Інтерв’ю з художницею Вірою Бариновою-Кулебою
«ГОСПОДИ, ЗА ЩО СЕРЕД ХЛІБА ЦЯ ГОЛОДНА СМЕРТЬ?»
Художниця Віра Баринова-Кулеба про Голодомор і пам’ять у мистецтві
Віра Баринова-Кулеба – народна художниця України, дійсна членкиня Національної академії мистецтв, почесна професорка Нанкінської академії в Китаї, професорка, педагогиня й унікальна постать українського мистецького простору. Згадані та незгадані звання – це визнання її багатогранної творчості, де знайшлося місце і темі Голодомору. Її мистецтво глибоко вкорінене в національну пам’ять, у трагедії українського народу, у його невидимий біль, силу і вічну надію. Народжена у 1938 році на Полтавщині, вона пережила післявоєнний голод 1946–1947 років, винесла з дитинства свідчення про Голодомор 1932–1933 років і пронесла їх крізь усе життя, втілюючи в картинах символіку страждання, боротьби й гідності української людини.
Її полотна – це не просто жанрові сцени, а згусток сенсів і глибокі візуальні наративи, що розповідають про досвід її родини, зокрема смерть діда, втрачене дитинство, переселення з хутора в колгоспну неволю, а також спогади про війну і післявоєнний голод. В особистому досвіді мисткині відбивається доля й недоля всієї української нації, як у краплі води – океан. Віра Баринова-Кулеба не шукала тем, вони самі жили в її пам’яті, були її мовчазними наставниками, формували її як людину і митця. Нещодавно з нею поспілкувався провідний науковий співробітник Національного музею Голодомору-геноциду, кандидат історичних наук Андрій Іванець. Пропонуємо вашій увазі дещо скорочену версію інтерв’ю. Повну можна побачити у відео на YouTube-каналі музею.
«Перший мій учитель була мама»
А.І.: Віро Іванівно, маю честь вітати вас у Залі пам’яті Національного музею Голодомору-геноциду. Наш музей володіє найбільшою колекцією картин, графічних робіт на тему геноциду українського народу, на тему Голодомору. У ній є шість ваших картин. Вони займають особливе місце в колекції. Ми якраз сидимо поруч із ними. Це, очевидно, роботи вже зрілого майстра, людини, яка має велику школу і практику за своєю спиною. Але як починався Ваш шлях у мистецтво, хто були ваші перші вчителі? Чи правда, що вам доводилося долати перші сходинки до навчання у Харкові просто босоніж, щоб стати художником?
В.Б.-К.: Дякую. Приємно зустрітися зі своїми картинами, які я виносила у душі і реалізувала. І що вони знаходяться в самому, думаю, престижному Музеї Голодомору в Києві. Якщо відповідати, як я стала художником, то навіть досі не знаю, чи я ним є, чи ні… Я просто жінка, мати, бабуля, яка уже захворіла цим малюванням. Я народилась на Полтавщині, тепер Миргородський район, а тоді – Гадяцький. На хуторі, в селянській хаті. Баба мене, як кажуть, піймала. Я народилась на вид мертвою, заплутана пуповиною. Бабуля сказала: «Ох, цій дитині, що заплуталась, плутати по світу». А вже в колисці рік сидів мій братик Васько. А перед цим у 35-му році од голодовки помер Колько. Мама ще тоді народила Петруся, за мною, який ще живий. А вже після війни ще й сестричку. Ми жили дуже-дуже бідно, тому що померли у батька батько Микола і мама Марфа, які цілий вік жили на хуторі, мали свою хату, мали багато дітей. Шість синів і три доньки.
Батько залишився сам у хаті тій. І як почалась голодовка, то він сам собі давав якусь раду, бо вже почали люди, як кажуть, німіти від того, що вже насувавсь голод. І батько оженився. І ото народився хлопчик і помер. А дід Микола і баба Марфа, які цілий вік там жили, я їх ніколи не бачила, тому шо вони у ті роки померли. Вони були дуже міцні. Дід Микола був такий міцний, дуже працьовитий. Баба була більш худенька. Казали, що я чимсь на неї подібна. Дуже роботящі. А їхні брати, батькові брати, також на хуторі жили. Коли я народилась, то батько поїхав, щоб мене спасати, аж у Римарівку (нині село Миргородського району Полтавщини – А.І.) велосипедом. У грудні, 1 грудня, привіз молодесеньку акушерку, яку звали Вірою, і тому й мене назвали Вірою.
Віра Баринова-Кулеба показує на свою картину «Смерть діда Миколи та баби Марфи в 1933» (2007).
А.І.: Це 1938 рік, хутір Мельникове-Кулебине, ви там народилися?
В.Б.-К.: Так. На тому хуторі. В 40-му його захотіли перетягти в село, в Римарівку. Тому що потрібно було в колгосп людей. І просто заходили ті комісари, забирали на віз… В мене є картина, де коровою батько тягне гарбу, на яку скидав усе, що можна, у збіжжя, і я там сиджу, кота тримаю, козу прив’язали ззаду… І перетягли у Римарівку. І там, недалеко від маминих батьків Ковтунів, які в роки Голодомору живі залишилися, тому що в їх десь на горищі зберігалось насіння якогось зерна чи трави, і вони ото варили. О… І коли туди перетягли, то батька забрали на підготовку, війну, бо він народився 1909 року. Забрали десь у ліс. І мама з нами трьома – брат Васько, я і Петрусь ще в колисочці був – залишилися у діда, маминого батька. Розкопали бугор той, і зліпили хату. Тільки із цегли піч на хуторі залишилася, комини, а то все перетягли і стали ліпить хату. Без фундаменту, без нічого, аби якось зліпить. І до осені вони у 40-му році її зліпили, і найбільше просила мама Бога, щоб устигли зробити піч, щоб можна було прогріти хату.
Ото й була перша моя майстерня. Комини рижі, не було ще і крейди, щоб побілити хату. І по цих рижих коминках мене мама учила. Перший мій учитель була мама, яка учила, як малювати. Вона не ходила до школи, але сама від себе навчилась читати й писати. Вона дуже була творча людина, все, що вона бачила, розповідала, я до сих пір по її науці йду. І студентів учу. Яка це наука? Вона казала, що в житті все красиве, але малювати треба тільки те, що у тебе в душі. І те, що ти побачила, ти його в душу взяла, і з душі його малюй. А ще Микола Глущенко, великий наш художник, уже було нам, студентам-художникам, каже: «Ніколи не малюй те, що бачиш, а малюй те, що відчуваєш». Наприклад, як можна квітку намалювати, як відчуть, як вона пахне, і який колір, і так далі, оце відчуття, натюрморти і все… Навіть людину треба відчувати.
Ну, і мама на коминках ото учила малювати. Чому вона вчила? Ну, перш за все, курочку. Дуже розумна теорія була: як курочку намалювати? Оце зараз дайте будь-якому професору, як він курку намалює чи півника? То він малює схему… А мама заглибилась усередину. «Ти намалюй зразу яйце, і це яйце нагріється, і тоді з того яйця народиться курчатко. Малюй зразу курчатко, тому що спочатку воно проб’є клювиком, і вийде голова. Голова велика і око велике – воно в світ дивиться. Там маленькі лапочки є, крильця, дзьобик. А як курочку ж малювати? А в курочки буде шия, довга, нахилена до курчат. Не так, шо з голови починати, а саме просто шия. І тоді вона домальовує гребінець більший, хвостик у курочки, дзьобик, яким вона все шукає зернинку, і багато курчат. Мені наскільки цікаво було це малювати крейдою! А там такий ківшик був, віхтик із водичкою – умочаєш і затираєш на комині, бо це ж людська майстерня. То дівчинку вона малює… А як півня? Ну, півень гордо стоїть, бо він дивиться, чи яструб не летить. Оберігати. І хвіст у його такий красивий.
А вже після війни сусідка моя мала кольорові олівці, то мені розказала, шо можна хвіст і зеленим, і червоним, і так далі. А у мистецтві, то ви ж знаєте, що і півники, і курочка все можна, й керамічно можна, й у металі можна, і ткати… Як хочеш малюй. А хочеш – як фотографію, реалістично кожну пір’їнку перемалюй, то вже твоє діло. Хто як відчуває.
Так що моїм першим учителем була мама, і спостерігач – рябий кіт, який не одходив од мене. Брат один і другий вже засинали, мама вже також на печі, бо рано вставати треба розтоплять ту піч, а я продовжую оте своє мистецтво. Я настільки любила усе малювати, і все, що мама розказувала. Вона було іде з поля, щось несе якийсь листочок, показує, на що воно подібне. Або корову пасе і на стежку дивиться. І на стежці шукає: «Оце, дивись, на що воно схоже? Оце на що схоже?» І я студентів зараз також учу: дивись обов’язково на землю, з землі все йде. А дух приймай, як кажуть, од Бога, з Небес. Оце така школа була.
А.І:. То ви якраз вже говорите про другу половину 40-х років? І це були знову роки випробування для українського народу, одразу після війни, 1946—1947 роки – це роки масового голоду. Як виживала ваша родина в цей період?
