Leica Александра Вінербергера знову в Україні
Сьогодні, 23 листопада, в Залі пам’яті Національного музею Голодомору-геноциду відкрилася унікальна виставка «Leica, що бачила Голодомор», на якій вперше в Україні представлено фотокамеру австрійського інженера Александра Вінербергера, якою в 1933 році було зафіксовано кадри Голодомору на Харківщині. Також представлено альбом із фото, укладений самим автором, спеціальний пристрій, за допомогою якого Вінербергер зміг таємно робити знімки, та брошури Russland wie es wirklich ist («Росія, якою вона є насправді», 1934) та Um eine Fuhre Salz im GPU-Keller («Вантаж солі у підвалі ГПУ», 1942) зі спогадами Александра Вінербергера про життя в СРСР. Цінні для української історії експонати привезла до Києва правнука інженера Самара Пірс, яка мешкає у Великобританії.
Виставку відкрито за підтримки Міністерство культури та інформаційної політики України і креативного партнера проєкту — Інформаційної агенції Postmen.
В.о. Генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак, відкриваючи виставку, наголосила: «Сьогодні ми презентуємо виставку з, без перебільшення, одними з найвизначальніших експонатів в історії України. В історії Голодомору — це найцінніші у світі предмети. Мова про фотоапарат «Лейка», що належав австрійському інженеру Александру Вінербергеру, який у 1932-1933 роках працював в Харкові і таємно задокументував на свою камеру злочин геноциду; альбом з фото, які ця камера зробила, і брошури, які він написав і видав, з враженнями свого 15-річного перебування в СРСР. Сьогодні ці фото — головні фотодокази злочину, вчиненого російськими більшовиками в Україні 90 років тому. Проте тоді, коли ми думали, що всі уроки історії вже вивчені і проаналізовані і подібні злочини не зможуть ніколи повторитися, росія знову почала війну проти України, аби не допустити існування сильної демократичної країни поруч. Адже такою є сутність імперії. І ми всі тепер є свідками нових злочинів росіян. У обстрілюваних і знищених українських містах — Маріуполі, Балаклії, Ізюмі, Бучі і Ірпені — від обстрілів, бомбардувань і катувань знову помирають громадяни України, а спостерігачі знову фіксують місця масових поховань. За всіма цими злочинами зараз, як і 90 років тому, стоїть один ворог: росія».
Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко подякував усім причетним до організації виставки в цей непростий воєнний час. «Радянська держава нищила злочини. Тому так важливо і символічно, що цей фотоапарат ми, українці, сьогодні можемо побачити, — наголосив він. — І дуже символічно, що ми вшановуємо 90-ті роковини Голодомору-геноциду та пам’ять його жертв під час цієї війни. Музей Голодомору — практично єдиний об’єкт, де продовжується будівництво другої черги, тому що світ має знати про ті злочини, які вчиняли росіяни впродовж десятиліть та під час Голодомору. І, на жаль, зараз ми є свідками нових злочинів».
Правнука Александра Вінербергера Самара Пірс розповіла, як дізналася про історію Голодомору та важливі докази його вчинення, зафіксовані прадідом Александром:
«Я правнучка Александра Вінербергера, фотографа Голодомору, інженера, винахідника та генерального майстра в усьому, за що він брався. У 2012 році я поїхала відвідати свого дідуся Тоні. Він подарував мені камеру Leica 1932 року і порадив поговорити з моєю бабусею Лілі Марго. Коли вона розповіла мені історію Алекса та її спогади про СРСР і Голодомор, я була шокована, оскільки почула про це вперше. Через рік червоний альбом прадіда знайшли на її горищі й подарували мені, бо побачили, що я віддана справі поширення правди про Голодомор».
У тому ж році була її перша поїздка в Україну та знайомство з родиною Олександра Ковальчука. Від його бабусі Ніни Дудник Самара дізналася ще більше про Голодомор.
«Коли я прибула сюди вчора потягом, я відчула зв’язок із Алексом, який описав свою подорож потягом до Харкова в 1933 році. Я відчувала, що він буде пишатися тим, що його праця захищена, а правда про Голодомор обговорюється на весь світ», — додала Самара Пірс.
«Голодомор є трагедією неймовірного масштабу, — наголосила Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні Мелінда Сіммонс. — Мабуть багато хто з вас знає, що корені моєї родини походять з України. І біль від втрат наших людей, включно з тими, що є зараз, дуже пекучий. Щороку в останню суботу листопада я запалюю свічку в своєму вікні і згадую кожного, кого втратила Україна. Водночас я згадую тих, хто невтомно працює, аби не загубити пам’ять про жахи Голодомору. І я дякую їм. Ця виставка є потужним зразком цієї пам’яті. І я вдячна родині Александра Вінербергера, яка доклала величезних зусиль, аби показати цю правду світові».
На згадку про цю подію Ярослав Ведмідь, керівник та засновник комунікаційної агенції Postmen та креативний партнер виставкового проєкту, подарував копії «червоного» альбому Вінербергера Олександру Ткаченку, Мелінді Сіммонс та Самарі Пірс.
Виставка «Leica, що бачила Голодомор» триватиме упродовж усього п’яти днів – з 23 по 27 листопада 2022 року. Поспішайте побачити!
ДОВІДКОВО
Австрієць Александр Вінербергер під час Першої світової війни був мобілізований на службу в австро-угорську армію та брав участь у бойових діях проти російської армії, згодом потрапив у полон, а потім — до в’язниці у Радянському Союзі як шпигун. Доказів його шпигунської діяльності не знайшлося, натомість інженерний фах Вінербергера, який вже встиг вивчити російську мову, становив інтерес для радянської держави. Александр отримує високі посади, а згодом його призначають у Харків – на підприємство хімічної промисловості.
Це як раз 1932—1933 роки, розпал Голодомору, який на власні очі довелося побачити австрійцю та зафіксувати за допомогою фотокамери Leica II. Сьогодні – це важливі докази злочинів тоталітарного комуністичного режиму проти українців. Згодом негативи знімків йому вдалося таємно переправити за кордон дипломатичною поштою. У 1934 році, після повернення до Австрії, Вінербергер подарував австрійському кардиналу Теодору Інніцеру альбом з фотографіями Москви, Криму й Харкова. Згодом світлини були оприлюднені в брошурах спогадів інженера, а також у книзі німецького публіциста Евальда Амменде «Чи повинна голодувати Росія?» (1935).
