Свідок Голодомору Олена Владимирець із Вінниці: Переживемо і голод, і холод, і цю кляту війну
«Я прожила своє життя, та ніколи мені не гріло сонце в очі, а звідусіль – лише вітер із дощем. Не було в мене гладенької життєвої дороги, а самі лише терни», – каже, оглядаючись на прожиті 93 роки Олена Владимирець із Вінниці. Всього було на тому шляху: і голод, і війни, і сирітство, і смерть найближчих людей, і тяжка рабська праця в колгоспі. Вона переконана: аби путін мав таке життя, як у неї, він не хотів би воювати. А хотів тихого спокійного життя, коли маєш хліб і до хліба, коли твої діти здорові і ти сам не є для них тягарем… Але хіба це зрозуміти людині, для якої звичайні людські цінності нічого не варті?
Попри поважний вік і проблеми зі здоров’ям (жінка з трудом пересувається з ходунками по квартирі) пані Олена допомагає доньці Ніні робити окопні свічки для українських бійців. «Сподіваюся, що наші свічки обігріють чийогось сина чи чоловіка. Якби могла, то я б для наших солдатів і небо прихилила б. Аби тільки швидше здобули перемогу та мир усім нам. Постійно молюся за це», — каже Олена Владимирець.
Олена Владимирець з донькою Ніною.
Щодня вона скручує своїми виробленими руками метри картону та заповнює ними бляшанки. А донька Ніна заливає їх розтопленим воском. Захолоне — й окопна свічка буде відправлена на фронт, де подарує тепло захисникам України. За день мати з донькою можуть виготовити півсотні таких свічок і більше, лише б матеріали були, з яких найдефіцитніші — віск і парафін. Та найбільша мрія волонтерок — щоб у цих свічках не було потреби. Ніна Владимирець каже: коли настане мир, з радістю запалить ті свічки на головній площі міста на честь нашої перемоги.
«Обидві сестрички в Голодомор не вижили. Марійці лише п’ять місяців було…»
Пані Олена народилася 4 листопада 1929 року. Їй судилося пережити Голодомор, єдиній із трьох сестричок. «Ми жили в селі Томашпіль Хмільницького району Вінницької області. Нас у батьків було троє: старша Лариса 27-го року народження, я 29-го, а наймолодша Марійка 32-го. Обидві мої сестрички не вижили. Марійці усього п’ять місяців було…»
«У Голодомор я зовсім малою була, але чула від батьків, що до колективізації люди непогано жили. Хто робив, той і жив. А коли почали людей заганяти в колгосп, стали переорювати межі людських полів, то Сталін віддав приказ забирати в людей все, щоб було чим ті поля засіяти. Голод був такий, що знесилені люди просто на вулиці падали, а бувало, що й одне одного їли», — розповідає пані Олена.
Вона називає Голодомор «сталінським», адже саме за вказівкою Сталіна людей виморювали Голодом.
«Забрали ж тоді всенький хліб у людей. Знаєте, як говорили: «Ленін сказав Сталіну забирать в людей «ізлішки», а Сталін подумав: забирай до кришки!» От і забирали. Мама якось заробили трохи круп, насипали в горня, щоб зварити. Поставили в піч та горнятами з водою заставили, ніби воду гріють. Налетіли активісти, повиливали ту воду, й того казанчика з крупою витягли та висипали все в торбу. Не зарадили ні сльози, ні вмовляння. І так у всіх людей забирали, тому й почалася голодовка. Людям же нічого не лишили! Комусь пощастило: хтось десь закопав припаси й їх не знайшли, а в кого нічого не було — мерли. Мама розповідали, що було два дядьки, які їздили та збирали покійників по селу. Зайшли в хату — один мертвий лежить, а другий ще живий. «Це ж по нього ще завтра-позавтрім їхати доведеться», — кажуть. То забрали обох та й кинули в одну яму. Той, що живий був, до вечора в тій ямі і помер».
«Взимку 1947-го мама сім разів їздили на Західну Україну по харчі»
«Я вже дві війни на своєму віку пережила. А ця третя. Чому кажу дві? Бо перша була фінська. І хоч вона не велася на нашій території, але батька мого Олександра Соломоновича Цвілика забрали. Хвалити Бога, він повернувся. Але ж багато чоловіків із нашого села на тій війні побило, родини посиротіли», — продовжує пані Олена.
