Колекціонер і благодійник Дмитро Піркл: Коли ми повернемо собі все наше, світ здивується від того, яка ми багата нація
Наповнення музейної колекції є однією з найважливіших функцій кожного музею. На жаль, упродовж тривалого часу коштів на закупівлю нових артефактів українські музеї не отримують. Тому все нове, що з’явилося в нашій фондовій колекції останніми роками, – це завдяки дарувальникам, благодійникам і меценатам. За що щиро вдячні їм усім.
Одним із постійних друзів і доброчинців нашого музею впродовж останніх п’яти років є Дмитро Піркл – український громадський і культурний діяч, колекціонер старожитностей, медальєр, краєзнавець і музейний донатор. За період нашої співпраці він передав Музею Голодомору понад півсотні одиниць зберігання. Це старовинні книжки, брошури, журнали періоду Голодомору-геноциду та 20-30-х років загалом. На запис нашого інтерв’ю Дмитро Піркл також прийшов з подарунками – виданням творів 1929 року письменника і священника Тимофія Бордуляка, який у роки Голодомору організовував збір зерна для голодуючих українців, та книжкою Федора Моргуна «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу». Під час нашого спілкування пан Дмитро поділився, чому допомагає українським музеям, де шукає артефакти та як узагалі захопився колекціонуванням старовини.
«Я не буду битися за шматок хліба, але за шматок волі битимусь до останку»
Пане Дмитре, за освітою ви – металург і навіть якийсь час працювали на металургійному заводі. Згодом, до анексії Криму Росією, були співвласником підприємства з виробництва борошна із деревини для фільтрів кримського заводу «Титан». І раптом у цій суто промисловій історії з’являються музеї, колекціонування старожитностей, благодійна діяльність у культурній сфері. Як так сталося?
Це все прийшло в моє життя в 2004 році на хвилі Помаранчевої революції. Пригадую ми, бізнесмени з Дніпра, приїхали в Київ, щоб підтримати протестувальників. Винайняли вантажівку, завантажили її теплим одягом, дровами, водою, ліками, харчами й привезли це все на Майдан. То був перший сплеск потужного національного підйому і натхнення. І саме тоді переді мною вперше постало питання ідентичності: хто я?
Я ж маю чеське коріння, мій дід – чех. Від нього маю дещо незвичне для українців прізвище. В родині розповідають історію, що коли я народився, батько пожартував: «Ну, і як його тепер записувати?» Хоча він і миті не вагався: звісно, українець, тут жодних сумнівів не було. Але окрім запису в документах ні політично, ні свідомо це ніяк не було підкреслено. І саме помаранчевий Майдан спонукав до пошуків своєї ідентичності.
На хвилі цього національного піднесення я захопився історією. Це підштовхнуло до створення перших пам’ятних медалей. Нумізматикою я і до того цікавився, а потім виникло бажання зробити щось своє.
У 2006 році разом з Ігорем Лук’яновим підготував до 230-річчя Дніпропетровська свою першу пам’ятну медаль. Але перш ніж її відчеканити, Монетний двір поставив умову: має бути наукове підтвердження правильності мого, так би мовити, задуму. Я звернувся в Дніпропетровський національний історичний музей імені Дмитра Яворницького. Ми заприятелювали. І як тільки медаль вийшла, я одразу передав її в колекцію закладу. Тоді з’ясувалося, що музейна колекція дуже бідна, і ми з товаришем почали підтримувати музей.
У 2008 році я захотів зробити медаль, присвячену Анні Ярославні. Полетів у Францію, щоб з’їздити в Санліс (містечко, в якому після смерті чоловіка – короля Генріха I, мешкала Анна. – Авт.), побувати в тих місцях, надихнутися. В мене було пару вільних днів і я гуляв по антикварних лавках. І в одній із них на березі Сени я побачив красиві папери з написами «Жовта ріка» і «Дружківка». Спитав ціну: це було 3 чи 4 євро – по суті, копійки. Приїхав із цими документами в Дніпро, прийшов у музей похвалитися… І там дізнався, що акції й облігації, які купив, – то велика промислова історія Криворізько-Придніпровсько-Донецького регіону. Крок за кроком почав дізнаватися більше. І сьогодні – це один із моїх провідних напрямків, які вивчаю і колекціоную.
Дмитро Піркл під час церемонії передачі артефактів у Музеї Голодомору.
Ви на сьогодні співпрацюєте з багатьма музеями в різних містах України. А як у зоні зацікавлень з’явився Музей Голодомору?
Голодомор і події, які йому передували – колективізація й розкуркулення, а потім – репресії і винищення інтелігенції, – це історія про те, як нас українців намагалися упокорити, зламати, а непокірних винищити. Це історія, яка має продовження і сьогодні. Саме тому нас довго намагалися позбавити пам’яті про той період.