В.Б.-К.: Я тільки докажу, що на хуторі ж як хату знесли і все позносили, тільки залишились цегляні коминки. І бугорок такий, там хрести усіх померлих. Вся родина хрестом, там і братик, там і дід Микола, там і Марфа. І вже після війни, коли ми ходили туди в голодовку 46-го, хоч якісь ягоди там знайти, то мама показувала, шо оце могила діда, оце баби, оце братика – ціла родина. Взагалі тоді у садках дома хоронили людей. І в мене в пам’яті до сих пір саме той хутір і та голодовка. Ну, про той 1932–33-й дуже багато розповідала мені сестра моя двоюрідна, яка була майже віку моєї мами.
Віра Баринова-Кулеба. Моє голодне дитинство 1946–1947 року.
А.І:. У дитинстві вона розповідала чи вже пізніше?
В.Б.-К: Мені вже в дитинстві розповідала, я ще мала була. Я переїхала в село як почалась війна у 1941-му році, то мені було 2,5 роки. А потім, уже як було мені років 5-6, вона ото розповідала за ту голодовку. Я все допитувалась, шо то за хрести і од чого. Ну тоді не дуже розповідали, а сестра розповідала. Чому? Тому що вона каже, у мене батько Степан рідний од голодовки помер. І дуже страшно, шо він лежав уже на ліжку і просив їсти. А їсти ж нічого не було. А мені, каже, сусіди дали сироватки. Я, каже, несла йому, щоб він напився. Так він мене за руку хватав і кусав. А потім вона розказувала, що отам жила жінка, яка поїла своїх дітей. І вона утекла, виїхала десь у Росію. І ніби казали, що вона пізніше навіть навідувалась у село. Але її люди дуже боялися і не сприймали, як людину. Але люди там просто сходили з розуму. Вона не розуміла, що вона робить. Як і цей батько моєї сестри Катрі за руку кусав – він не знав, хто вона і що. А сама вона вижила, тому що робила трактористом. То там варили колотушку якусь, що можна було їсти. Чи там хоч зернина була? І отак люди жили, тому дуже помирали. Дітей кидали, старих зовсім кидали, а просто гнали їх у колгосп оті страшні комуняки. Хух…
Тоді докажу, як я уже жила у Римарівці, де зробили хату. На коминках у ній малювала. І я в 1946-му пішла в перший клас, закінчилась війна. В 45-му батько повернувся з фронту з-під Будапешту. Він був поранений, багато у ньому було осколків, ногу відрізали… Власне, ми батька похоронили в 67 років. І мама нас кидала в цій хаті. Майстерня ж була – це піч і кіт. Приходила й тітка, мамина сестра, яка не була одружена. То нам відкривала хату і давала у чавунчику, що мама залишала їсти.
«Галина Кальченко пам’ятник Лесі Українки ліпила з мене»
Коли війна почалась, увійшли німці. Я пам’ятаю, як вони в’їхали в наше село. І зразу коло нашої хати у хаті, яка в садку, німці зробили штаб. Вони тільки ввійшли, то зразу оголосили, шо тепер вони – влада. І будете робить на німців. Чоловіків уже не було. Батька забрали ж ото перед війною на курси і звідти – прямо на фронт. Було страшно. Але в нас була корова. Батько ще як був, то зробив довідку, що в неї туберкульоз, аби не забрали німці. І таки ця корова нас спасла. В мене дуже багато картин є – хлів, велика корова – на весь хлів, мені здавалось: там ластівочки і я стою з кухликом, а мама корову доїла. І я пам’ятаю, як увійшов німець на поріг. Мама злякалася, він заспокоює маму, узяв мене на руки, дав мені грудочку цукру. Це я пам’ятаю. І позрізав нігтики. А тоді заплакав. Дістав фотографію і показав, що в нього така донька. І пішов. То німці були.
Багато казали, шо вони, особливо із поліцаями, дуже робили багато шкоди. Якої? Все забирали, навіть з Гадяча, із сіл гнали жінок, щоб копали у вагони і вивозили землю в Німеччину. А так копали окопи… Діти по суті жили самі як попало.
Віра Баринова-Кулеба. Війна. 41 рік. 1980.
А тут 1946-й рік, батько повернувся ще в 45-му… В мене багато картин, як батько повернувся. Він весь був сірий, і шинеля, як земля. Одкрили хату, він увійшов. У Костецького є картина «Повернення»… А в мене зовсім по-іншому, бо я конкретно себе намалювала, брата. І батько як увійшов, він відкрив вікна хати, що він був забив. І стало світло в хаті, і мені здавалося, шо перевернувся весь світ, і, видно, це не батько, а якийсь святий…
Ну і, 46-й, вересень-місяць – у школу йти. Повів батько нас у школу. Всіх дітей зібрали – 1937-й, 8-й, 9-й рік народження – у панський будинок, який став школою. Було, що у школі всім дітям давали по одній картоплині. Всіх постригли, бо дуже багато вошей було. Особливо в одежі, у сорочці. Прямо в школі сорочку із дитини знімали і там кип’ятили, і відправляли додому. Це я пам’ятаю, оцю страшну боротьбу. І з однією тією картоплиною…
Пам’ятаю, батько сидів із дядьком Василем, без руки який повернувся. Вони говорять: «Нащо тобі, Іван, ще дитина?». Бо мама стояла коло печі й дуже плакала, вона ждала сестричку мою, Валю. А батько каже: «Як одне помре, то хоч будуть діти». І в мене також є картина, як ми за столом сидимо з тією картоплиною. До речі, цю картину, як я уже закінчила інститут, ніде на виставку не приймали, тому що не можна було так показувати війну. Непереможного совєтського солдата. Отак ця картина в мене й є. Покійна Кальченко Галина Никифорівна, яка зробила пам’ятник Лесі Українки. До речі, вона ліпила із мене її, бо я чимсь у дитинстві, у юності дуже подібна була лобом і всім на Лесю Українку…
Пам’ятник Лесі Українці в Києві. Скульптор Галина Кальченко, архітектор Анатолій Ігнащенко.
А.І.: Це ми говоримо зараз про пам’ятник, який стоїть на площі Лесі Українки в Києві?
В.Б.-К.: Так. Коли мама народила в 1946 році мою сестричку Валю – це був голод, не було нічого абсолютно їсти. Мама залишила її у колисці, і мене в школу не пустили, щоб я колихала. А вони ту корову продали і купили козу. Вона доїлася, і цим молочком я могла свою сестру годувати. Зараз їй вже скоро 80 років, живе в Гадячі, дуже бідує, дуже хвора.
В школу восени я не пішла, бо треба було на роботу мамі йти, а коли почалась зима, то крали солому із кагатів і долівку вистилали, і можна було в печі протопить, щоб було тепло. І я вже тоді пішла у школу, і брат мій. А він в роки війни став інвалідом, бо дуже застудився. Уже він помер. І у школі нам вчителька дала огірок намалювати. І я його малювала так, як учила мама. Що в огірку є зернинка, треба в землю… А тоді воно проросте: зразу два листочки, а тоді буде огуд, а тоді квіточка, і з цієї квіточки буде огірочок… А над ним листочок прикриває. І ворсинки, ті, шо зберігали росу. Хто таку школу міг дати, як не мама?
«Пензлики мама зробила з… кота»
Ну, я ж дуже хотіла десь учиться… Ніби ж десь художники є, хто зна? Ніхто. А тут з Донбасу приїхав селянський хлопець Шурко. Тікали ж тоді всі з колгоспів і він втік також на Донбас, у шахту. Приїхав і ми на нього дивились, як на щось ненормальне. Бо, по-перше, він у черевиках і костюмі був. І головне – він умів малювати. Батько ж мій до нього: ось і донька малює, може ж, ти розкажеш, як малювати? І він сказав: «Візьміть скляночку, і ото в скляночку дивіться, шо вам попаде – те малюй». Олівець уже був. Батько привіз олівець, і я вже могла не крейдою, а олівцем малювати на якихось там плакатах із школи, з іншого боку.
А.І.: А чому в скляночку?
В.Б-К.: Нас же як учили в училищі? Вирізали ми такий трафаретик: оце скільки видно, так і компонуй композицію. А то ж скляночку, що ти бачиш, що тобі попадеться. Я з тією скляночкою носилася все і малювала олівцем, що побачу. Найдужче я малювала курочку, корову, козу в хліві… А тут в Гадячі відкрили педагогічне училище. Дівчата зі старшого класу пішли в педагогічне училище учиться. Я кажу: може й я туди піду? Бо я ж дуже хочу. А вони: там є і учитель малювання Пошивайло. Що робити? Брат знайшов у календарику об’яву, шо є художня школа в Києві. Брат написав туди листа. Прийшла відповідь, що художня школа є, але вам після семи класів потрібно поступати в училище. Закінчити. Можна вступати в Одесу, в Дніпропетровськ. Харків не згадали. І правила прийому в училище. Перше: здати роботи по живопису, по композиції й рисунку.
Я кинулась: я ж знаю, шо таке рисунок! Мама найдорожчу зрізала троянду, поставила у стакан з водичкою, і я намалювала цю троянду наскільки точно, шо навіть росинки на листочках. У росинці відбивалося вікно, і я й те малювала, розумієте. Все перемалювала! А живопис – ніхто не знає, як і шо. Ну догадались, шо це треба фарбами. А в мене були шість фарб, які учитель по малюванню у школі мені дав, – наклеєні як коржики. Пензлики мама зробила з кота: вона під лапками вирізала хутро, брала ломачку, прив’язувала ниточкою, і можна було тоді ото розмочувати ці фарби. Ну, і що? Давай намалюю опішнянський глечик з патьоками, в якому кип’ятили молоко. Поставте глечик, натуру, і мій живопис – один до одного! Ну, а композицію… Тут уже і в школі питали, й директора, й інспекторів з Гадяча – ніхто не знає, шо таке композиція! Книжок же не було… А тоді брат мені каже: «Ти, мабуть, прочитай «Слово о полку Ігоревім» і намалюй те, шо там написано». Ну, я швиденько малюю: князь Ігор на чорному коні, наш на світлому. Описується, як він там їде, і так далі. А коней-то я малювати не знаю як! Бо тільки ж бики. Ніхто не бачив тих коней…
А.І. На все село не було коня?
