Рецензія Олесі Стасюк на книгу Енн Еплбаум "Червоний голод: Війна Сталіна проти України"

Відомий французький лексикограф П’єр Буаст вважав, що «найкраща книга та, яка містить у собі найбільшу кількість істин». Я не випадково згадала цей вислів, адже саме такою настановою повинен керуватися дослідник (чи то йдеться про академічного історика, чи журналіста), який звертається до аналізу й осмислення історичних подій, тим більше до такої теми, як «Голодомор 1932—1933 рр.», що має неабияке цивілізаційне та світоглядне значення для становлення української нації на сучасному етапі. Беручи за основу подібний імператив, мені вдалося ознайомитися з книгою Енн Епплбом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України», за яку авторка була удостоєна низки премій (Премія Фундації Омеляна й Тетяни Антоновичів (2017), Премія Лайонеля Гелбера, Премія Даффа Купера (2018)). 

Переконана в тому, що якомога більша кількість праць зарубіжних авторів, котрі цікавляться темою Голодомору, має бути перекладена та популяризована серед українського читача, зокрема й донесена до представників академічного середовища, які займаються цією проблематикою. І те, що авторка вкотре порушує це питання в публічному та науковому просторі, надаючи йому міжнародного розголосу, особливо на тлі анексії Криму та військових дій, що ведуться на сході, є її заслугою, і такі ініціативи можна лише вітати і підтримувати в подальшому. 

Проте будь-яка зброя, що використовується на війні, спочатку має проходити перевірку на справжність і влучність, які підвищують її ефективність на полі бою. Так і тут: книга Енн Епплбом, окрім «феєрій» і схвальних відгуків від саме такої постановки питання у назві, повинна бути піддана критичному і кваліфікованому історичному аналізові, одним iз різновидів якого є академічне рецензування, під час якого передбачається «застосування системного теоретичного арсеналу стосовного наукового наративу». 

А «феєрій» було чимало. Книга Епплбом — «потужна, невблаганна, шокуюча, переконлива і лише підкріпить заслужену репутацію авторки як провідного історика радянських злочинів», — зазначає у своїй рецензії Деніел Філкенштайн для видання The Times. А ось враження на книгу Саймона Себага Монтефіоре для видання Evening Standard: «Глава про голод приголомшує. Люди вбивали своїх дітей та їли їх, зникли кішки і щури, вимерли цілі села. Візки, що забирали мертвих, просто почали збирати слабких і ховати їх заживо. В одному звіті начальник служби таємної поліції Києва повідомив про 69 випадків канібалізму за два місяці» . 

Навіть знаний і суперечливий дослідник цієї теми С. Кульчицький виявив похвалу: «У «Червоному голоді» Енн Епплбом демонструє істинну природу комуністичної диктатури, яка ховалася за лаштунками розписаної в конституціях «робітничо-селянської» влади та її непримиренну суперечність з інтересами селян-власників», «Колосальний інформаційний заряд, що його містить у собі книга Е. Епплбом, сприятиме правильному розумінню механізму сталінського «нищівного удару». Слід зазначити, що текст «Червоного голоду» ретельно відпрацьований, у ньому досить мало фактичних помилок і неточних виразів». 

До правди сказати, що не обійшлося і без зауважень з його боку: «На с. 297 Е. Епплбом стверджує, що М. Хрущов повернувся в республіку 1937 р., а на с. 285 і с. 340 — що він очолив Компартію України в 1939 р. Насправді М. Хрущов опинився в Києві у січні 1938 р.». «У передмові (с. ХХVІ) сказано, що між 1933 і 1991 рр. у СРСР відмовлялися визнавати факт голоду. Однак на с. 327 авторка виправляє цю помилку й говорить, що мовчання всередині України було абсолютним від 1933 до кінця 1980-х рр.».

«Якщо ми хочемо довести, що Голодомор є геноцидом, — а книга Е. Епплбом усім своїм змістом доводить це, — то наведені Р. Девісом і С. Віткрофтом факти не можна іґнорувати. Тим часом Е. Епплбом не використовує книгу цих двох впливових на Заході представників школи Е. Карра і згадує її тільки в бібліографії, та ще й з неправильним датуванням виходу у світ» тощо. 

