Культ особи в совєцький час і зараз

Ідеалізовані та героїчні образи політичних лідерів є неодмінною ознакою авторитарних і тоталітарних держав. Формування культу особи вождя у таких країнах відбувається як практичне втілення ідеї про те, що лідер є чимось більшим ніж простим провідником, він уособлює націю, державність, революцію, прогрес. Відповідно, легітимізація влади такого вождя відбувається не завдяки ефективності та успіхам його правління, а через те, що саму його постать оголошують сакральною цінністю. Канонізовані оповіді про надзвичайні якості одноосібного лідера, ритуальні цитати із його творів, його стандартизоване візуальне зображення, стають тими символічними зв’язками, котрі засвідчують делеговане правителю народом право керувати на власний розсуд, не оглядаючись на жодні закони.

Упродовж ХХ ст. культи особи політичних лідерів існували в цілій низці країн: Албанії (Енвера Годжі), Аргентині (Хуана та Евіти Перон), Екваторіальній Гвінеї (Франціско Масіаса Нгуєма), Заїрі (Мобуту Сесе Секо), Іраці (Саддама Хусейна), Іспанії (Франциско Франко), Італії (Беніто Муссоліні), Китаї (Мао Цзедуна), Німеччині (Адольфа Гітлера), Румунії (Ніколае Чаушеску), Югославії (Йосифа Броз Тіто) та ін. У наші дні культи особи правителів минулого продовжують зберігатися в Туреччині (Мустафи Кемаля) та Туркменістані (Сапармурата Ніязова), у Північній Кореї предметом обожнювання є як колишні вожді Кім Ір Сен та Кім Чен Ір, так і сучасний лідер цієї країни – Кім Чен Ин.

Хрестоматійними прикладами суспільств, які виразно тяжіли до формування культу особи, є Радянський Союз та Росія. Багато дослідників дотримуються погляду, що СРСР був модифікованою формою існування Російської імперії, а росіяни мають історичну схильність до обожнювання своїх правителів. Найяскравішим прикладом такої соціальної практики був культ особи Йосифа Сталіна, який існував у СРСР упродовж 1929–1956 рр. Менш відомим фактом є те, що інших творців більшовицького режиму, зокрема, Володимира Леніна та Льва Троцького, ще за їхнього життя також оточував культ нестримного вихваляння та возвеличення. В аналогічний спосіб упродовж 1920-х рр. формувалися культи й інших комуністичних вождів дрібнішого калібру, кожному із яких доручалася певна сфера діяльності, як своєрідний ареал його домінування. У такий спосіб Клима Ворошилова називали “робітничим вождем Червоної армії”, Григорія Зинов’єва – “вождем Комінтерну”, Сергія Кірова – “вождем ленінградських більшовиків”. Вождям за життя ставили пам’ятники, а їх зображення тиражувалося в сотнях тисяч примірників на значках, жетонах, поштових марках, листівках, обкладинках шкільних зошитів, шкатулках, хустинках, агітаційній порцеляні, художніх панно тощо. Лише в 1930-х рр., із утвердженням одноосібного культу особи Сталіна, слово “вождь” у більшовицькій новомові остаточно утвердилося в однині.

Культ особи Сталіна проіснував до 25 лютого 1956 р., коли в день закриття ХХ-го з’їзду КПРС тогочасний лідер СРСР Микита Хрущова виголосив доповідь “Про культ особи та його наслідки”. Розвінчуючи культ Сталіна М. Хрущов одразу встановив рамки дозволеної критики померлого тирана, нічого не згадавши про Голодомор 1932–1933 рр., масові репресії проти поляків наприкінці 1930-х рр. та багато інших злочинів сталінського режиму. Усупереч правді М. Хрущов запевняв, що культ особи не відповідав “ленінським принципам колективного керівництва”. У Постанові ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. “Про подолання культу особи та його наслідків” містилися дуже обережні оцінки постаті Й. Сталіна, водночас заперечувалися будь-які спроби “відшукати джерела цього культу в самій природі радянського суспільного ладу”.

Чергового удару культ особи Й. Сталіна зазнав під час “перебудови” кінця 1980-х – початку 1990-х рр. Здавалося б, що викриття численних злочинів сталінського режиму остаточно перегорнуло цю сторінку російської історії. Однак, після приходу до влади у Росії Володимира Путіна, у першій декаді ХХІ ст. зображення Й. Сталіна знову почали з’являтися у російському публічному просторі, дедалі більше людей у Російській Федерації виходили на мітинги та демонстрації із його портретами. Відповідно до проведеного у березні 2019 р. опитування, роль Й. Сталіна в історії своєї країни позитивно оцінили 70% росіян, негативно – лише 19% опитаних. Майже половина (46%) росіян зазначила, що вчинені Й. Сталіном злочини були виправдані “великими цілями та результатами”.

Культ Сталіна не просто виявився значно життєздатнішим від комуністичного режиму СРСР, в сучасній Росії він продовжує розвиватися, набуваючи таких химерних форм, які навіть у страшному сні не спали би на думку більшовицьким пропагандистам. До прикладу, починаючи із 2006 р. в Росії періодично лунають пропозиції канонізувати Й. Сталіна, офіційно зарахувавши його до лику святих Російської Православної Церкви. Російські іконописці створили кілька ікон, на яких зображений Й. Сталін.

Водночас із відродженням культу особи Сталіна, у сучасній Росії відбулося формування культу Путіна. Завдяки контролю російської влади над телебаченням, цей новий культ був вибудований із блискавичною швидкістю. Естрадні виконавці співали про російського президента пісні, портрети Путіна з’явилися на майках та іншій рекламній продукції, була навіть заснована  секта, яка назвала себе Церквою свідків Путіна. У широкому сенсі “свідками Путіна” себе визнають члени молодіжних прокремлівських організації “Наши”, “Идущие вместе”, “Молодая гвардия”, “Сеть”, а також організації пенсіонерок “Отряды Путина”.

Сучасний культ Путіна у порівнянні із радянським культом Сталіна є набагато гнучкішим і технологічнішим. Головною суспільною функцією, яку виконує нестримна міфологізація та возвеличування постаті Путіна, є нав’язування суспільству певних стандартів поведінки та соціальних практик. Оповіді про неймовірну “виняткову скромність”, “побутову непретензійність”, “неймовірну працездатність” та “незламну волю” Путіна, обґрунтовують претензії на те, що російська влада має моральне право вимагати самозречення та терплячості від народу, оскільки сама через постать свого “ідеального правителя” буцімто демонструє кращі зразки аскетизму та добровільного самообмеження.

Крім цього, ставлення до Путіна російська пропаганда перетворила в “критерій” патріотизму. Сутність цієї фальшивої логіки працівник адміністрації російського президента В’ячеслав Володін висловив словами: “Є Путін – є Росія, немає Путіна – немає Росії”. Пропагандисти сталінської доби такого собі не дозволяли. Утім, немає найменшого сумніву в тому, що у майбутньому росіянам доведеться вчитися жити без Путіна і без традиційного у їхній історії обожнювання одноосібного правителя.

Андрій Козицький,

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

Інституту дослідження Голодомору