В.Б-К.: Не було коней тоді. А мама ж моя уміла все, і вона кіньми їздила. І мама мені помалювала тих коней. Розказала, шо цей вороний кінь, цей з яблуками, як сідло кріпиться. Помалювала мені цих коней… А тут дівчата, шо в педучилище поступали: «Пішли, Віра, – кажуть, – у Гадяч, понесеш свої малюнки». Я помила ноги, бо хто там їх мив? Біленьку хусточку наділа. І боса ото йшла кілометрів сім, мабуть, у Гадяч. Тоді ж не було ні доріг, нічого. Тільки гарбами да возами, що колії поробили. Найшли того Пошивайла. Я зайшла, побачила вперше дерев’яні східці. В нас же ж не було. І у хаті дивлюсь – велика картина. А на картині намальоване: жінка і сидить він. Виявляється, Пошивайло взяв репродукцію Рембрандта «Даная», і посадив себе, і те малював. І я перший раз побачила в дощечці фарби, ті пензлики і запах розчинника. Якось так знітилася. «Заходьте, заходьте…» Я зайшла, а він без руки, цей художник. Я подумала: ну, дядько Василь у колгоспі без руки, а як художник може без руки? Якось заніміла. «Нічого, нічого…» А він був на фронті, Харківське закінчив училище. І на фронті залишився без руки. Пошивайло в училищі малював, дітей учив, дівчат. Розплутую свої із хусточки малюнки. Він розклав, дивиться, тоді каже: «Знаєш що, Кулеба, тут все є намальоване. І живопис, і рисунок. Все є. Тут тільки нема повітря». Я заплакала, складаю назад малюнки. Я ж повітря не бачу, як його намалюю? А він: «Заспокойтесь, заспокойтесь… Ви поступите учиться, тільки ви їдьте в Харків, – каже, –бо я там вчився і ближче. І вас научать, шо таке блік». Боже, мені ще страшніше! Шо таке блік, шо таке рефлекси – став мені це пояснювати. Я замотую своє і не знаю, як його малювати…
Підійшло 1 вересня. А документи ж ми відіслали в Харків з братом за сім класів… Я сім вже кінчила класів, тому що у восьмий в нас відкрили школу, і треба було здати трудодні, то тоді приймають у восьмий клас. Або гроші плати. Ну, я в полі одробляла ці трудодні…
А.І. Тобто школярі мусили відпрацювати трудодні і тільки після того вони могли навчатися?
В.Б-К.: Так, навчалась у восьмому класі. Я одробила ці трудодні, документи в Харків відправила, а сама ходжу зароблять… За сім класів відправила я, а сама ж у восьмий клас пішла. За трудодні прийняли. А брат, він інвалід, то йому не треба було здавати ці іспити. Власне, вже перше вересня, треба на уроки, а мені нема ніякого повідомлення з Харкова. Знаю, шо я їхала на гарбі – скирдували солому – і їхала повз оті хрести на хуторі. І мені якось в пам’яті врізалось… Кричали сови. Якщо сич кричить, то на смерть. І вони, ці сичі, там кричали, бо ті ж померлі були… Все воно наскільки трагічно зв’язано – і природа, і люди, і розуміння це. Приїжджаю гарбою вже вечором із дядиною, а брат схвачується, каже: «Тобі телеграма! Їдь у Харків!».
Як же в Харків їхати, як перше вересня вже? А мені ось тільки прислали ці документи? Що робити? Батько тоді бігом у того Шурка, що з Донбасу, попросив валізу, такий великий-великий чемодан, це ж треба їхати з чемоданом. І там такий замок, як ото човни такими прибивають. Що я туди поклала? Оті шість фарб, шо наклеєні, пензлики, шо мама з кота поробила, і рулон паперу зі школи. Ото і все. А, ще баночку варення. І мама дістала мені стрічки, одну розову стрічку, яку батько привіз з фронту – одну мені, а другу сестрі моїй двоюрідній, у якої батька вбито… Так ми коси заплітали: якісь там ганчірочки або просто з конопель. І тут мені дали стрічку – це ж їде на Харків! Ой…
Авторський підпис Віри Баринової-Кулеби на картині.
А.І. А одяг?
В.Б-К.: Мама за ніч зшила мені платтячко. Бо в мене була спідничка й блузочка така. А то просто сорочка. Із світлого ситцю, сиділа за машинкою і шила мені платтячко. Ну, а взуття… Ніхто не ходив. Тільки партійці, комісари ходили у ботинках, та отой Шурко. А то всі босі ходили… Батько мій шив чоботи. Так як десь щось знайде, ганчірку, особливо, брезент, то він і собі шив чоботи, і, по-моєму, дядькові. Дядько Іван лише одну ногу мав, а то ступка була. І вони пили дуже, оті дядьки, які повернулися інвалідами.
А саме страшне, шо в Гадяч як ідеш, так, щоб зайти на базар, сиділи багато інвалідів – без рук, без ніг. Хто грав на гармошці, хто просто просив. Чомусь їх звозили в Гадяч. І оця в мене картина також у голові відклалася.
Батько побіг у колгосп, просить, що дайте в Гадяч одвезти ж дівчину. У Харків. Ось є телеграма. А вони кажуть: «Осьо будуть люди виїжджати на Донбас, і ви пристроїтесь до них і з ними тоді доїдете до Гадяча». Ну, рано-зранку одправляють цих людей на возі биками. І мій чемодан поклали, й мене батько ж везе у Гадяч. А воли ж ті, бики, до того ж помалу йдуть… Тут телеграма, тут треба їхать! То я схвачусь та пробіжу, поки бики доїдуть до мене. Вроді би ж це швидше буде. То ціла трагедія. Ну, коротше, ми приїхали в Гадяч, звичайно, боса, з тим чемоданом. Ті люди таки ж тримаються, що вони ж через Харків їдуть. Батько ж ніде ніколи не був, тільки на фронті. У вагоні, у якому можна було без пересадки доїхати з Гадяча до Харкова, вже все було забито. І ми з батьком у товарняк сіли, де солома. Цілу добу їхали до Харкова через Кременчук.
«Я побачила Харків: сіре все, нема ні неба, ні дерева, ні пташок»
Мені зробилось страшно, бо приїхали в Харків серед ночі, а там переходи оті. І я по них з батьком іду і думаю, а чому я на небі? Тому що в нас лампочок не було, а тут по місту – лампочки. Я ж тільки зірки бачила. Думаю, чи ж вони мене на небо стягли? Все воно в мене, бачите, у житті так складалося. Ну і, приїхали ми рано, і я як побачила цей Харків… Сіре все, трамвай один проїхав, скреготить, нема ні неба, нема ні дерева, нема ні пташок, нічого. Десь сонце ніби зійшло. І ми підійшли до Харківського державного художньо-педагогічного училища у Каплуновський провулок, на порозі сидимо з батьком – чекаємо на директора. Я перший раз побачила батькові руки, які вони натруджені, які вони великі.
І все мені Богом судилося. Директор прийшов: «Що ви за люди? Чому ви на порозі сидите?» «Та от же телеграма». «Ну заходьте». Піднімаємось по східцях, батько каже: «Да я ось доньку залишу, забирайте її, хай учиться. А я ж поїду назад у колгосп». А училище тоді було частиною Харківського художнього тепер інституту. А взагалі те училище при царях виникло. І я побачила перед входом картину намальовану: «Сталін в засланні». Сніг і Сталін стоїть. А в школі нам казали: «Глядіть же, не малюйте ніколи ні Сталіна, ні Лєніна». Я думаю: «Та хіба ж я для цього приїхала? Нащо мені малювать того Сталіна! Тут і курочки немає, тут і неба немає». І я почала плакати. Плачу! «Тату, везіть мене назад, я боюсь». «Нічого, нічого…».
Директор вийшов, зачинив мене в клас окремо, бо ті вже здавали конституцію, хто по спеціальності пройшов. А мені поставив натюрморт: білий рушничок, глечичок поставили глиняний, зав’язаний білим мотузочком, і чорний стакан пластмасовий. І сказав: «Я вас тут зачиню, щоб ніхто не бачив, я подивлюсь, як ви малюєте». А малюнки ж мої десь у його там. І я настільки плакала! Батько поїхав, мене покинув, дав 5 рублів на те, щоб я могла тоді назад приїхати. Як я плакала! А тоді думаю: «А де ж я навчусь?» І я сиділа не знала, як малювати. Я просто вміла ткати і давай рахувати. На тому рушничку. Стакан пластмасовий і макітерку ту я намалювала. Три години ото сиділа, працювала, ніхто до мене не заходив. Директор зайшов: «Кулеба, ви вже замалювали?» «Намалювали». «А я ж вам казав три дні малювати… Ну нате вам новий листок, малюйте ще раз, уже на другий день». Голова болить, їсти не знаю що. Там, сказали, в підвалі є туалет і з крана вода. Батько купив бубликів мені. Я ото ті бублики і ту воду пила.