А з Другої світової вже й її тато не повернувся. Його забрали на війну 43-річним у січні 1945-го, а в квітні прийшла похоронка. Наймолодший братик, який народився 1 червня, так ніколи і не знав батька.
Мама Марта Іванівна залишилася сама з малими дітьми, серед яких Олена була найстаршою.
«Нас усього восьмеро у батьків було, — каже жінка. – Лариса, я, Марія, Ліда, Олександр, Аня, Ніна і Коля. Та рівно четверо нас залишилося, ще четверо Господь одділив туди», — розповідає непросту родинну історію жінка. Лариси і Марії не стало в 1933-му, Олександр ще геть маленьким «згорів» від запалення легень. «Гарнесенький був, мов дівчинка. Дивився щемко так своїми оченятами… А чим йому поможеш? Жар сильний був… Так і помер. Три рочки було всього», — згадує пані Олена, яка як найстарша вигляділа всіх своїх сестричок і братиків…
Ще одна сестра Ніна трагічно загинула у 18-річному віці. «Вже заручена була — мала заміж іти. Поїхала по глину, щоб помастити перед весіллям хату. Стався зсув і її засипало. Поки знайшли, поки відкопали… Не врятували — забила земля…», — ділиться пережитим Олена Олександрівна.
З сестрою Ніною (ліворуч), 1957 рік. У цьому ж році Ніна трагічно загинула.
А в 1946—1947 роках знову в Україні стало голодно: далися взнаки непомірні плани хлібозаготівель для колгоспів плюс поганий врожай городини та зернових.
«Я була вже старшою, 17-ий рік ішов, добре той час пам’ятаю, — каже пані Олена. – Ми – мама та нас п’ятеро — вже без батька були. Картопля того року геть не вродила. Але гарний врожай був у 1945-му, тому багато хто закопував барабольку, в кого була лишня. Вона перезимувала і перелітувала, а коли не вродило нічого, ті ями стали розкопувати. Я ходила з мамою на станцію — полустанок такий був, Курилівський. Там жив чоловік, який багатенько закопав бараболі, він завідував путями (залізницею. — Авт.) і мав чимало поля, врожай зібрав гарний. І от з мамою перебираємо цілий день ту картоплю. Як виберемо три відра, то топіру він і нам відро дасть. Мама розтирали ту бараболю, яка часто вже гнилою була, та добавлять трошки того, що в колгоспі дадуть, та таке й їли… А в колгоспі що давали? Цілий день людина робить, а ввечері дадуть 200-300 грам крупи, а та крупа з половою… Візьмеш отої крупи та барабольки, висушиш, на жорнах зітреш – і мама спечуть якогось ляпчика, бо, прости Господи, хлібом те назвати не можна було».
Аби вижити, мама пані Олени разом з іншими жінками з села взимку 1947-го їздили на Західну Україну, щоб бодай якісь речі виміняти на харчі. «Сім разів мама їздили! Везли, що вдома мали краще: і полотно, і рушники, і речі якісь. Нелегка то була дорога: їздили на вагонах, а їх ловили, зсаджували… А я, 16-річна, сама вдома з дітьми залишалася. Мама приїдуть із Западної, привезуть трошки того зерна, щось собі лишимо. А решту беремо та йдемо на базар в Биків кілометрів 8-10. Там мама продадуть зерно та купують якийсь одяг – жикети, спідниці, платтячко, костюмчик, хустки, аби знову з цим їхати на Західну — своє вже все давно виміняли. Я дивлюся на цей одяг і так мені хочеться того платтячка чи спіднички, я ж дівчина! Але що я можу мамі сказати? Вдома ще менші діти, які просять їсти»…
Голодували не тільки люди, а й худоба. «Корівка у нас була, а годувати її не мали чим. Ні сіна, ні бурячка, ні навіть бадилля картопляного. Догодувалися до того, що вона вже на ноги не вставала. Мама приїхали і сказали, що більше не поїдуть. З того зерна, що привезли, якихось висівок заколотять та дадуть корівці напитися. Виходили, слава Богу, і ми вже молоко мали. Скрутно було, та однак легше ніж у 33-му…»
«Перші гроші в колгоспі нам заплатили аж у 1958-му»
Школи вона закінчила тільки п’ять класів. Далі треба було ходити в сусіднє село, а не було в що ні вдягнутися, ні взутися. «Так і закінчилася моя школа», — сумно зітхає жінка.