Про антиукраїнські за своїм змістом твердження

Відгуки в західній пресі були неоднозначними. Зрозуміло, і не лише тому, що переважна більшість русистів у західних університетах дотримуються позиції про відсутність відмінності Голодомору 1932-1933 рр. від загальносоюзного голоду, а й тому, що, як підмітила австралійська дослідниця Ш. Фітцпатрік, котра спеціалізується на вивченні сталінської Росії, що «Червоний голод» написаний на базі не оригінального дослідження, а численні посилання на архівні ресурси з боку Енн — це просто форма незрілого хизування». Зрозумілими є й мотиви критики рецензентки, яка є прихильницею негеноцидної концепції та переконана у тому, що Епплбом «не приймає некритично український аргумент про те, що Голодомор був актом геноциду». 

Однак чим глибше студіюєш текст книги, тим виникає більше сумнівів щодо оригінальності у сенсі історичної правдивості та автентичності представлення подій, що дає додаткові підстави не згодитись з оцінкою матеріалу на кшталт «досить мало фактичних помилок і неточних виразів». Підтвердженням цьому є фахові відгуки на книгу, знаних і компетентних дослі­дників В. Сергійчука, В. Марочка, Р. Сербина, В. Василенка, позиції та підходи яких поділяє рецензентка. 

У своїй рецензії, яка носить здебільшого критико-полемічний характер, мені хотілося б звернути увагу, рухаючись за логікою тексту, на ті невідповідності та помилки, що їх допустила авторка у своїй книзі. 

Найперше, що потрапляє в поле зору, коли, завершивши читати «Передмову», переходиш до «Вступу: Українське питання», так це відверті антиукраїнські за своїм змістом твердження: «Україна стала суверенною державою тільки наприкінці XX століття» (с. 29), «…українські землі були серцевиною Київської Русі — середньовічної держави, створеної у IX столітті слов’янськими племенами та аристократією вікінгів. У культурній пам’яті цього регіону Київська Русь — це майже міфологізована держава, нащадками якої вважають себе росіяни, білоруси та українці » (с. 30). 

Далі наступна теза: «…більшу частину XX століття село та місто розділяла мова: українці в містах розмовляли або російською, або польською, або мовою ідиш, у той час як у селах панувала українська» (с. 33). 

Це не відповідає дійсності. У 1923 р. частка українців у значніших торгових та промислових центрах складала: в Одесі — 2,9%, Катеринославі — 4,7% городян, Миколаєві — 15,3%. Адміністративно-політичні осередки України — Київ та Харків — теж не відзначались наявністю українців як визначальної нації, що становила відповідно 14,3% та 21,2% жителів. Сучасні дослідники відзначають стрімке і вагоме збільшення частки українців у населенні міст і містечок України у 1920-ті рр. Якщо у 1923 р. сумарна кількість росіян та євреїв у містах переважала кількість українців майже на 460 тис., то у 1926 р. їх співвідношення вирівнялось. Як свідчить перепис 1926 р., у міських поселеннях Ліво- та Правобережжя проживало понад 55% українців. Стрімко збільшилась кількість українців серед жителів Катеринослава, склавши 36% та подвоїлась у Миколаєві й Артемівську. В цілому серед дев’яти губернських міст відслідковуються тенденції, притаманні суспільству цього періоду. Енергійне поповнення українцями лав городян, протягом шести років, склало 14% — у 1920 р., 26,8% — у 1923 р. та 36,8% — у 1926 р. Середній відсоток українців в усіх містах УСРР у 1926 р. дорівнював 48,1%. У наступні роки відсоток українців у містах виріс iще більше. 

У таблиці з експертного висновку демографів (2009 р. ) надається етнічна структура населення загалом по Україні за результатами Всесоюзних переписів 1926, 1937 та 1939 рр. (у %). 

Виходячи з того, що національний і мовний склад населення дещо відрізняються у бік збільшення використання мови етносу, що представляє панівну націю, російською мовою у містах послуговувалися не тільки етнічні росіяни, а й представники інших національностей. Однак не так, як стверджується у книзі. Наприклад, у м. Полтава за переписом 1926 року українці складали 68,4% населення, росіяни — 8,9%, євреї — 20,5 %. Натомість за мовою населення м. Полтави на цей час поділялося: українська — 62,7%, російська — 23,7%, єврейська — 12,3%. Тож, тільки 5,7 % українців та 8,2 % євреїв віддали перевагу російській мові, що разом з етнічними росіянами складає 22,8 % російськомовних полтавців, також російську мову обрали мовою спілкування ще 1,1 % представників інших етносів у Полтаві. 