А поселили у клас, де дівчата здавали конституцію. Поклали мені матрац, простинку, і я впала, заснула. Вночі встаю – огнем мене пече все тіло. Всі клопи, які були в Харкові, злізлись на мене, і мене кусали. З стелі прямо падали. Бо я пахла тоді хлібом чи колосками. А я ж заснула дуже… Вся в крові була. Так злякалась, ще давай дужче плакати. До ранку на одній нозі стояла. Вони так лазять, я їх туди, а вони лізуть. Таких клопів було! А в нас їх ніколи не було, крім чорних тарганів. У селах були чорні таргани та воші. Хай тобі цур, така історія!
На другий день директор дивиться мої малюнки – те ж саме намалювала. Ну, давай живопис. У мене ж є фарби. Поставив блюдечко, синя така кайомочка. Тоді ще щось там. І я той живопис зробила. А тоді треба малювати гіпс. Шо таке гіпс я не знала, але потім я згадала, шо братові ногу гіпсом бинтували… А з гіпса зроблене яблуко, одне й друге. І треба цей гіпс намалювати. Ну, я дивилась, стояла малювала той гіпс. Батько ж уже давно поїхав. Мене через дорогу до тьоті Ані поселили, щоб я там переспала, бо тих клопів боялася. Ну, я поздавала ті роботи.
Викликає мене директор Андрієвський Леонід Васильович. Як зараз його бачу: вуса і косоокий. Таких дядьків я не бачила в селі. А він і каже мені: «Кулеба, хто у вас дома?» Я кажу: «Батько». «А ким він робить?» «Ну, – кажу, – в колгоспі». «А ким?» Кажу: «Куди пошлють». «А мама?» «Тоже в колгоспі, куди пошлють, на ланку і так дальше». «А ще хтось є?» Думаю: «Чого він питає». Кажу: «Брат». «А ще?» «Брат». «А ще?» «Й сестра». Думаю: «Це ж точно мене не приймуть, бо багато нас». А він тоді мені й каже: «Знаєте шо, Кулеба, за такі малюнки, як ви намалювали, ми ставили двійки. Бо тут нема ніякої школи, нема нічого по програмі… Але чого я хочу вас узять, не знаю. Нікому не кажіть. Я вам за ці малюнки поставлю четвірки. Щоб ніхто не знав. Чому? Тому шо ви до нового року будете отримувати стипендію». А тут у мене все ж «відмінно» за сім класів.
Аж тоді, як я закінчила училище, директор мені признався… Каже: «Ви знаєте шо, Кулеба, як я побачив оті малюнки, із кіньми і отой наїв, я їх під сукно, – каже, – на столі заховав. Думаю, як прийдуть педагоги із відпустки, я їм покажу, що робить з цією дівчиною із села». І він забув їх. І ото він мені признався, чому він поставив мені четвірки.
І перше завдання поставив учитель: як малювати повітря. Із дротини зроблений кубик. На площину поклав, і треба було лінією передати оце повітря. Як? Як його те повітря? А тут уже за мною поступають після армії хлопці, моряки, які вже й плакати, все малювали. І я дивлюсь, як той Гриша веде, і я собі так. Коротше, рисунок зробила.
А по живопису поставив глечик: один перекинутий, а один стоїть. І треба акварелькою було намалювати. Це мені легко було. З трудом я якось помалювала перший семестр, до нового року. А тут саме проблема: треба ж російською мовою диктанти писати. В школі вчилася на «відмінно». А тут прислали русачку, вчительку, таку кацапку, яка диктувала диктант. Но вона так його вимовляла! Вона не казала «корова», а «карова», «пашла»… Я так і писала! «Карова пашла». Приносить ці диктанти – в мене одиниця. Я плакати! Червоний диктант! Що робити? Там з трудом ці малюнки, а тут одиниця.
Сусідка, пенсіонерка, до мене прихильно ставилась, і каже: «Я буду тобі диктувати». Дістала книжку з диктантами. Правила я всі знала. А на слух ото так! Власне, я написала не менше ста диктантів. І на екзаменах диктант написала на четвірку, десь коми не було. Ця русачка злякалась: «Що, звідки»? А в мене ото якась така сила велика. І мені попадались хороші люди, розумієте. І мене залишили, мені дали стипендію тоді ж – за ті четвірки, шо директор у першому семестрі дав стипендію, за яку я платила за квартиру тьоті Ані, за яку я жила, купувала фарби.
А хлопці, моряки ж ці, уміли зароблять гроші плакатами. Трафарет зафарбовували. Ну, і вони мене жаліли, я там найменша була. Ще одна була дівчина, Таня Медвідь, яка зараз головний художник Оперного театру в Харкові. А Литвинов Славік у Ленінграді поступив. А я потоваришувала дуже із старшокурсницею Наталкою Вергун, вона донька письменника Вергуна Івана. Вона мене запросила додому. Я побачила бібліотеку, скільки книжок!.. На столі побачила апельсини чи мандарини, не бачила їх ніколи. А Наталка дуже також хотіла малювати. Вони жили у будинку «Слово» в Харкові.
І тут канікули, і я з тим чемоданом – їхати у село. Вожу все з собою – туди й сюди. А хлопці навчили мене трафарет робити і дали мені грошей, і купили мені тапочки. І то в мене вже взуття було.
Але тапочки ті мені жалко було, а батько ж мучиться, що я боса. Десь познаходив якісь шкуратки і зшив мені черевички. Такі красиві зшив. Так мама казала: «Іване, хіба ти не знаєш, що в дитини нога росте, а ти їй їх виміряв ізразу». Я їх не могла взути. Ще і дерев’яними цвяшками прибита підошва. Я їх все носила та нікуди не ходила. Перерва, то я у двір вийду і стою із цими черевичками і малюю так, як хлопці малюють, і собі вчилася.
А тут почався другий семестр, вже завдання складніше. Вже отой із дротини тепер із гіпсу, щоб можна було площинами намалювати також оте повітря. Я тут уже зрозуміла перспективу. А тут знов же композиція. Педагог Саблін дав завдання намалювати вигадану шкатулку. Думаю, що воно за шкатулка? Ну я запитала його, що воно і до чого, а потім: «А скриню намалювати можна?» «Малюйте!» Ох, для мене це все! Я як почала малювати той сундук і розмальований він. Які тільки в селі рушники є перемалювала – повністю заслала аудиторію цими малюнками. І на одному намалювала: дівчата несуть на коромислі воду, верба, криниця. І як зайшла комісія ставить по композиції – вони здивувалися, що стільки намальовано і все, як кажуть, із середини, із села. Навіть цей Хмельницький художник чи Константинопольський він малював велику картину, де солдат розкрив рушничок і земля була. Він чоботи скинув… Я перший раз побачила, як малюють таку картину. І попросив у мене: чи можна оцей орнамент на той рушничок намалювати. І вже старшокурсники прийшли дивиться: що ж це за дівчина, що стільки помалювала? Розумієте… І я якось тоді впевнена в собі була, що я можу малювати те, що я люблю, і те, що я хочу.
Ну, на другий курс нас із підвалу перевели вже в аудиторію і викладав Константинопольський Адольф Маркович…
«Летіли ми над Києвом. Літак спускався і я вперше побачила Лавру»
А.І.: У вас вже талант почав розкриватися. Ви почали формуватися як професійний художник, митець в Харківському художньому училищі. Навчання продовжили у Києві. Як, власне, ви потрапили до нього і хто вас вчив тут?
В.Б.-К.: Я закінчила училище харківське на відмінно. Рвалася в Ленінград, бо там сильна школа була. Хоч тут же Харківський художній інститут, мене хотіли забрати туди, але Андрієвський мене не пустив. Сказав: «Кулеба, ви настільки українка, що якщо поїдете в Росію, то пропадете. Вам треба тільки у Київ їхати. Там є Яблонська». Я не знала, хто така Яблонська. І він мене не пустив, сказав, що я йому буду весь час дякувати. А тут сусідка ота, що мені диктувала диктанти, допомогла. Чоловік летів у Київ забирати жінку з Ворзеля літаком…
А.І.: Це знайомий цієї сусідки?
Так. І вони наскільки добре до мене ставились – я кажу, мені всі люди допомагали – і він мене посадив у літак. Отакі мішки моїх малюнків (показує рукою) – і все попалила в Харкові, бо на горище носила. Куди ж я його подіну? Тільки взяла там декілька своїх робіт, які треба було показувати, а то все… Тепер мені так жалко! Я ж все село перемалювала, всіх тих дядьків, такі малюнки були, такі етюди, пейзажі… Не було ж ні фотоапарата, нічого абсолютно. І я ото попала в Київ. Летіли ми над Києвом і була гроза. Літак спускався і я вперше побачила Київ – Лавру. Побачила ці хрести…
А.І.: А, до речі, у вас родина віруюча була чи ні?
В.Б.-К.: Тоді ми всі були віруючі… Церкву ж зруйнували. Ходити нікуди, самі ж між собою там на Паску… Звичайно, молилися… В роки війни мама ставила нас на коліна – і до ікони ми молилися, щоб батько прийшов. І то троє дітей нас молилося…
А коли війна кінчилася, відкрили школу в 46-му, то заборонили абсолютно, і церкву зруйнували, залишились тільки там стіни. Між іншим, мої студенти її відроджували, помалювали там багато ікон із студентами. Церква ця є.