Я пригадую, як уперше побачив у Дніпрі в музеї Яворницького експозицію, присвячену жертвам репресій. Вона мене тоді дуже вразила… А потім трапився такий випадок. У мого товариша наприкінці листопада було 50-річчя. Я вже одягнув вишиванку і приготувався йти на застілля, як раптом у будинку навпроти побачив свічку у вікні. Ювілей припав як раз на День пам’яті жертв Голодомору… Я сказав дружині, що ми нікуди не йдемо. Просто не зможу бути там і дивитися на всю цю пиятику в такий день. Це був мій перший скандал з дружиною, вона сказала, що я збожеволів. Та я вперся і не пішов.
А вже після Майдану в 2014 році почав налагоджувати контакти з вашим закладом. Коли щось трапляється цікаве, завжди намагаюся придбати для вас. Адже попит на артефакти періоду 20-30-х років шалений. Все ж було понищено, попалено і таких речей залишились лічені одиниці. Натрапити на таке – велика удача.
От вашому музею нещодавно я передав 4 журнали, а п’ятий нахабно вихопили буквально з рук. Я його вже майже купив, мало не в руках тримав (сміється) і раптом мене хтось випередив. (В січні Дмитро Піркл передав Музею Голодомору чотири журнали “Колгоспний активіст”, що виходив у 1933 році. – Авт.)
Передані благодійником журнали “Колгоспний активіст”.
Можливо, у вашій родині була історія пов’язана з Голодомором. Старші родичі щось розповідали про це?
На цю тему в родині навіть пошепки ніколи не говорили. Старше покоління – вихідці із шляхти: прадід по батьковій лінії очолював бессарабську митницю. І бабуня весь час хвилювалася, щоб минуле не позначилося на її доньці, мамі батька. Тому старші нічого не розповідали, аби щось незручне про родину не вийшло на загал. Пригадую, коли вже трохи підріс, дід ще живий був, вони з друзями іноді збиралися, трішки випивали і спілкувалися, а я слухав. Так от, про Другу світову говорили, але про Голодомор ніколи не згадували.
Згодом я намагався з’ясувати щось у батька, але й він каже, що нічого не знає, бо заборонено було про це говорити.
Голодомор – це одна із найскладніших і найдраматичніших тем, тому що інформацію доводиться видряпувати по рядочку буквально в кожному конкретному випадку. І щось дізнатися, як я переконався, важко навіть на рівні власної родини. Тих, хто міг би розповісти, вже, на жаль, немає серед живих. А молодші нічого не знають…
А от репресії родину зачепили. Проте й тут багато таємниць. Мій прадід будував акваторію Маріупольського порту, він був одним із двох гідрологів, які працювали на об’єкті. Якогось дня в 1937 році приїхав «воронок» і після того прадіда ніхто більше не бачив. Я вже де тільки не шукав інформацію – нічого про його долю так і не вдалося дізнатися.
Розкажіть більше про свою родину, ким були ваші батьки? Чи пов’язані вони якось із культурною сферою?
Мама, її, на жаль, вже немає з нами, з родини проповідника-баптиста. Вона все життя працювала в дитячих садочках, займалась наймолодшими дітками, мала звання заслуженого педагога. А тато – фізик, спеціаліст по ракетних двигунах. Оце все що зараз по нас летить із росії – це його «творчість». Ми ж свого часу все віддали москві у рамках програми роззброєння. Батько десь у душі це розуміє, видно, що йому воно болить… Все прошу його спогади почати писати – про ракети, роботу, він же і Кучму знав особисто… Думає поки що…
У мене – чудові батьки, просто були затиснені усією тією радянщиною, в якій мусили жили. Бо народилися за колючим дротом. Хоча і зараз ще купа народу з-за того колючого дроту ніяк не можуть вийти. Як я у них такий вдався? Не знаю. Я страшенно вільнолюбна людина. Я не буду битися за шматок хліба, а за шматок волі битимусь до останку. Тут батьки, мабуть, щось перемудрили. Мене не обмежували ні в чому. Отримав від батька на горіхи тільки раз і заслужено. Прабабця, коли поверталась із Німеччини, де була на примусових роботах, привезла срібну брошку – вражаюча річ була. А я, колекціонер-початківець дванадцяти років, пішов і обміняв на якусь дурничку. Потім намагався повернути брошку, але вже годі було кінців знайти. Зараз розумію: не можна розпоряджатися тим, що тобі не належить.
«Досі в світі нас сприймали через призму російської культури, тільки тепер ми повертаємо своє»
Відомо, що ви співпрацюєте з багатьма музеями – їх в орбіті ваших інтересів щонайменше двадцять. І фактично все, що наколекціонували, зберігається по цих музеях…
Я не бачу сенсу в тому, щоб придбати щось, покласти під матрац і тішитися з того, що воно в мене там є. Справді, вся моя колекція – розпорошена по музеях. Бо важливо, аби це було там, а не в мене вдома. Щоб науковці бачили цей матеріал, працювали з ним. Навпаки, мене тішить, коли за моїми документами пишуть наукові роботи, проводять виставки, до проведення яких і сам долучаюсь. Це дає задоволення і стимул.