Що стосується польської мови та ідишу, то вони ніколи не мали панівних позицій у мовній палітрі населення підрадянської України, за винятком кількох невеличких містечок на смузі осідлості єврейського етносу царської Росії та в центрах Мархлевського (польськ. ) та Пулінського (нім. ) районів. 

Чи були школярі-українці хуліганами?

Далі зустрічається в авторки відверте пересмикування фактів: «Вагома роль селянства також означала, що від початку українське відродження було синонімом популізму» (с. 34); «…школярі-українці відчували себе деморалізованими в російських школах, їм було нудно і вони ставали хуліганами» (с. 35); «Українське селянське повстання [1919 р. — рецензентка] спустошило село та створило в ньому поділи, котрі вже ніколи не зникнуть» (с. 76); «Але масштаби голоду налякали більшовиків. Нестача продовольства, ймовірно, могла призупинити селянські повстання в Україні, проте в інших регіонах — тільки підживлювала їх. У Тамбовській губернії продовольча криза спричинила повстання Антонова… Нестача продовольства стала також однією з причин широковідомого повстання в Кронштадті» (с. 89). 

Виникає враження, що українці мають вигляд таких, що нездатні боротися, стикнувшись із труднощами, зокрема голодом. Авторка не бере до уваги той факт, що українські селяни мужньо вели збройну боротьбу з більшовиками у 1919-1921 рр. Упродовж трьох (!) років Радянська Росія безрезультатно використовувала у цій війні з простими селянами регулярні частини Червоної армії. Українське село в цей час зовсім не ломилося від харчів — грабували денікінці, російські війська, численні кримінальні банди, яких також було немало. Однак більшовикам не допомогла ані обіцяна повстанцям амністія, ані відміна продрозверстки, адже податок з урожаю 1921 року продовжували збирати методами продрозверстки — грабунком усього, що знаходили озброєні продзагони. 

Головна причина Тамбовського повстання 1920 р. та ж сама, що й повстань в Україні — не продовольча криза, а «політика продрозверстки», впроваджувана більшовиками. Селян «хлібної» Тамбовської губернії грабували так само, як і українських селян. Тамбовщину дійсно у 1920 р. вразила засуха, яку, однак, не можна порівнювати з вигоранням усієї рослинності наступного року в Поволжі й у південних губерніях України. Тоді як причини повстання матросів Кронштадта були винятково політичні. 24 лютого 1921 р. у Петрограді почалися страйки і мітинги робітників з політичними та економічними вимогами. Петроградський комітет РКП (б) розцінив заворушення на заводах і фабриках міста як заколот і ввів у місті воєнний стан, заарештувавши робочих активістів. Ці події послужили поштовхом до повстання гарнізону Кронштадта, під час якого X з’їзд РКП(б) ухвалив відміну продрозверстки. 

Про українське село

Розповідаючи про колективізацію та розкуркулення в українському селі, Енн Епплбом виставляє українців жадібними й жорстокими, маніпулює, наводячи спочатку факт негативного характеру і зазначаючи, що такого було багато, а потім — факт iз проявом емпатії, одразу ж підкреслюючи його окремішність: «Також було багато випадків жорстоких знущань. В одному селі бригада спалила хату, в якій жили дві дівчинки, котрі щойно осиротіли. Старша дівчинка пішла працювати в колгосп, а звідти її не відпустили доглядати за важко хворою сестрою. Ніхто не виявив жодного співчуття до сиріт. Натомість сусіди розібрали рештки хати на дрова і розтягли останні речі, які сестри змогли врятувати» (с. 142); «В одному селі співробітники ОГПУ стали свідками, як «50 бідняків разом із куркулями плакали під час розкуркулення. Вони не чинили опору, але допомагали куркулям зібрати свої речі та знайти житло»… Але ці спостереження також довели, що навіть в умовах насильства та істерії деяким людям у деяких селах вдавалося зберегти людяність» (с. 143). 

Зустрічаються в тексті фрагменти нівелювання колонізаторської політики більшовиків щодо України. Говорячи про те, що реакція влади в Росії і в Україні на голод 1921—1923 рр. відрізнялася, авторка не пояснює, що несвоєчасне надання допомоги українському населенню було пов’язане з політикою Кремля: «Так само, як і російські колеги, українські комуністи створили Центральну комісію допомоги голодуючим. Проте спочатку комісія мала допомагати не українцям» (с. 85). Винуватцем відмови американській організації АРА працювати в Україні у книзі зображено наркома внутрішніх справ УСРР М. Скрипника, який заборонив їй це робити через відсутність окремої угоди з українським урядом (с. 86). 