А.І.: В Києві ви побачили першою Лавру…
В.Б.-К.: Лавру… Той же мене сусід відвіз аж туди, до художнього інституту. Я побачила студентів, вони там туди-сюди мотаються, одні на практику, другі… А завтра – екзамен. Я настільки була впевнена, що поступлю, – абсолютно. Ну й на екзаменах нас зібрали в аудиторію всіх, тоді не ставили знак, а прізвище відкрито писали – Кулеба, Гурін і так дальше. Зараз то треба номери якісь, щоб не дай Боже хтось комусь не підказав. Я зайшла в аудиторію, вже в мене полотно було, і натурник таки красивий сидить. А я хорошу школу пройшла в Харкові рисунка. І я почала його малювати. Перерва. Натурщик відпочиває, я до вікна пішла. Нікого я не знаю, коли чую заходить якийсь художник – а то був Григорьєв…
А.І.: Сергій Григорьєв?
В.Б.-К.: Сергій Олексійович. А він був раніше ректором, а тоді, коли я поступала, то вже ректором був Пащенко. І він стоїть коло моєї роботи. І каже: «Покажіть мені хлопця Кулебу». Думаю, може, тут десь є хлопець Кулеба. Я коло вікна, коли кажуть: «То он ця дівчина». Я до нього підхожу. Він каже: «Звідки ви?». Кажу: «З Харкова». «Ох, – каже, – сильний рисунок!» Це його перші слова – запам’ятала. І я вже впевнена була, бо вже стояла галочка, що мене «принять». Тоді страшна була комуністична партія і кафедра марксизму, дуже контролювали все. Кого хотіли, того і брали, кого хотіли – не брали. А коло мого прізвища вже стояло, щоб узяли як художника. Мій однокурсник із Сімферополя Білик поступав, а в нього були вуса, так його вигнали за те, що були вуса. Василь Гурін з ним поступав, та каже: «Піди Віктор, збрий ті брови чи тей вуса, бо тебе не приймуть». Страшна була перевірка! Обов’язково був стукач! Що де хто скаже – все було передано. В нас був один стукач, ми його знали, з Донбасу Гриша Каплун. Його прийняли на п’ятий раз, якщо не брешу. Сказали, що ми тебе приймем, але будеш все про всіх писати. Ми його і боялися.
А.І.: Хоча це вже не сталінські часи, а після Сталіна?
В.Б.-К.: Я у 1959-му році поступила, вже Сталіна не було. Тоді Хрущов був… До речі, Михайло Хмелько, народний художник тоді такий був. Він усе малював такі політичні картини і нас возили в Москву й у фондах показували картини, і там була картина Хмелька: на Червоній площі політбюро і, значить, люди. І коли Сталіна прибрали, він поїхав, Сталіна замазав, намалював Хрущова. А тоді на Хрущова намалював Брежнєва. Так що Боже мій (сміється)…
А.І.: Кон’юнктурник…
В.Б.-К.: По всьому Києві висіли великі, як зараз всякі стенди, а тоді висіли сухачі політбюро. Сухачі – тому що сухим пензликом треба було намалювати. Я їх не малювала і не вміла, й боялася їх малювати. Я малювала все селянське. Своїх селян. І в училищі, і в інституті. Академічні завдання в мене всі на відмінно. Я навчилась трошки російською говорить, зате німецькою мені було трудно балакати. Просто я з першого курсу була ленінський стипендіат – усе в мене на відмінно.
А.І.: Це вже в Київському художньому інституті ви були ленінським стипендіатом?
В.Б.-К.: Так, в інституті. Я пройшла дуже велику школу. Карпо Дем’янович Трохименко – наш справжній українець. Він не боявся марксизму, уже в роках був, йому однаково. Трохименко, Костецький, що намалював ото «Повернення», мій учитель був. А на першому курсі був Штільман Ілля Несонович, який малював більше пейзаж. І завдання поставив: посадив жінку намалювати.
Нас небагато приймали тоді на перший курс, а він тоді до мене підходить та каже: «Кулеба, ви намалюйте так, щоб видно було, що вона думає». «Що вона думає?» – мене питає. Кажу: «Вона може думати про те, що їй заплатять за те, що вона позує» (сміється). Я до сих пір і студентів навчаю, і сама прагну не просто перемалювати риси, а розкрити характер людини портретом.
Була у нас викладачем Виродова Валентина Гаврилівна, вона інститут закінчила, до сих пір працює на кафедрі, колега. Навчалась у Олексія Шовкуненка. Її залишили як одну з кращих, і вона нас учила.
Я чому з Харкова в Київський художній інститут приїхала поступати? Бо я ж рвались таки в Ленінград, але я побачила її дипломну роботу: жінки, точно мої полтавські – оці спіднички, оці руки, – тютюн сушать. Думаю, от би мені побачити цього учителя. Вона тільки закінчила інститут і її забрали викладати. І потрапила до нас на перший курс. Весь час думаю, як мені щастить! І зараз ми з нею колеги. Їй дуже трудно – 90 років. Вона теж із патиком, як і я, до студентів ходить. Таку школу вона пройшла і нам передала – від Кричевського, від нашої школи довоєнної, Тетяни Яблонської, Сергія Григор’єва.
Я ці школи всі вивчала, а художник ніколи не буде малювати так, як Рембрандт, як Глущенко чи хтось інший. Тільки так, як сам. А я все малювала сільських людей. І картини в мене всі присвячені саме своїм жінкам. І тому їх на виставки брали, але так, щоб не бачило політбюро. Щоб не бачив перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, Леонід Кравчук, який тоді був секретарем ЦК з ідеології. Вони навіть ходили перевіряли, щоб не дай Бог… У мене скрізь оце намальовано, але там же нема совєцької влади! Нема, ну що робити? Треба хоч на мішку написати: «Колгосп імені Леніна».
А дипломну роботу… Я ж тільки поступила після Харкова. У колгосп поїхала на роботу і – на поле. Йшла з поля і як глянула: красиві сутінки, красива озимина, земля аж пахне, ідуть жінки ввечері з роботи додому. Ідуть із сапками. Точно як оті солдати. Ідуть швиденько і такі мені вони красиві!.. Я зробила перший ескіз у Київському інституті на першому курсі: жінки ідуть з поля. Назвала їх «Дівчата», бо тоді жінки називали один одного «дівчата». Чи старі, чи малі… За ескіз отримала «відмінно». Після п’ятого курсу нас викликали: яку ти тему даєш на диплом в картину? Я вчилась у художника Віктора Григоровича Пузиркова. Думаю, візьму цих же жінок. Ескізи поробила інтересні. По одному нас викликали: що ти намалюєш? Комісія вирішувала, чи можна цю картину робити. Гуріну дозволили, бо він намалював солдат. Маки червоні і йде батько, який загинув, без ноги. І хлопчик іде. Сказали: тільки з ногами.
А.І.: Це установка соцреалізму – мав бути гіпероптимізм показаний…
В.Б.-К.: Передовий Совецький Союз. І тут уже всіх перевірили, а мене нема. Коли виходять члени комісії і кажуть: «Кулеба, ми вам дамо довідку, що ви провчились п’ять років, а диплом не зробите».
А.І.: Ленінському стипендіату?…
В.Б.-К.: Так. Трохименко не побоявся і став казати: «Чому?». А тут марксист відкриває газету «Правда». Вийшла стаття «Догнать и перегнать Америку». Хіба можна таку картину малювати? Ідуть пішки жінки. Хіба вони доженуть Америку? Таке дурне, розумієте. Що робити?
Трохименко каже: «Ну як же так? Це ж ганьба: ленінський стипендіат і не допустити? Давайте її відправимо у село. В колгосп. Хай шукає, де возять цих жінок». Тоді буряків нічим було вивезти. А хто цих жінок босих буде возити?
У селі всі поставились з повагою і дали школу, клас літом, всяких шпалер, паперу багато, а я все малюю. І шукаю ж передовиків. Там, кажуть, герой трактористка. Я з чоловіком побігла, вже заміжня була, найшла її, а вона під трактором, ремонтує. Другу шукала, орденоносець. Вона тікала полем, бо крала щось для годівлі корови. Оце таких мені малювати передових людей колгоспу. Що робити? Я тоді сестрі своїй кажу: будеш стоять ти. Друга двоюрідна: будеш ти. Тоді ланкова: будеш ти стоять. І я їх помалювала. Сестра моя на картині є. Через місяць присилають із інституту мого однокурсника Гену Небожатко. Поїдь подивись, що вона робить. Він приїхав, як побачив скільки у мене зроблено робіт. Кажу: «Гено, ну що ж мені робить, вони ж ідуть босі?» А він: «А ти їм відріж ноги». І я компоную свою дипломну роботу: майорять спідниці, ніг нема, а вони ідуть. Перша у мене іде сестра – уже хустку зняла, уже кофта червона, а друга сестра у вишиваночці-сорочечці йде, але з обручкою. Не можна – це буржуазне. Ой, Боже мій. Шукай, що небудь, щоб це було комуністичне. А ззаду іде дядина моя, дівчинка, теж двоюрідна сестричка. Це ніби юннати допомагають старшим. Картина настільки засвітилася, що у мене її прийняли. Приїхали з Москви і мене прийняли на відмінно. І прийняли, щоб я училась ще у творчій майстерні в Академії від Москви. Григор’єв нас учив. Я тоді вийшла заміж, народила Андрійка свого. І ця картина прозвучала, навіть на рекламі була: передовик іде.