4 листопада Олені Владимирець випонилося 93 роки.
«Перші гроші в колгоспі нам заплатили аж у 1958-му, — згадує вона. — А до того за палички робили (трудодні. — Авт.). Вийшов на роботу — паличку поставили, а не вийшов — нема. З 15 років я працювала в колгоспі. А з 16-ти вже давали мені пів норми буряків сапать. Старші жінки цю роботу вже знають: раз-раз і пішли. А я ще не наловчилася — відстаю… Згодом працювала дояркою — по 18-19 корів у групі було, поки видоїш — рук не відчуваєш. А ще ж нагодувати всіх треба було… І все руками та руками».
Коли сезонна робота на колгоспному полі закінчувалася, Олена наймалася на роботу на цукровий завод у сусідню Уладівку.
«Чимало наших людей туди ходили. Робота важка — треба було вантажити буряки. Грузила на рівні з чоловіками такими габлями на шість зубів. Як почнеш кидати, то й стемніє, поки вагон завантажимо. А вже як заплатять гроші — 28-29 карбованців, 30 навіть і не набігало, — то біжу до мами, аби пошвидше податки заплатила, щоб ті агенти попід вікнами не ходили та за горло не брали. Тоді ж комуністи вимагали здати м’яса, яєць певну норму. Нема — заплати податок грішми. А де ж їх у колгоспі взяти, якщо не платять!»
А потім було заміжжя, народження сина і доньки. Та однак не було легко: чоловік дуже хворів — ще змолоду мав хворе серце… І знову клопоти та щоденна робота, а ще — домашнє господарство і власний город…
Аби заробити якусь копійку, навчилася шити і гаптувати. Гаптування — копітка робота. Отак напрацюєшся цілий день в колгоспі, а потім до ночі шиєш і гаптуєш — шторки, постіль… Тільки прилягла, а вже новий день…
«Брат у 78 років був змушений втікати від війни»
«Так напрацювалася за все життя, а однак не можу сидіти без діла. Хоч і маю проблеми з ногами, та руки хочуть щось робити. Сьогодні донька пішла по своїх справах, а картону мені не лишила, то геть знудилася. Досадую без роботи», — каже Олена Олександрівна.
«Може у вас яка робота є, то пришліть мамі, вона буде робити», — жартує донька Ніна Адольфівна, яка чує нашу телефонну розмову. «А таки буду, — сміється у відповідь пані Олена. — Аби тільки наша перемога була ближчою».
За роботою. «Якби могла, то і небо нашим солдатам прихилила б».
Та вже за мить її голос знову стає сумним: «Хочеться, аби наша молодь жила. Вони ж і пожити ще не встигли. Стільки горя принесла ця війна», — каже жінка, в якої за кожну загублену душу болить серце.
Родину пані Олени теж зачепила війна. «Тільки удвох із братом наймолодшим ми залишились із великої родини, двох сестер вже провели в останню путь. Та і йому в 78 років нема спокою. Довелося залишити рідний дім на Харківщині, де постійно бахкає. Там у них розбило і сарай, і погріб, і літню кухню, і двері з вікнами повибивало. Мусили тікати від того страшного суда. Ми їх довго просили виїхати, не погоджувалися — важко покидати рідну хату, все, що своїми руками зроблено і виплекано. Та ще й у такому віці… А довелося . Живуть зараз у моєму будинку в Томашполі. Але тішаться, що тут хоч не чують вибухів».
«Ми прожили складне життя, думали, що бодай у наших дітей та онуків воно буде легшим. А воно бачте як? І скільки ж нашим людям ще доведеться настраждатися, поки переможемо і відновимо Україну… Та ми сильні, разом переживемо і голод, і холод, і цю кляту війну, — з вірою і оптимізмом каже моя співрозмовниця. — А путін кипітиме у смолі, бо просто смерті йому буде замало».
Мабуть, в уяві кремлівського божевільного такі як 93-річна Олена Владимирець і є тими «нацистами», проти яких він воює в Україні. Тому, що в них, попри важку долю, живе світло. Та тільки цього не зрозуміти тому, у кого в душі суцільна пітьма…
Ліна ТЕСЛЕНКО,
Національний музей Голодомору-геноциду