Заперечується достовірність спогадів О. Гончаренка, даних антропологу В. Ноллу на початку 1990-х рр., який стверджував, що всі двадцятип’ятитисячники були росіянами. Попри те, що респондент на час колективізації вже був дорослим і мав чітке розуміння того, що відбувалося, Енн Епплбом наполягає: «У цьому він помилявся, адже більшість iз тих, хто працював на селі в Україні, прислали з українських міст» (с. 132). 

Є докази попередньо планованого голоду

Серед іншого Енн Епплбом заперечує висновки українських дослідників щодо використання масового голоду 1921—1923 рр., що лютував на територіях кількох губерній підрадянської України, для придушення селянського спротиву комуністичному режиму. «Українські дослідники запропонували навіть точніше політичне пояснення: радянська влада могла використати голод (як це трапилося і згодом у 1932 році) для придушення повстання українських селян. Цю тезу неможливо довести, адже немає доказів попередньо планованого голоду українських селян у 1920—1921 роках» (с. 88). 

Вражаюча доказова база. По-перше, масовий голод в Україні тривав iз 1921-го по 1923 р. По-друге, а якщо спочатку й не планували, то чому не могли використати по факту? По-третє, українських істориків, які це довели на великому масиві архівних джерел, не два (як посилається автор). По-четверте, вона сама ж стверджує прямо протилежне своєму висновку. Зокрема: «Настав час, як пояснював Ленін, провчити селян, духовенство та інших політичних опонентів, щоб «протягом найближчих десятиліть вони не сміли і подумати про будь-який опір» (с. 88). 

Переселення росіян наприкінці 1933 р. Енн Еппл­бом описує частково реалістично: «Взагалі, першу хвилю переселенців утворили добровольці, котрі розраховували на безкоштовне житло, продовольче забезпечення та оплачений державою переїзд». Однак далі подає фантастичне зауваження: «хоча деяких з них виселили як «куркулів» і ворогів народу — в них вибору не переселятися не було». Розкуркулених переселяти було куди — Сибір чекав нових колоністів, а усі переселенці на українські землі отримували звільнення на три роки від оподаткування, отримували підйомні гроші, зерно, корову, звільнену від українців хату і навіть грамофони. Цікаве розкуркулення!

Але найцікавіше, і тут варто підтримати усіх попередніх критиків праці, які чітко вказували на заперечення авторкою Голодомору в Україні 1921—1923 як геноциду, акцентування на тому, що він був «складовою загальносоюзного радянського голоду». Причини голоду, за Енн Епплбом, «крилися в катастрофічному рішенні керівництва Радянського Союзу змусити селян відмовитися від своєї землі та вступити в колгоспи; у виселенні «куркулів» або багатших селян з їхніх домівок; врешті хаосі, що виник унаслідок сукупності цих факторів і призвів село до голоду» (с. XXI). Голодомор розглядається в значно вужчих хронологічних рамках, ніж це доведено істориками на документах, про що свідчать ті, хто його пережив: «…ці дві політичні кампанії— Голодомор взимку і навесні 1933 року та репресії проти української інтелігенції та політиків протягом наступних місяців…» (с. XXIII). 

Страшна статистика

У Передмові з’являється теза на невідповідність Голодомору Конвенції ООН, текст якої відрізняється від концепції геноциду Лемкіна, і міститься натяк на вплив якихось українських зв’язків на визначення Р. Лемкіним «цього концепту» (с. ХХХІІІ). 

Стверджуючи, що «замість різкого спадання влітку [1933 р. — Авт.], трагедія сповільнювала свій хід поступово. «Надсмертність» продовжувалася протягом 1933—1934 років», Енн Епплбом 1) заперечує його штучний характер — режим, який організовано почав убивати українців ще у І кварталі 1932 р., так організовано і припинив — до осені 1933 р. підвищена смертність у наступні місяці — пролонговані наслідки тривалого голодування; 2) називає Голодомор трагедією, а не злочином, що фактично заперечує його геноцидний характер. 