До всього придиралися…
А.І.: А навчалися вже тут, у Києві?
В.Б.-К.: В Києві. Зараз Академія мистецтв. Я тоді навчалася в аспірантурі – у творчих майстернях три роки, Григор’єв керував. Від Москви нам платили стипендію і три роки треба було вчитися. І я намалювала вільну картину «Кликання на весілля», бо якраз моя сестра заміж виходила. Я все бачила, як воно відбувалося. Зараз дивлюся: нізащо не намалювала б так. Батько стоїть у таких штанях з хлібиною, бо зайшла ж молода. Вона така по кольору красива. І композиція, і образи такі…
Одним словом, у Москву її відправили. І там у фондах десь вона пропала, бо не повертали ці роботи. Я закінчила ці творчі майстерні, стажувалась ще у Німеччині. І побачила перший раз цю тоді ще не капіталістичну, а ту, що за Радянського Союзу була, – НДР. Нас трьох відправили: один з Москви, один з Ленінграду, а я одна з України. В музеях у Німеччині я побачила картини не комуністичні, а як робітники німецькі воюють за свої права. Такі картини. Я побачила картини Кете Колльвіц, дуже такі жіночі портрети. А як зайшли у галерею, де висіла картина Боттічеллі, і я побачила, як ця картина намальована – мати з дитиною. І раптом почула, як усередині мене б’ється дитина. Я ж поїхала вагітна. Ще не знала, що вагітна, коли мене записували…
А як зайшла в магазин у НДР та побачила скільки ковбас, молока, то я зомліла. У нас же ж нічого не було тоді. Приїхала я з Німеччини, народила сина. Чоловік у мене росіянин із Волги, який також був ленінський стипендіат, Інститут цивільної авіації закінчив. Сирота, батько на фронті загинув. Вони там у бараках жили, мати також. Дуже бідно, нічого не було. Бог нас і звів, бо він як тільки мене побачив, а я його за руку взяла – і ми по сей день йдемо. Російською мовою говорив, а як я народила сина у Гадячі, причому в селі на печі ростила. Я ж до дитини не заговорю російською мовою. А він слухав та каже: «Вот он тебе родной и ко мне говори». І ми оце 58 років як два турки: я до нього не можу слова сказати російською мовою, а він досі «паляниця» не скаже.
А.І.: Ви після творчих майстерень стали викладати?
В.Б.-К.: Не стала викладати. Не було роботи. Мене взяли у павільйон писати протоколи про роботи, що Міністерство культури купує. А я ж працювала у тому павільйоні у музеї, тепер його немає. Куди ж подітися? Роботи немає. Всі пішли у художній комбінат зароблять гроші. В комбінат – це треба було малювати картини, які розвозили по Україні, партійні: Ленін з Крупською, Ленін з дітьми, Ленін такий, Ленін інший. І хлопці заробляли великі гроші. А я ж ну ніяк не можу таке писати, у мене ж душа не лежить. Знаю, що якусь картину намалювала, що мене викликали у міністерство та кажуть: «Ми вам дамо замовлення на картину «Брежнєв на целінє», гроші великі заплатимо». А я не можу. Ну я колоски помалюю, поле – це все. А як я того Брежнєва на целінє? Не можу, я відмовилася. Один художник зрадів, взяв і намалював.
Інтерв’ю з Вірою Бариновою-Кулебою у Залі пам’яті Музею Голодомору.
А.І.: Ви просто не хотіли малювати?
В.Б-К.: Я не відчувала, розумієте. Бо треба відчувати. А тут Бородай Василь Захарович, скульптор відомий, побачив мене у павільйоні та каже: «Я вас візьму в інститут викладати». І забрали мене на перший курс викладати живопис і рисунок у майстерні Василя Касіяна. Зараз дуже відомі ті художники, яких я вчила. І там малювала. А дома Андрій, син, і я народила вдруге. У мене так: дітей залишаю самих у хаті, а сама – до студентів. Як у ті часи можна було залишити відкриту квартиру? І на порозі сидить моя Оленка маленька, маму жде…
А я ж у аспірантурі, у творчих майстернях, а тут же оті комбінатівські картини малювали усі, і прийшло замовлення на інститут намалювати космонавтів: – Гагаріна, Терешкову – всього п’ятеро. І дали Хмельку, народному художнику, це замовлення. А він відмовився, тому що це ж треба намалювати їх усіх. А тоді каже: «У нас є Кулеба, яка портрети добре малювала, давайте їй оддамо». Мій чоловік, він же авіатор, каже: «Бери, бери, я тобі у формі буду позувати». Обличчя ми, каже, найдем. Вкрали плакат, де обличчя космонавтів були. А я придумала дуже оригінальну картину. Велика така, низько горизонт, літаки стоять, а небо все отак (показує руками вісімку), і йдуть оці космонавти із букетами квітів. Тобто руки не треба малювати, бо скрізь квіти, а обличчя я перемальовувала із фотографій. І у мене цю картину зразу ж взяли за 1500 рублів.
Тоді, у 1965 році, по всьому Києву висіли на стовпах об’яви «Поступайте в кооперативи». І ми прочитали. Наші однокурсники – уже в кооперативі, а тут мені такі гроші! І якраз на кооператив. Ми бігом розписалися у Житомирській області, нас прийняли у кооператив і тут же зробили нам квартиру.
Знов же мені щастило. Була двокімнатна квартира на Русанівці (район на лівобрежжі Києва), а тоді Спілка художників за зароблені за Леніна гроші робила для художників квартири. І мені випала квартира чотирикімнатна. У кого четверо членів родини, тому чотирикімнатна. Таким чином я осталась у Києві.
«Тільки через картини я могла себе лікувати»
А.І.: Віро Іванівно, потім у вас був великий творчий і педагогічний шлях, ви стали і професором, і членом-кореспондентом Академії мистецтв, потім вже дійсним членом Академії, і заслуженим діячем мистецтв України, і народною художницею України, йшов процес визнання вашої творчості. У нашій розмові ви говорили, що селянська тема вас постійно надихала. Це дуже цікаво в тому сенсі, що багато науковців, етнопсихологів говорять, що в українців, у нашій психології, в ментальності є така риса поруч з софійністю, кордоцентризмом як антеїзм. Тобто як Антей, син Геї, мав необмежену силу поки тримався землі, то і для українців теж триматися за землю, Матір-Годувальницю, це теж важливий принцип. І ви його постійно у своїй творчості відображаєте. Багато є у вас світлих оптимістичних картин на цю тему. Так розумію, що це установка вашої першої вчительки – мами, яка казала, що потрібно шукати радісне і світле. Але ви показуєте життя на селі в усій його повноті, у тому числі – драматичні і трагічні моменти. Коли ви звернулися до теми Голодомору? Про 1946—1947 роки у вас перша картина з картоплею вже була досить рання, а от коли ви почали писати картини чи створювати графіку про Голодомор?
В.Б-К.: Справа в тому, що я малювала картини, які дуже болючі. Бо мама моя дуже вболівала за брата, і жили дуже бідно. Настільки мене ця біль мучила, мені хотілося її вирвати із себе. Тільки через картини я могла себе лікувати. Приїхали із Англії у Спілку художників, щоб узять картини і в Англії продати.
А.І.: Це вісімдесяті роки, аукціони «Крісті» і «Сотбіс» маєте на увазі?
Віра Баринова-Кулеба. Дід Микола в 1933. 1999. Із колекції Музею Голодомору.
В.Б-К.: Ну так. Я помалювала багато картин і попалась оця (показує рукою на картину «Смерть діда»). Вона мене настільки хвилювала, бо мені здавалось що з Космоса бачить Всевишній оцю людину із тим волом. Таку намалювала, тоді намалювала ще одну…
А.І.: Якщо картина «Смерть діда», то це вже кінець дев’яностих…
В.Б.-К.: Я роки не пам’ятаю. У мене таких багато про Голодомор картин, що в Англії на аукціоні «Крісті» продавали. І мене здивувало, що у мене купили італійці картину про Голодомор, де сидить чоловік і воли над ним, у чорному все. Я думаю: навіщо йому оця картина про Голодомор? Чому не якісь інші картини, якійсь пейзажі. Чому вони купили цю картину? А тут Чорнобиль. І у мене народжується тут же чорнобильська картина. Вони у мене є. Тут згадується ще при радянській владі, як Хрущов прийшов до влади і він хотів село зрівняти з містом. У селах будувати двоповерхові будинки, щоб люди відпрацювали – і в будинок. Щоб ні корови, нічого. Попробували це, але ж люди не могли без курочки жити. Тоді Хрущов ввів: хай корів держать. Тоді ту кукурудзу… Така політика була. А ми, викладачі в Академії, повинні, як кажуть, іти в ногу з державою…
І оця політика за українську мову. Треба, щоб в інституті викладали українською мовою. Зібрали нас, а багато вчителів не хотіли викладати українською. Я виступила і кажу: «А хіба можна до хліба говорить чужою мовою?».
