнє країни. Отже, для усвідомлення культурного генокоду, на якому відбувається самовідтворення нації, важливо розібратися як вона сприймає і виховує своїх дітей, оскільки це впливає на всі виміри розвитку нації. Пізнання дитинства не можна відокремити від історії нації, бо воно є його частиною і способом існування. Отже, історія дитинства, по суті, є фундаментом історії країни. Пам’ять про суб’єктивний досвід перебування дитиною, на наш погляд, визначає модель поведінки і дорослої людини в сучасному світі.

На публічному рівні державна політика невпинно примножує музеї, бібліотеки, архіви та різноманітні форми баз даних. Проте неймовірна децентралізація всіх інстанцій спадщини перетворила кожне помешкання, кожного індивіда на виробника архіву, колекціонера власного існування за допомогою родинних світлин, родинних документів. Кожна людина фактично перетворилася на архівіста власної ідентичності. Нагадаємо історію однієї нашої респондентки – Любові Петрівни Резнік. З огляду на низку життєвих обставин (спочатку жила в Будинку немовляти у Запоріжжі, де її мати працювала годувальницею, потім – самогубство матері, безпритульність й жебракування, відправлення на примусові роботи до Німеччини, потім – радянські ув’язнення за політично вмотивованим вироком). Любов Петрівна, понад десять років намагалася відтворити історію свого життя, звертаючись до судових та архівних установ, збираючи численні довідки. Основною метою жінки було прагнення встановити правильну дату свого народження. Намагаючись відновити дані про своє народження та перші роки життя, їй вдалося встановити деякі факти, пов’язані із функціонуванням сумнозвісного Будинку немовляти по вул. Рози Люксембург, про трагедію якого ми вже неодноразово згадували, а наша респондентка тільки доповнила наші знання.

Багатобарвність життєвих переплетінь є непередбачуваною. Траплялися майже казкові випадки, коли діти з дитячих будинків, домів малюток та інших закладів, що пережили Голодомор 1932 – 1933 рр., були віднайдені своїми батьками та мали можливість повернутися до родини. Запоріжанка, вихованка дитячого притулку Марія Тихонівна Сидоренко, яка унаслідок життєвих обставин разом із сестрою потрапила до запорізького будинку немовляти (батька дівчат заарештували, а мати спробувала вивезти їх до Запоріжжя, у надії, що там вони знайдуть можливість прогодуватися, родичі від дівчат відмовилися й просто залишили їх на базарі), розповідала, як у 1934 році батько звільнився з тюрми. Він через родичів дізнався, де його діти. Розшукав Будинок немовляти. Щоб виявити доньок, він попросив вивести всіх дівчат на ім’я Ніна та Марія. Так і не пізнав своїх доньок. Вони також… Вже йдучи назад, чоловік закашлявся й по цьому прикметному кашлюку (він був у батька завжди), Марія пізнала його. Кинувшись на шию батькові з криком: «Тату! Тату!», – вона й розповіла про смерть молодшої сестрички Ніни. [1]

Втім, щасливі фінали були поодинокими… Вони стали надіями, мріями на сподіваннями для інших дітей, що за ними в притулок прийдуть батьки. Для більшості дитбудинківців це так і залишилося примарними сподіваннями…

Іван Майський, який сам опинився у сиротинці м. Богодухова, описував події кінця 1933 – початку 1934 рр. так: «А через кілька місяців у дитбудинок почали приходити матері. Діти їх пізнають, плачуть. Жінки – до начальства, в ноги: оддайте діточок, спасибі, що прохарчували, спасибі, що не вигібли. І отих дітей і одпустили по домівках. Якби ви знали, як я ждав свою матір! Ні, не прийшла…». [2] В долі Івана Майського дива не сталося: мати, швидше за все, не вижила. Таких як він – підкинутих сиріт – залишилося десятки тисяч. Вони вижили та в пам’яті закарбувалися голодні роки настільки міцно, що до сих пір з болем говорять про своє дитинство та юність.

Були й інші ситуації. За споминами миргородчанки Сергієнко Марії Степанівни, їхня сусідка здала дітей до місцевого притулку, а коли за ними повернулася – дітей вже не було: чи їх перевезли, чи, швидше за все, вони не вижили. Звичайно, що була вірогідність усиновлення дітей та надання їм прізвищ нових батьків. Проте, це, швидше, примарна ілюзія. Бо мільйони дітей вмирали, а притулки в роки Голодомору перетворилися на конвеєри дитячої смерті.

Пошук дитини у притулку був непростим. Так, коли мати намагалася знайти свою дитину, вона зверталася до Охматдиту, з проханням про допомогу. Охматдит подавав заявку до всіх підвідомчих сиротинців області. Таким чином знайшли хлопчика. Він опинився аж у притулку м. Лебедин, про що повідомили матері. Цій жінці вдалося знайти сина та повернути його. Проте, наголосимо, що більшість дітей залишилися круглими сиротами, які так і не змогли повернутися до родини. Наприклад, матір Володимира Данька зверталася до всіх партійних установ з проханням допомогти їй у пошуку дитини. На всі мольби та прохання вона отримала коротку відповідь харківського облвиконкому: «…За картотекою не числиться…». [3]