Зустрічається і безпідставне використання фактів задля широких узагальнень. Спогади П. Ангеліної щодо колективізації: «Лише після перемоги над куркулями, коли їх змусили залишити землю, ми — бідняки, відчули себе справжніми господарями» подані без урахування особистості героїні і супроводжуються висновком: «Таких людей, як Ангеліна та її родина, було багато» (с. 134). До відома авторки, П. Ангеліна — двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Сталінської премії. Нагороджена трьома орденами Леніна, орденом Трудового червоного прапора, медалями; автор книги «Люди колгоспних ланів» (1950). 

Наступний приклад. «Часто конфіскація була швидкою і насильницькою… . У деяких випадках експропріація проводилася накладанням високих податків, оформлених заднім числом» (с. 140, 141). Натомість в Україні це були не поодинокі, а типові явища. Завищене оподаткування так званих «куркулів» було одним з інструментів пограбування, а конфіскація відбувалась обов’язково із застосуванням насильства. 

Яку нову сільську еліту створила колективізація?

Стосовно термінологічної та фактологічної «неохайності». Термін «Громадянська війна» використовується для позначення подій національно-визвольної боротьби українського народу у 1918—1920 рр. (с. 47, 48, 49, 63, 86, 131, 136,152, 156); використання ленінської термінології щодо «єдності російського та українського пролетаріату» (с. 48). «Восени 1922 року, коли голод все ще охоплював значну територію країни…» (с. 85). Тут незрозуміло, коли ж, на думку Енн Епплбом, голод закінчився і яку країну вона має на увазі. А також: «…колективізація створила нову сільську еліту, котра твердо вірила в своє право на владу» (с. 135). Опис колективізації (с. 141) далекий від дійсності і виглядає як фарс або зйомки голлівудського вестерну. 

Кілька сторінок книжки присвячені розлогим описам картин голоду в Росії, зверненню її уряду до закордону про допомогу голодуючим, проте немає акценту, що прохання стосувалося тільки населення Поволжя. Так у читача створюється враження, що допомога була так само надана й Україні, тоді як про масові смерті від голоду в Україні світ дізнався лише тодi, коли мільйонам померлих українців уже не можна було допомогти (с. 82-85). 

«Це був час [1929 р. — рецензентка], коли сталінська наступальна риторика зіткнулася з реальністю українського й російського життя на селі… . Антоніна Соловйова, міська активістка і комсомолка, котра працювала на Уралі, згадувала про колективізацію з ностальгією…». Методи, за допомогою яких проводили колективізацію та розкуркулення, подаються, немов через лінзу калейдоскопа, картинки-приклади змінюють одна одну, незалежно від місця розгортання події — в Україні чи Росії (с. 140-141). 

У такий спосіб читач підводиться до думки: по-перше, що владі було однаково, проти кого вчиняти насильство і репресувати — чи то проти російського селянина, чи то проти українського; по-друге, що грабіжницьке розкуркулення — це свавілля місцевих активістів; їх автор виставляє типовими кримінальниками, які не гребують забрати останню пелюшку та крихту в немовляти. 

Це стосується й розповіді про повстання 1930 р. (с. 154). «До 6 лютого 1930 року… в Радянському Союзі спецоргани заарештували 15985 людей за «контрреволюційну діяльність» на селі. Приблизно дві третини заарештованих були українцями. З 12 по 17 лютого ОГПУ заарештувало ще 18000 по всій території СРСР» (с. 156). Якщо повстанський рух в Україні нічим не відрізнявся від інших регіонів, то чому ж тоді Сталін був такий злий саме на українців?

Неточності чи перекручування історичних фактів?

Окремим блоком йде проблема — незнання або перекручування фактів. Як у випадку з використання другорядних фактів, ігноруючи такі, що мали убивчі наслідки. Наприклад, щодо української мови (с. 55): «…в 1804 році цар Олександр I дозволив використання деяких національних мов у нових державних школах. Українська не входила до цього переліку…». «У 1881 році київський генерал-губернатор проголосив, що використання української мови в шкільних підручниках може призвести до її впровадження у вищі навчальні заклади, а звідти і в законодавство, суди та адміністративні установи, створивши таким чином «численні труднощі й навіть небезпечні зміни для єдиної російської держави». При цьо­му немає згадки про Валуєвський циркуляр від 30 липня (18 липня) 1863 р., який забороняв публікацію релігійних, навчальних і освітніх книг українською мовою, хоча ще дозволялась публікація художньої літератури, та Емський указ Олександра II (1876 р. ) про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень. 