Як стала незалежною Україна у 91-му році і розвалився Совєтський Союз наші українці, які багато за кордон виїхали, стали їхати до України. І багато приїздило тих, що в еміграцію в роки війни виїхали. І побачили мої картини. Була така Слава Джонсон, Ярослава Джонсон з Чикаго. Мене знайшли і вона прийшла прямо до мене додому і каже: «Ми дуже хочемо, щоб ви приїхали в Америку і помалювали ваші картини про українок, такі побутові». Мене викликали і я, дійсно, поїхала в Америку. З 1991 року я разів двадцять їздила туди, все малювала свої роботи. Малювала Лесю Українку, багато таких картин, які мама розповідала. Я там познайомилась із жінками 101 відділу Союзу українок. А тут Атена Василівна Чорновіл (Пашко), дружина Чорновола. Я як побачила цих жінок тут – вільних українок, – і в мене народжувались нові картини. Я і портрет Атени намалювала. Писала її з натури, а вона розказувала свої вірші. Оцей Союз українок у Києві був, вона була його головою. Прийняли тоді Катерину Ющенко, а Лілія Григорович очолила Союз. Це та, що себе підпалювала у Верховній Раді. Я познайомилась із Чорноволом і у мене народилась ця картина із запряженим волом, що тягне плуга. Якщо ви бачили?
Віра Баринова-Кулеба. Чорновіл. 2000.
А.І.: Так. Це одна з вражаючих картин, але повертаючись до цієї картини, яка у нас у каталозі значиться як «Смерть діда Миколи у 1933 році». На мою суб’єктивну думку, я кілька років вивчаю відображення у візуальному мистецтві теми Голодомору-геноциду української нації, це одна з найглибших і найсимволічніших робіт на цю тему. Ми бачимо зораний хрест і на ньому лежить людина і капелюх на ній як німб. Це показано, як розпинала комуністична влада своїм злочином українське селянство, взагалі українську людину. Цей німб ніби підкреслює, що це невинні жертви комуністичного режиму. Ця поза людини, яка лежить униз головою, демонструє, що традиційний український світ перевертався комуністичним режимом з центром у Москві. Картина розповідає конкретно про вашого діда, але стає універсальною. Це вже символ. До речі, як ви самі визначаєте стиль цих картин. Хтось каже, що це магічний реалізм, хтось, що це символічний реалізм, просто символізм, а що ви скажете про стиль цієї роботи?
В.Б.-К.: Ви знаєте, я й сама не знаю. Я пройшла реалістичну школу дуже сильну. А коли стала я самостійно народжувати картини свої, то як побачила виставку ікон у Новгороді, то у мене зразу і Суріков, і всі повідпадали. Тому що намалювати ікону, то треба створити символ, який зупиняє людину. Людина, коли дивиться на ікону, перетворюється у нереалістичну. Ікони не малювали реалістично. Ви ж знаєте, що голова зображувалась маленькою, навіть очі різні Матері Божої. І оцей стиль іде від того, як вишивали рушники. Знов же таки через ці ж нитки і так далі. І у мене оце воно пішло лінійно, я скрізь лінійно веду і у той же час і реалізм. І у мене пішов цей стиль. Я багато створила в цьому стилі, який не визнавали, але в Америці жінки його дуже відчули. І коли я сюди приїхала і почала малювати у цьому стилі, то мої роботи навіть на виставку не брали. Майже не купували нічого. А реалістичні при Радянському Союзі купували. Картину мою з Чорноволом не купили, боялися навіть виставляти. Танюк виставляв, виставку робив у Будинку вчителя.
У мене ж колиска залишилась від села. До сих пір у майстерні висить, тому я в колисці цій малювала.
Віра Баринова-Кулеба. Господи! За що? 2006–2007. Із колекції Музею Голодомору.
Колиска з хутора?
В.Б.-К.: З хутора, з хати. А тоді ж мене весь час хвилювало: чого ж це вирощували хліб і од голоду помирали? Знаю, що я намалювала цю картину (показує на «Господи, за що? Голодна смерть»), що баба впала на землю і хваталася за вилка, що може ж треба щось іти робить. І у мене народилася ця картина – дід і на людину не схожий. Досі думаю: чому я йому такі страшні зуби намалювала? Може треба було не так. Він перетворився вже не в мого діда, а в якусь істоту, яка з цими вилками страждає: «За що серед хліба оця чорна, Господи, ця голодна смерть?». А тут появився Морган Вільямс.
Ви знаєте, що він як приїхав, то збирав з усього світу картини про Голодомор. І Катерина Ющенко познайомила мене з ним. Він хотів знайти художника, який малював би роботи не під диктовку комуністичної партії, а те, що його хвилює. І вона мене з ним познайомила і він був у мене в майстерні. Ми багато говорили і він сприйняв ці роботи. Особливо оцю (показує на картину «Сину, це твоя Земля»). Не знаю, чому я її народила. По-перше, вона красива, вона в сорочці. Вона мусить тягнути своє оте ярмо весь час і вона лягла на цю землю з цією дитинкою, тримається за граблі. Мама казала, що символіка граблів повинна бути. Граблі, каже, це – все, що не є хороше, загребти собі, а все, що нехороше, вигребти, викинуть. Я питаю: «Мамо, а куди ж викидать?» А вона каже: «Ніколи не можна в землю. Земля годує. Не можна у воду, вода дає життя. І у небо не можна, у повітря. А куди? Усе погане туди звідки воно прийшло».
Віра Баринова-Кулеба. Сину, це твоя Земля. 2006. Із колекції Музею Голодомору.
А тоді по селах не було такого, щоб лежало сміття. Воно перетворювалось у щось інше. І люди настільки цінували землю і все, що на землі. Знаю, що я маленькою з мамою йшла стежкою, де коноплі такі великі… Дощ пройшов, моя ніжка сковзається. Мама оглядається і каже: «Гляди, дітко, не наступи на коноплину, бо звалиш». Думаю: Боже, поле ціле колгоспних конопель, а людина, яка цілий вік землю свою любила, попереджає. Хоч воно і колгоспне було. Розумієте? Наскільки люди, які виросли із землі, наскільки для них це цінно. Зараз оце війна, війна за ту землю. А як люди все-таки страждають, я знаю від своїх на Полтавщині, що заражена земля. Бо кидають оці всі снаряди, міни в землю. Яке це страшне…
Віра Баринова-Кулеба. Материнство в 1933. 2008. Із колекції Музею Голодомору.
А оцю картину я намалювала: у колисці померла дитина («Материнство в 1933». – А.І.). Для матері нічого святішого немає, як ця дитина. Я символічно зображую оцю матір, яка і в плахті, і поясочком підв’язана, і в кирсетці. До речі, у мене теж ця кирсетка пошита в селі під народні [мотиви] (показує на свій одяг). Оця колиска у мене в майстерні. І жінка пряла – нитка оно, чавунчик перекинула… А ікону я зображую, яка світиться і вічно буде світиться. Ікона – святе, хоч там вікно розбите і там голод. Цю картину я малювала і плакала. Боялась, щоб не побачив син, боялась, щоб не побачили мої діти цю картину.
Покійна Валентина Рубан, доктор мистецтвознавства, моя товаришка, прийшла, подивилась і ми плакали над цією картиною. Вільямс Морган цю роботу побачив, мовчки довго стояв: «Звідки воно у вас?» «Та моя ж баба скільки перехоронила тих дітей ще у ту голодовку 1920-х років!» І я так вирішила.
А цю (показує рукою) «Сину, це твоя Земля» вічно буде! Я зображую жінку красивою, у сорочці. По рукавах дірочки вишивались – це для того, щоб космічна енергія проходила, хороша для людини землі.
«Як почала малювати картину «Перемога», я хочу жити!»
А цю картину, коли вже була Помаранчева революція, а потім Революція Гідності у нас на Хрещатику, і я ходила там також… Стільки вбитих там було наших… І у мене народилася картина. І оте всевидяче око, яке бачитиме, що люди роблять, і хрест, і людина, яка світиться, і останнє дихання. І знов же у сорочках. Вільямс Морган як побачив цю роботу, зразу у мене її забрав. Він просив: «Пишіть ще». Але їх дуже писать боляче самому. Бо я як писала про війну картини, багато у мене про війну, особливо ота, що мати на собі борону тягне, один солдат як би для всіх. Приїхала із села моя мама, зайшла в майстерню, дивиться на картину та каже: «Доню, не малюй болючі картини». Кажу: «А чому, мамо? А що ж мені малювать?» «Мені, – каже, – жалко, що тобі тут боляче (показує на серце – А.І.) і на них дивиться боляче». Кажу: «А що ж мені малювать?» А вона каже: «А ти малюй радість». Кажу: «Мамо, а що ж радість у житті? І війна, і все оте пережите…» А вона каже: «Радість – це діти і квіти».
І я оте студентам теж кажу. А тут наше керівництво задало, щоб студенти малювали війну. Кажу дівчаткам війну малювати. А вони: «Ми боїмося війну». Кажу: «Малюйте те, що ви хочете, те що ви відчуваєте». Дала завдання малювати війну, а сама сиджу на диванчику і намалювала радість, перемогу. Красиво танцюють хлопець і дівчина і отам прапор, шматочок прапора. І все це – в рожевих тонах. Думаю, все рівно ж перемога буде. Не може бути, щоб війна не мала перемоги. Наша професор Рада Дмитрівна Михайлова, доктор мистецтвознавства, писала статтю про війну. Взяла, каже, Пікассо, який намалював голуба миру. У нього були голуби, літали й у хаті, і скрізь, і він, каже, знайшов оцей символ миру, який став всесвітнім. Усе, що малюється про війну, закінчується миром.
