Музей Голодомору записав свідчення 100-річної Ніни Коломацької

22 лютого співробітники відділу усної історії Голодомору Юлія Коцур та Софія Дяченко побували в гостях у киянки  Ніни Федорівни Коломацької, яка 1 лютого відзначила своє 100-річчя.

Ніна Федорівна (в дівоцтві Милосердова) родом із села Комісарівка (з 2016 року – Приморське) Генічеського району Херсонської області. У 1930-ті роки родина була розкуркулена та вислана на Урал. У 1935 році сім’я наважилась на втечу та повернулася в сусіднє село – станція «Партизани». Але вже в 1937 році главу родини Федора Милосердова заарештували – як розповідає пані Ніна, «він сам не знав за що», та за рішенням «трійки» засудили до 10 років таборів. Звідти батько не повернувся – загинув на чужині. У роки Другої світової Ніну Федорівну вивезли на примусові роботи в Німеччину. Після повернення в Україну пережила ще один голод 1946—1947 років.

Її історія сповнена болю і смутку за зруйнованим життям родини:

«Ніхто не хотів іти в колгосп і віддавати своє… Намагалися чинити опір — копали, ховали. Але ті знаходили. Все забирали, а людину в тюрму! – згадує пані Ніна. – Мій батько таки працював у колгоспі, але і його вислали на Північ, на Далекий Схід. Там він прокладав дорогу на озеро Хасан. Це Челябінська область, Урал.

А у травні 31-го року туди вислали і нас — п’ятьох дітей і нашу маму. Перших із села. Все забрали… Нічого з собою взяти не дозволили: ні одягу, ні їжі. Везли на підводі, а поряд лежала зброя, щоб ніхто не тікав.

Вдома лишилися дідусь і бабуся. Вмерли з голоду… Багато людей у селі повмирало. Рятувала риба, бо жили біля моря. А так, люди приїжджали щось виміняти на рибу… Везе, везе — і вмер.

… Не дай Боже, скільки на висланні було людей!

Відкривали шахти і працювали на них. Жили в «шалашах» з дерева. Дощі були сильні, сильна сирість, і вся наша сім’я в один момент захворіла на малярію…

Їсти на висланні не було чого — люди голодували. Але можна було щось заробити, тож дехто копив… Накоплювали на корову чи коня… І потім їх все одно розкуркулювали знову! Забирали все і відсилали у інше місце.

Ми теж спочатку голодували, а потім брали землю по лісах і обробляли. Платили нам грошима, були навіть премії… І старі, і молоді працювали. І жінки. Все вручну. Пам’ятаю, жінка лопатою землю вигрібала.

А у 35-му ми звідти втекли назад на Батьківщину. Відмітилися об 11 вечора — і одразу в ліс. Там заплатили, кому треба, — таким же «куркулям», як ми. (Серед висланих були болгари, німці, але найбільше — українців). Нам допомогли: взяли квитки, посадили у поїзд… Так і добиралися.

А вдома не лишилося нічого — усе відібрали. То ми викопали землянку, та в ній і жили.

І все одно українці в Україну верталися. Не куди-небудь, а в Україну. Бо Батьківщина…»

Незабаром вся вражаюча історія Ніни Коломацької буде доступна на нашому онлайн-ресурсі «Свідчення».