Маємо ще наступні: «Коли Російська та Австро-Угорська імперії раптово розпалися у 1917 та 1918 роках відповідно…» (с. 37); «Успіх революції довів як більшовицьким лідерам, так і багатьом іншим, що Маркс і Ленін мали рацію» (с. 49); «У червні 1919 року і Григор’єв, і Махно назавжди розірвали свої домовленості з більшовиками» (с. 69). Махно пішов на союз з більшовиками під час наступу на генерала Врангеля восени 1920 р. «Коли Біла армія зайняла Харків у серпні 1919 року…» (с. 71). Денікінці вступили в Харків 25 червня 1919 р. «Точні людські втрати важко підрахувати, адже ніхто не вів обліку під час голоду. В найбільш постраждалому південному регіоні України загинуло від 250 000 до 500 000… У радянських матеріалах, опублікованих невдовзі після закінчення голоду, вказано 5 мільйонів осіб [в рад. республіках загалом — рецензентка]» (с. 89). «Більшість з них [колективних господарств — рецензентка] вимагатиме від членів відчуження права власності на свою землю…» (с. 128). Наприкінці 1920-х років уся земля у СРСР була власністю держави, тож відчуження права власності на свою землю було непотрібне. 

До всього іншого, у різних главах книжки містяться взаємовиключні висновки з одного й того ж питання. Висновок: «…визнання державою нового керівництва села змусило замовчати противників колективізації… активність селянських мас [проти «куркулів» — рецензентка] була настільки потужною, що протягом всієї операції навіть не довелося викликати озброєні загони… . Завдяки «ентузіазму та дієвості місцевих активістів вороги колективізації почувалися розгубленими й самотніми» (с. 135) зроблено на підставі звіту ОГПУ про події в Україні в березні 1930 р., без його критичного аналізу і використання інших джерел. Нижче за текстом автор висловлює сумніви в ентузіазмі активістів, констатуючи неможливість дізнатися з доступних матеріалів про реальність цього ентузіазму, а мемуари, за словами автора, «лише натякають», що активісти «не були ні ентузіастами, ні циніками, ні злочинцями, а просто боялися» (с. 135). Така ремінісценція після стверджуючих протилежне цитат є, однак, недостатньою для їх спростування. 

Про куркулів і селянські повстання

В іншій главі, присвяченій повстанням, авторка, описуючи цю ситуацію, наводить інформацію про 2000 масових виступів, що відбулися в Україні до кінця березня 1930 року (с. 160). Далі вона стверджує: «до середини березня ситуація погіршилася. 9 березня Балицький звітував про «масові повстання» у шістнадцяти районах України» (с. 161). Виникає запитання: для кого ситуація погіршилась? 

Зарахування до категорії куркулів пояснюється не ставленням до режиму (активно й неактивно), а особистими стосунками iз сусідами чи керівництвом села (с. 137). Допускається довільне викладення порядку подій, коли те, що відбулось пізніше, подається як причина попередньої події: «Відколи вимога «знищення куркуля як класу» стала державним пріоритетом [заява Сталіна на конференції грудень 1929 р. — рецензентка], республіканське керівництво відчувало потребу знайти краще визначення поняття «куркуль». У серпні 1929 року Рада народних комісарів видала постанову, котра задекларувала «ознаки» куркульських господарств» (с. 137). 

Авторка стверджує, що термін «куркуль» було з «неймовірною легкістю» поширено на «представників національних меншин на території СРСР, зокрема на поляків та німців, багато з яких проживали в Україні. У 1929—1930 рр. деякі українські посадовці вважали, що всіх етнічних німців в Україні, а деякі з них проживали тут iз XVIII сторіччя, треба переозначити на «куркулів». У відсотковому відношенні їх було розкуркулено і депортовано приблизно в три рази більше, ніж етнічних українців, також вони ставали об’єктом особливих переслідувань. «Де б ви, саранча, не оселилися на нашій землі, — казав голова колгоспу групі етнічних німців-селян, — не очікуйте Божої манни у поміч, ніхто не почує ваших огидних скарг» (с. 138). 

