Музею Голодомору передали нові експонати
У рамках заходу з нагоди Дня вишиванки та Міжнародного дня музеїв до колекції нашого закладу було передано кілька унікальних речей.
Так, киянка Анна Ткач подарувала родинну сорочку, яка передавалася з покоління у покоління по чоловічій лінії. Останнім власником сорочки був чоловік нашої дарувальниці, воїн ЗСУ Дмитро Нєкіпєлов, який зник безвісти в травні минулого року під Авдіївкою.
Анна Ткач передала Музею родинну сорочку, яка передавалася по чоловічій лінії з покоління в покоління.
«Цю сорочку виткала і вишила в 1930-х роках для свого чоловіка Степана моя прабабуся Христина з села Уладівка на Вінниччині. Потім вишиванка перейшла у спадок до його сина Іллі, мого дідуся, а далі – вже до його сина Володимира, мого батька, – розповідає Анна Ткач. – Синів у мого тата не було, тож сорочку передали моєму чоловіку. Дмитро – етнічний росіянин, але українець по духу. Він народився на Алтаї, але, коли йому виповнилося два роки, батьки переїхали в Крим. Він важко переживав анексію Криму в 2014-му, все поривався іти на фронт, повторюючи: «Крим я їм ніколи не прощу». Він мав педагогічну і юридичну освіту, та в складний для України час взяв до рук зброю і пішов захищати землю, яка стала для нього рідною. 24 лютого минулого року ми бачилися з ним востаннє… Згодом я вирішила, що родинна сорочка має бути в музеї. Як символічне нагадування про нашу непросту історію: її перші власники пережили Голодомор, а через 90 років той самий ворог знову прийшов нас знищити».
Колекціонер і засновник етнографічної збірки «Древо» Едуард Крутько з Полтавщини передав Музею вишиті рушники періоду колективізації та Голодомору:
Едуард Крутько, засновник етнографічної збірки «Древо».
«Це речі з мого рідного села Козубівка. Рушник, який я тримаю в руках, був вишитий жінкою, яка врятувала родину моєї прабабусі Оришки після розкуркулення. Мого прадіда було розстріляно, у той час його дружина була вагітна шостою дитиною. У них забрали все, навіть з-під дітей витягли ряднину, на якій вони сиділи, та розбили посеред хати горщик із картоплею. Сусідам і односельцям було заборонено допомагати розкуркуленим. Моя вагітна прабабуся та п’ятеро її дітей були приречені на голодну смерть. Але сусідка Христя Денисенко вночі закопувала в листі на межі грядок шматок сала або хліба, а прабабуся вночі приходила і знаходила заховані харчі. Завдяки цьому вона змогла зберегти всіх своїх дітей.
Інший рушник належав Марфі Даниленко. Коли родину прийшли розкуркулювати (а їх напередодні про це попередили), жінка обмотала рушник довкола себе і таким чином зберегла цю річ».
Олександр Нечипоренко, син Лавріна Нечипоренка, чий щоденник спогадів «33-ій рік» зберігається в експозиції нашого Музею, передав рушник із Чернігівщини, який датується 1933 роком.
Олександр Нечипоренко, син Лавріна Нечипоренка, автора спогадів про Голодомор “33-ій рік”.
«Я припускаю, що цей рушник був вишитий наприкінці 1933 року, коли вже був зібраний урожай і в людей з’явилася надія на краще. Адже на ньому ми бачимо оптимістичний сюжет і напис (на рушнику вишито дівчину з коромислом, а також рядок із пісні «Оце ж тая криниченька, що голуб купався. Оце ж тая криниченька, що я улюблявся»). Напис, видно, був скопійований вишивальницею із давнішого зразка, бо тут ще вживається твердий знак. Це традиційний текст, який зустрічається на багатьох рушниках з Чернігівщини», – розповів дарувальник.
Також Олександр Нечипоренко подякував Музею, який зараз готує до друку спогади його батька про Голодомор, наслідки якого він побачив у рідному селі Єрчики на Житомирщині.
Нагадуємо, що зараз у Музеї Голодомору триває виставка автентичних вишитих сорочок із фондової колекції закладу.
Водночас звертаємось до всіх небайдужих: якщо ви маєте речі, фото або документи періоду Голодомору, подаруйте їх Музею. Кожна така річ безцінна і має бути збереженою!