Наприклад, в Музей Яворницького в Дніпрі я працюю над одним напрямом – історією нашого промислового краю. Я вже стільки по цій темі зібрав і передав їм, що більше нема де брати нові документи. Тому я розширюю напрямок: беру Харків і Одесу, бо вони також сказали своє потужне слово у тій промисловій історії.
Єдине, що намагаюся не розпорошувати свою бібліотеку. От тільки з вами грішу, віддаючи книжки (сміється). А вона в мене потихеньку визріває гарна. Мрію, щоб це була бібліотека, яку можна буде покласти в основу майбутнього музею книги, наприклад. Тому намагаюся все поки що тримати при купі. В мене і наукової літератури підзбиралося чимало, і художньої. Наприклад, зараз зацікавився поетом Миколою Чернявським. Перша книга видана українською на Донбасі – це його «Донецькі сонети», Бахмут, 1898 рік. Маю вже її оригінальний примірник.
Хочу зробити виставку, присвячену цьому поету, перекладачу, педагогу і громадському діячу. Коли родина Чернявського виїжджала за кордон, частину архіву викупила моя колега із Дніпра. І ось ми разом зараз намагаємось організувати виставку. Адже постать заслуговує того, щоб про неї знали більше. Микола Чернявський викладав у Бахмуті в семінарії, де почав писати вірші. Деякий час жив у Чернігові, де приятелював з Михайлом Коцюбинським і Борисом Грінченком. Та основну частину життя прожив у Херсоні. Його вірші післяреволюційного періоду просякнуті песимістичними настроями, оскільки поет не зміг примиритись з придушенням національного відродження, штучним Голодомором в українських селах і містах. З 1933 року він узагалі перестає писати і друкуватися, тому що розуміє, до чого це може призвести. Та це не врятувало. Його арештували за надуманим обвинуваченням у тому, що був «незадоволений радянською владою». У 1938 році Чернявського розстріляли. Практично до 90-х років ніхто не знав, що з ним сталося. Аж у роки незалежності знайшли документ про те, що його засудили до розстрілу рішенням трійки.
Церемонія передачі артефактів у Музеї Голодомору. Листопад, 2022.
Чи можете назвати кількість артефактів, які ви вже передали українським музеям?
Я навіть сам не знаю цієї цифри, бо ніколи не рахував. Не ставив собі це за мету. Можу сказати, що тільки Музею Другої світової передав близько півтори тисячі артефактів. Тут знаю майже точну цифру, бо коли музей подавав у 2019 році мою кандидатуру на Національний конкурс «Благодійна Україна» у номінації «Благодійник року», вони порахували кількість переданих мною одиниць (Дмитро Піркл тоді став лауреатом цього конкурсу. – Авт.). Якщо ж говорити про всі музеї, то ця цифра обраховується тисячами.
Де зазвичай знаходите артефакти?
Скрізь. На аукціонах в Україні й за кордоном, на блошиних ринках, в крамничках старовини, на спеціалізованих зарубіжних ярмарках…
Спочатку дуже гостро реагував на те, коли не міг щось придбати для музею. Розумію, що воно дуже потрібне, але ресурсу не вистачає і програв на торгах… Та згодом зрозумів, що всі музеї не обігрію. Треба визначити конкретні напрямки і працювати по них більш цілеспрямовано і конкретизовано. Зараз, наприклад, маю на меті сконцентруватися довкола великої теми нищення українського кооперативного руху як передумови Голодомору.
Ці книжки благодійник подарував музею під час інтерв’ю.
Чи відчули ви, що у зв’язку з воєнними подіями, які прикували до України увагу всього світу, зріс і запит на українське?
Безумовно. Коли я тільки входив у тему, то не було усвідомлення цінності того, що стосується української історії, мистецтва, культури. Хвиля цього інтересу тільки здіймається. Бо досі у світі нас сприймали через призму російської культури, і лише тепер ми повертаємо собі своє. Той же Метрополітен лише зараз вніс зміни в підпис під картиною Едгара Дега «Танцівниці в українському вбранні» та назвав Куїнджі, Рєпіна й Айвазовського українськими художниками.
Коли ми повернемо собі все наше, світ здивується від того, яка ми багата нація. І що в москалів нічого немає. А вся їхня «вєлікая русская культура» переважно крадена.
Я мав змогу в цьому переконатися, коли свого часу працював у Петербурзі – був у мене такий період в житті в 80-х роках. Там уперше, напевно, почав ходити по музеях. Так усі наші музеї там! Туди все вивезено! Такі колекції розкішні, але ж все крадене!