«Як і тогочасні партійні лідери, керівництво ОГПУ не скаржилося на відсутність амбіцій. З усіх зернових регіонів СРСР від України очікували найбільше «куркулів»: 15000 «найміцніших та найактивніших куркулів» повинні були заарештувати, 30000—35000 «куркулів» iз родинами підлягали виселенню, і ще 50000 — депортації до Північного краю». Далі для порівняння наводяться цифри по Білорусі та Центрально-Чорноземної області та припущення: «Ймовірно, вищі цифри для України відповідали вищому відсотку селян серед населення. Також можливо, що вони віддзеркалювали московське сприйняття українських селян як джерела перманентної політичної загрози». Звідси є незрозумілим, за яким документом передбачалося проведення репресій проти так званих «куркулів» і скільки, власне, мали виселити. Таємною постановою ЦК ВКП(б) від 30. 01.1930 р. передбачався поділ тих, хто підлягав розкуркуленню, на три категорії (не стільки за майновим станом, скільки за ступенем вираження ними нелояльності режиму). Перекручено і зміст т. зв. «куркульської операції», що проведена на підставі постанови ОГПУ від 31.01.1930 р. 

«У 1980-х один український селянин повідав збирачу усної історії, що йому пощастило бути депортованим до Сибіру, адже він зміг перевезти туди свою родину, коли тут почався голод» (с. 145). А як же з необхідністю щодня відмічатись у комендатурі спецпоселення? Навіть один такий пропуск міг стати причиною для ув’язнення у концтаборі! Чи було можливим ще доїхати живими до того ж Сибіру?  

Позитиви і «відлуння авторитету»

Таким чином, розглянувши та проаналізувавши вищезазначені сумнівні і відверто суперечливі аспекти в роботі Е. Епплбом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України», у підсумку хотілося б зупинитися на ключових, на мою думку, позитивних і негативних моментах. До позитивних варто віднести те, що поява подібної роботи англійською мовою, та ще й з-під пера лауреата Пулітцерівської премії, в цілому є кроком уперед у тому сенсі, що доносить до західного світу інформацію про злочинні дії, котрі вчинили у 1932—1933 рр., завдяки якій більше людей дізнаються про Голодомор тих часів, що був спланований та ініційований сталінським режимом. Окрім суто академічних розвідок, по­трібні й такі науково-публіцистичні праці, завдяки яким ця тема буде зарахована до рангу топових проблем світового та цивілізаційного масштабу, про які варто говорити і пам’ятати не лише українцям, а й звичайним людям у всьому світі, щоб робити правильні висновки і запобігати появі подібних злочинів в майбутньому. 

Серед негативних моментів, враховуючи зауваги, найголовнішою є пастка, що її умовно можна окреслити «відлунням авторитету». Чи потрібно нам, науковцям і розсудливим читачам, з великим кредитом довіри звертатися до будь-якої роботи з теми Голодомору авторства зарубіжних дослідників? Чи, може, необхідно критично підійти до будь-яких історичних розвідок, котрі стосуються аналізу та осмислення цієї проблеми, незважаючи на те, чи автор відома, чи маловідома постать у науковому світі? Не аплодувати захопливо, почувши з вуст знаного західного вченого слово «Голодомор» чи зустрівши книгу з такою назвою, а з усією сумлінністю й неупередженістю звернутися до перевірки здобутих і представлених даних стосовно їх автентичності та правдивості, що, власне, і вимагає професія історика. І вже на підставі цього відповісти на наступне запитання: чи «спотворюють» подібні роботи українську історію, а також чи є вони шкідливими для свідомості українців?

У випадку з книгою Енн Епплбом такі перестороги є невипадковими й обґрунтованими. Чого лишень варта вищезгадана думка, котра проходить лейтмотивом крізь усю її роботу, що Голодомор не може підпадати під визначення «геноцид» в історичному та юридичному аспектах (с. 340-341), на відміну від Голокосту. І не дивно, що авторка робить такий висновок, адже якщо переглянути джерельну базу, то вона виглядає неповною і вибірковою, де відсутні ключові академічні праці відомих українських дослідників, посилання на ґрунтовні регіональні та культурологічні студії, що дають змогу комплексно поглянути на проблему Голодомору як на геноцид українського народу. Це ставить перед авторкою, якщо вона продовжить досліджувати цю тему і все ж таки захоче дізнатися правду, нові завдання, які вимагатимуть від неї залучення додаткового матеріалу і додаткових консультацій iз більшим колом експертів, і на цій основі внесення необхідних правок у роботу, котрі увійдуть у друге доповнене видання. Зі свого боку, я і мої колеги готові їй у цьому допомогти, адже так само зацікавлені в об’єктивному висвітленні правди про геноцид українців.