Киянка Лідія Баліцька передала Музею Голодомору родинні реліквії
Мешканка Києва, викладачка української мови та літератури Лідія Баліцька передала в дар Музею Голодомору дві старовинні хустки та власноруч вишиту сорочку. «Ці тернові хустки — дуже дорогі моїй родині, адже мають цікаву історію, розповіла Лідія Григорівна. — Вони — подяка за порятунок у роки війни чоловіка, який потім, у голодному 1947-му, врятував і нашу родину».
Пані Лідія народилася і виросла в селі Сандраки (нині — Широка Гребля) Хмільницького району на Вінниччині. Вона була наймолодшою дитиною в багатодітній родині Лукії Гринчук. «У голодні 30-ті в нашій родині померло п’ятеро діток, — розповідає жінка. — Близнючки Еленіна (її називали Оленкою або Ялинкою) та Явдошка померли зовсім маленькими — ще і місяця не було в 1932-му, вони обидві записані в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору, яку можна погортати у вашому музеї. А братики Миколка, Іллюшка та Сергійко померли щойно народившись, їх навіть похрестити і записати не встигли, тому вони ніде не зафіксовані. Ще одна сестра Марія вмерла у війну. Вижили Надя 1933 р.н. і Женя 1936 р.н. та брат Ваня. Я, наймолодша, народилася в 1950 році вже від іншого чоловіка — батько моїх братів і сестер Максим Гринчук загинув на війні».
Історія хусток, які принесла до нашого музею пані Лідія, також бере свій початок у роки Другої світової. «Влітку 1941-го через наше село відступала радянська армія, а слідом за нею тягнувся потік біженців, — розповідає жінка. — Якогось дня Надя і Женя гралися біля воріт і знайшли в заростях бузини знесиленого чоловіка — він стогнав і просив води. Дівчатка принесли йому напитися, а згодом заховали дядька на горищі хати. За якийсь час у село ввійшли німці. Коли чоловік піддужав, мама при першій ліпшій нагоді впросила місцевих хлопців вивести чоловіка з села — переховувати вдома єврея було небезпечно для всієї родини. За це і за мовчання мама дала їм порося».
За якийсь час врятований знову з’явився на порозі хати Гринчуків. «Приніс муки вузлик, крупи — дерті, трохи грошей мамі. Ваньці — куфайочку і шапку, а дівчатам Наді і Жені оці тернові хустки. Так і сказав: «За те, що спасли!» Більше він не приходив, але мама зрідка ходили у Трибухи і приносили звідти вузлики. Пам’ятаю, як вони казали: «У 1947-му були б виздихали, якби не оті вузлики від «дядька». А ці хустки мама увесь час дуже берегли…»
«Оцю сорочку я вишила власноруч до свого 17-річчя. Вона не така давня, як хустки, але зроблена за всіма канонами, яких тоді дотримувалися. А от хусткам, припускаю, років по 90, адже врятований єврей уже дарував їх дівчатам не новими», — додає жінка.
Сестер пані Лідії вже давно немає, але є історія дивовижного порятунку і людської вдячності, яку бережуть колись подаровані їм хустки. Жінка каже, що тепер спокійна за долю цих речей, адже вони будуть зберігатися в музеї. А разом із ними — і розповідь про їхню родину.
Ми щиро вдячні Лідії Баліцькій за передані родинні реліквії. Водночас звертаємося до всіх українців: якщо у вас збереглися фото, документи чи будь-які інші речі, пов’язані з періодом Голодомору-геноциду, напишіть нам на електронну пошту музею [email protected], в особисті повідомлення на нашій сторінці у фейсбуці або зателефонуйте за номером +38 044 254 45 12. Кожна така річ — безцінна і має бути збереженою.