На окупованих територіях що вони в першу чергу зробили? Розграбували і вивезли музейні колекції! Вони не розуміють цінність цих речей, але розуміють, що, забравши їх, вони позбавляють нас нашого підмурка, нашої ідентичності, нашої можливості розповідати про себе.
Згадалася історія. Свого часу після одного з ярмарків у Німеччині ми зустрілися з російськими дилерами. Зайшли в ресторан, почали спілкуватися. І от вони розповідають, що, мовляв, у нас кожен місцевий князьок має при собі людей, які займаються культуркою. У них культури нема, в них – культурка. Вони так її сприймають. Бо для них це – понти, які можна продемонструвати перед іншими князьками. І от вони викуповують все, що пов’язано з російською історією та українською, бо українську вони теж вважають своєю. Я, вже будучи трошки підготовленим, дуже наполягав на тому, що наша культура дуже відрізняється від їхньої. Сперечався, доказував – все марно! Вони як зачаровані! Особливо прикро, що кількість грошей, яку вони спроможні вкладати в культурку, – це необмежений ресурс. І я дуже часто потрапляв у ситуації, коли вартісну річ, яка була б важлива для нашої історії і культури, просто не міг придбати. Тому що російська культурка їх викуповувала на раз-два. І це при тому, що йдеться про нижчу ланку. А вони ж працюють у тому числі й на відомих світових аукціонах, таких як Сотбіс, де йдеться вже про суми в сотнях тисяч і навіть у мільйонах доларів! І вони ввалюють туди шалені кошти. Хоча для них це все одно культурка.
«Роль музеїв – виховати людей, які будуть створювати нові музеї»
Які колекційні предмети, що ви мали можливість знайти і придбати, особливо запам’яталися? Яке зі своїх надбань вважаєте найбільш цінним?
Свого часу на німецькому аукціоні eBay я викупив фотоальбом німецького інженера, який відбудовував після підриву радянськими військами греблю ДніпроГЕСу. І там – 130 фото того, як її послідовно відбудовували. Було два таких альбоми – як відновлювали підірваний міст на Хортицю і відбудова греблі. Я торгувався і за те, і за інше, але обидва лоти не подужав. Міст викупили, але гребля для мене була важливіша. Я тоді, власне, вперше дізнався про її історію. І вона мене вразила. Цей альбом я передав згодом Запорізькому обласному краєзнавчому музею.
А найцінніший експонат для мене – це празьке видання Шевченкового «Кобзаря» 1876 року. Після смерті поета київська «Громада» викупила в родини Шевченка право на видання всіх творів. За дорученням громадівців Олександр Русов видав у Празі двотомник. Це видання вже маю в своїй бібліотеці. І воно дуже відрізняється від того, що ми звикли вважати «Кобзарем».
У руках пана Дмитра – рідкісне видання “Комітети незаможних селян 1920-1933”. Загалом упродовж 2022-2023 років благодійник передав нам 35 одиниць книжок та документів.
Ви зовсім нетиповий колекціонер, який охоче роздає свої надбання музеям. Чому цього не роблять інші або ж дарують музеям артефакти вкрай рідко?
Знаєте, колекціонування – це така інтимна особиста річ… У людей же різні мотивації. Кожен власною поведінкою декларує свої наміри. Я, наприклад, планую жити в цій державі, я її люблю і хочу, щоб її музеї несли українські сенси. І своє покликання бачу в тому, аби наповнюватися музеї цими сенсами.
На жаль, в Україні ще немає розуміння, що наповнення музею – це копітка складна робота, яка потребує знань і головне – ресурсів. Наші музеї переважно або державні, або комунальні. Тоді як у світі саме приватні особи вкладаються в музейні колекції. А та відраза, яка була вихована до музеїв оцією радянською запліснявілістю, вона буде ще довго. Аж доки люди не побачать і не зрозуміють, наскільки це важливо. Бо коли людина виїжджає за кордон, куди вона в першу чергу йде? В музей! Тому що там можна більше дізнатися про країну, становлення її державності й нації, про її культуру.
З огляду на вищесказане, яка, на вашу думку, роль музеїв у житті суспільства?
Роль музеїв – виховати людей, які будуть створювати нові музеї. Дати розуміння, наскільки це важливо, що це культурні коди, по яких один одного зустрічають і впізнають. Те, що в нас культурні коди викрали, не означає, що їх у нас нема. Нам треба їх ідентифікувати, сказати що оце, оце і оце – наше. І треба працювати над тим, аби створювати нові колекції та осучаснювати й змінювати традиційні колекції, бо інших у нас поки що нема. А головне – треба виховати тих, хто буде вкладати гроші в музеї, в наші культурні коди. Це європейська і світова практика.
Автор Ліна ТЕСЛЕНКО