Сьогодні встала вночі біжу і думаю, що ж там ще треба зробити. Невеличка така картинка. Бо як почалась війна, у мене все зупинилось отут (показує на серце). Ну не знаю, що малювать! Ну не знаю! Болить і все всередині! Люди втікають у Європу, ті виїжджають. Мої діти мучаться – що, куди? А тут ще чоловік страждає. Він же росіянин. Це ж ворог вважай. А він же ж виріс тут, оддав своє життя, і діти тут. І він приріс до цієї землі… А тут що робиться? Скільки треба сили це утримати: і студентів, і сім’ю, і себе. А тут ще у мене діабет і я без кінця хворію, хворію, хворію, оце з ногами. А тепер як почала малювати цю картину «Перемога», я хочу жити! Я ще повинна намалювати.
Віра Баринова-Кулеба. Незабутнє. 2004–2005. Із колекції Музею Голодомору.
Ще і хай студенти малюють. Хай малюють, як хочуть, війну. Але кажу робіть диптих. Сходіть подивіться: пам’ятник Лесі Українки обкладений, пам’ятник Шевченку обкладений, княгиня Ольга там… Напишіть все це. Це ж правда. А поруч зробіть перемогу – уже без цих мішків, намалюйте все в квітах. Не знаю, чи вони сприймуть це, чи намалюють. Я вже не в силі таке намалювати. А може студенти зможуть? Так що, пане Андрію, ці картини мальовані-вирвані з душі, бо художник себе лікує. Це як хвороба оце малювання. Легко намалювати натюрморт красиво, квіти або портрет дитини. І то я малюю стилем нереалістичним, хоча я і написала своїх онуків реалістично, і свою доньку. Але мені хочеться намалювати саме образ від дихання. Бо що таке площина, полотно картини? А так намалювать, щоб воно діяло. Я часто студентам кажу: вас щось зацікавило намалювать, вкладіть туди частинку свої душі і тоді ця душа перейде глядачу. Бо можна геніально понамальовувати листочки і так далі, а воно не діє на людину. Тому оця енергія, оця дія, оцей пережитий Україною Голодомор, оці роки страшні довго ще будуть йти за поколіннями, нагадуючи про період комунізму. Як же страшно, коли ти ніхто. Ні паспорта, ні людини, ти не потрібний. Ти йди і безкоштовно роби і роби. А тепер оце ж без кінця передають, що крадуть. Крадуть і начальники, і так дальше, а люди ж то бачать все. Як залишитися людиною?
Може оця виставка про Голодомор, оці картини діти колись побачать. Може люди якісь побачать, що думають: хіба то така була історія? Так, була. Жінка, яка поїла своїх дітей. Це було правда. Баба, яка впала на могилу і трималась за ті вилка, а може вона там складе якийсь колосок жита. А оце дід Микола хапається за ці вилка та питається: «Господи! За що ж ця смерть?».
Було батько робить, робить важко, а тоді перехреститься так аж: «Ну, Господі, хіба ж Він є, хіба він не бачить?». Мене, як і багатьох, не полишає питання: «Господи! За що голодна смерть?», але вірю що смерті не буде. Буде життя, буде життя, буде життя!
І тому оце зараз, діти, хочу вам сказати: оця війна – це страшне. Для всього світу. Вчора я малювала і радіо включила, слухала якогось журналіста, який розказує, що буде після війни, коли не буде кому робить, коли земля наша гинутиме. Може індійці, може оті чорні люди сюди поїдуть голодні, будуть тут робити. А де ж наша земля, а де ж ота пуповина, а де ж оте коріння? Не знаю. А ще видумали штучний інтелект… Я не знаю. У мене немає ані інтернету, ані комп’ютера. Оця мобілка у мене маленька. І то я не вмію у ній ні читати, ні писати.
Віра Баринова-Кулеба. Щастя. 2025.(В інтерв’ю художниця згадує робочу назву картини – «Перемога»).
А.І.: Як ви думаєте, чому ми мусимо навчитися, знаючи вже про досвід Голодомору, який отримала наша нація, у контексті поточної війни? Які ми висновки мусимо зробити із нашого минулого, щоб далі рухатись у правильному напрямку?
В.Б.-К.: Що таке правильний напрямок? Людина народилася, Бог дав народитися. Мати щаслива, яка народила. Чого вона хоче? Вона весь час б’ється за те, щоб ця дитина жила. Щоб її життя продовжити. Вона себе віддає. Мати, яка народила, вже не є тою жінкою, якою була. Вона просто віддає себе. Чому малюють скрізь Матір Божу й Ісуса Христа, який від Бога і реальної жінки Марії? Завжди було, є і буде відчуття краси життя. Яка то радість красива, коли народжується дитя. Ти на нього дивишся – не віриться. Так як оте мале курча народилося чи кошеня, солдат притуляє до себе оте кошеня. Яка психологія у тієї кішки? Передавали по радіо і показували, як на горищі народила кошенят, а тут загорілося. І вона біжить, тягне те кошеня, виносить, біжить ще за одним, за іншим, осліпла вже, шерсть у неї горить, а вона спасає своїх дітей. Що це за енергія? Вічно жити. Чому таке придумали: воскрес Ісус Христос. Буде життя, щоб не було. Звичайно, багато покладуть свої голови, але інші будуть.
Будуть наші їхать по всьому світу, але то чужа земля. Я об’їздила багато країн. Коли я в Америці, в Чікаго, малювала свої роботи, кажу: «Слава, я так хочу побачити щирицю, лободу, бур’ян. Повези мене, а не вирізане оте все у місті». Місто забетоноване цементом, дротами все обплутано, а хочеться жить свободно. Чому той Харків такий був? А як було мені їхать і бачить оті могили, хрести, а тут небо, а тут пташки, а тут світається, а десь же народжується. Так що не бійтеся цього. Переживемо. Ми відійдемо. Ви будет жить. Я все думала: та мені не страшно нічого. Якщо є земля, то я пальцями розгребу, запхаю туди пальчиками картоплину чи зернину, але щось виросте і буде що їсти. А я ще й малюватиму.
А люди народжуються всі різні. Чому Примаченко малювала звірів таких страшних? А ті звірі, то є люди. Люди такі є. Як може той, вибачте за слово, ідіот отам сидіти десь і посилати убивати людей. Ви не бачили той кадр, як росіянський солдат нашому солдату голову відрізає? Я мельком як глянула, то не віриться, що така людина може бути.
А.І.: Хотів би завершити нашу розмову на оптимістичній ноті вашої філософії, що любов все-таки переможе і Україна далі буде жити. Україна пережила геноцид у 1930-х роках, а ми переживем і цю війну. Як би тяжко не було, а все-таки на нашому боці правда і, можна сказати, Бог. І це дає нам надію.
В.Б.-К.: Обов’язково, тому що так зроблений світ, що народжується і радіє. Розцвітає квітка і вона ж і помирає, але ж вона прожила радість. Все в житті – це велика любов. Любов, яка посилається, і тоді, коли дощу просимо. І зараз радіємо, що не так морозно, і чекаємо на весну. Ми надіємось, не даром віра, надія і любов.
Так що, хочу сказати, пане Андрію, ви людина молода все це переживеться. Вісімдесят шість років зараз мені, а я ж пройшла від босої ноги, шматочка того хліба в голодовку 1946-го. А сестра моя двоюрідна каже: там у колгоспі коняка здохла, люди ріжуть та їдять, давай сходимо. Вона мене повела, а я ж маленька у самій сорочці. Одрізали того куска м’яса і я його смоктала, я вижила. Яка страшна голодовка була. Зайдеш, глянеш на поле: грядки, а люди лазять рачки, риються, у тому числі і я, щоб знайти гнилу картоплину, бо там крохмалю трохи є. Тоді щавель отой кінський. Батько нас одвезе, сам піде на ту колотушку, і ми з братом лазимо, шукаємо той щавель кінський, бо він такий лепкий, що з нього оладик можна спекти. А як найдем кислий отой щавель, що їсти, то зразу його їси. Ото мішок напхаємо за день. А тоді мама щавель перемиє, зварить, воно липке таке, і зробить тісто, тоді оладки маємо.
Так що я хочу сказати, що голод той 1946–1947 дуже страшний був, дуже страшний. Я була боса, опухла, живіт такий, як кульок набитий. Було видно кишки і з тим щавлем, із тими оладками. Там сусіди трошки багатіші були, так піде мама попросить: «Ну, дай кусочок сала, я сковороду свою потру, щоб на ці оладки і тоді віддам той кусочок назад. А тут же виконавці. Курка в кого є, то стоїть над нею, щоб забрать яйце і оддать. І куди ж воно все? Відправляли все в Москву. Дід возив ще за царя зерно все панське у Санкт-Петербург. Все везли й везли обозами… А радянська влада? Де вона взялась? Ну, свої ж люди. Ой, страшне. Я їм наводжу приклад. Хто його позвав вбивати нас? Хто зараз посилає вбивати нас, хлопців, дівчат жінок? Руйнувати хати? Кожен день встаєш і думаєш, чи житимеш, чи ні? От і вчора в Києва трахкало. Картини мої в майстерні на шістнадцятому поверсі. Стріляли так, що навіть картини падали. Син каже: «Хто зна, що далі. Куди їх діть?» В майстерні багато картин. Продавать? Хто їх купуватиме? Єсть, які купують, спекулюють і перепродують. Я ж не понесу: «Купуйте мої картини!» Оцю, що зараз намалювала «Перемогу», повішу і буду на неї дивитися. Мені буде легше в хаті.
А.І.: Будемо надіятись на перемогу, а ми більш молоді і працювати на неї. Дякую вам за інтерв’ю, що знайшли сили завітати до музею!