За споминами Віри Сударик з Переяслава, коли до сиротинця підкидували дітей, то їм на ручку чіпляли записочки із ім’ям та датою народження. Проте, якщо прізвища дитини не знали, то замість прізвища називали «невідомий» і номер давали. І в школі такі діти не мали прізвища, а звалися «невідомий» і номер. Вже, як такі діти досягали відповідного віку, їм давали паспорти і присвоювали прізвища.[4]

Далеко не завжди батьки, які поверталися за своїми дітьми у дитпритулки, могли їх забрати. Наведемо витяг зі свідчення Джунь Марії Миколаївни, уродженки с. Джунь Полтавської області. «Батьки повернулись через три місяці і застали в хаті лише бабусю, пухлу, без крихти хліба. Андрійка вона віддала до Личанського притулку місяць тому, коли відчула, що сили залишають її. Батько не чекав ранку, а пізно увечері, взявши в торбинку декілька сухариків, вирушив із хутора до дитячого притулку. Окрім няні, тієї ночі з обслуги нікого не було і, звісно, дозволу забрати сина додому він не одержав, але няня допомогла татові відшукати Андрійка серед сплячих дітлахів. Радості не було меж, худеньке тільце сина прилинуло до батька. Тато дав голодній дитині сухарика, розпитав у няні, де живе директор і поспішив до його помешкання. Але не застав його вдома, залишився чекати до ранку. Уранці разом із директором батько з’явився в притулку, та було запізно. Няня розповіла, що Андрійко плакав, корчився від болю, кликав тата, а потім затих назавжди. На тому місці, де лежав Андрійко, знайшли порожню торбинку, яку батько, поспішаючи, забув біля сина. Батько, почувши про смерть сина, знепритомнів, його відвезли до лікарні, де він довго лікувався. Похоронили Андрійка в братській могилі разом із дітьми, які померли тієї ночі». [5]

Люди, що пережили Голодомор у дитинстві, назавжди закарбували у пам’яті цю трагедію. Проте умови тоталітарної комуністичної держави унеможливили говорити правду і взагалі згадувати про Голодомор. Люди зберігали пам’ять про лихо, не маючи можливості говорити про нього вголос. Ті, хто відважувався, як, наприклад, генерал Петро Григоренко, тих спіткали переслідування й тортури. Переважна більшість людей, що пережили Голодомор дітьми, тривалий час намагалися не говорити про трагедію своїм дітям. Проте в українських родинах роками викарбовувалося бережливе ставлення до хліба, речей, намагання зробити певні запаси й заощадження. Вже у 1980-х рр. люди, які пережили Голодомор у дитинстві, потроху передавали пам’ять про ці роки своїм онукам, розповідаючи, що був страшний голод, масові арешти, переслідування й примусове спрямування до колгоспів. При цьому обов’язковим від дідусів (бабусь) було попередження не говорити про це у школі або на людях. [6] У такий спосіб народна пам’ять не піддавала Голодомор забуттю.

Геноцид і далі впливає на життя людей навіть після того, як він закінчився. Він проявляється у вигляді травм, скорботи й дисгармонії, що їх переживають як безпосередні свідки й жертви, котрим вдалося вижити, так і нащадки тих, хто вижив, у другому чи третьому поколінні.

Отже, тим, хто пережив геноцид, осягнути його надзвичайно важко. Голодомор спричинив трансгенераційну травму. Наслідки тієї травми передалися нащадкам. Вона проявлялася по-різному: в зосередженості на виживанні, потребі пристосовуватися, уникнення ризику і «стокгольмському синдромі», коли жертви відчувають травматичний зв’язок зі своїми кривдниками.

[1]  Партико З. І пекло заговорило… День. 2017, 14 вересня. № 163 – 164. URL:  https://day.kyiv.ua/uk/arhiv/no163-164-2017?page=1. Дата доступу: 24.10.2017.

[2] Спогади Івана Васильовича Майського 1929 р.н. м. Лебедин Сумської області. Запис 1993 р. Ткаченко Б. Під чорним тавром: документи, факти, спогади. Лебедин: ВВ «Білий лебідь», редакції журналу «ЖЛ», 1993. 464 с. С.307 – 311.

[3] ДАХО. Р 1962. Оп.1. Спр.973. Арк. 139.

[4] Свідчення Сударик Віри Василівни 1926 р.н. м. Переяслав-Хмельницький Київської області. Запис 1999 р. Голодовка 1932 – 1933 року на Переяславщині. Свідчення / Упорядники Ю. Авраменко, В. Гнатюк. Переяслав-Хмельницький – Київ – Нью-Йорк : Вид-во М.П.Коць, 2000. 445 с. С. 80 – 83.

[5]  Свідчення Джунь (Назаренко) Марії Миколаївни, хут. Джуня Полтавської області, згадує її дочка Швайко (Джунь) Марія Михайлівна, 1936 р.н. Джунь О. Чорні роки Миргородщини. Миргород : «Миргород», 2014. 90 с. С.44 – 46.

[6] Цей висновок є особистим досвідом.

Роман МОЛДАВСЬКИЙ,

старший науковий співробітник відділу історичних досліджень

філіалу «Інститут дослідження Голодомору»

Національного музею Голодомору-геноциду

Інна ШУГАЛЬОВА,

старший науковий співробітник відділу історичних досліджень

філіалу «Інститут дослідження Голодомору»

Національного музею Голодомору-геноциду