«Рід Ґалаґанів: зі спогадів Бойка Василя Михайловича»: Музею подарували книжку споминів про Голодомор
Учора до нашого музею завітав Петро Іванович Бойко. Чоловік прийшов, щоб подарувати музею книжку споминів свого дядька «Рід Ґалаґанів: зі спогадів Бойка Василя Михайловича».
Ці записи в 1990-х роках зробив на прохання свого сина Віталія вчитель історії і краєзнавець Василь Михайлович Бойко (1916 р. н.) із села Гаркушинці, що поблизу Миргорода на Полтавщині. Як зазначає в передмові Віталій Васильович, в якийсь момент йому захотілося дізнатися про минуле своєї родини і він попросив батька записати все, що пам’ятає. Василь Бойко охоче взявся до роботи і працював над рукописом п’ять років. Невдовзі після того, як з’явився товстий зошит на 322 сторінки рукописного тексту, Василь Михайлович тяжко захворів і пішов у вічність… Але залишилася його сповідь, яка охоплює значно більший термін, ніж 82 роки, прожиті автором.
У своїй розповіді він не оминув і найтрагічніші події життя своєї родини та всієї України – колективізацію, розкуркулення, Голодомор. Автор детально описує, як примусово заганяли в колгосп, як дворами ходили конфіскаційні комісії, які селяни називали хлібоздерчими, як непосильними податками обкладали одноосібні господарства, як діяв закон про п’ять колосків, як «будували соціалізм матюком і наганом, не знаючи жалю ні до старих, ні до малих».
«Нашу родину не минули ні «чорні дошки», ні «чорні списки», ні штирі… Подумати лише, в нашій сім’ї п’ять ротів, а вже завтра в них у кинути не було чого. І нікого це ні в Києві, ні в Москві не турбувало, – пише Василь Бойко. – Ми були позбавлені будь-якого порятунку, наче вівці на бойні, мирно чекали свого кінця. У хаті ставало якось пусто і сумно. «Мудрий вождь» лишив нам один вихід – чекати голодної смерті. Пригрівало сонце. Радуватись би весні. Та було не до цього. Я мотався, як міг, приноси із заплав річки Хоролу спичаки (ніжні молоді пагони очерету), з луків – щавель. Рвав кульбабу, цвіт акації, лободу. Спустошував пташині гнізда. Голод, як чума, косив односельців. У селі майже щодня везли когось на кладовище, загорнутого в рядно. Ніхто за небіжчиками не плакав. Голод витруїв із душ усе людське».
«Кульмінаційною точкою Голодомору була весна 1933 р. У цей час політика ненависної насильницької колективізації перепліталась з політикою знищення куркуля, оголошували «висилку» селян із села. Цю жорстоку політику мої односельці називали «дери-бери». Навесні страшно було дивитися на нужденних людей. Пригадую, як у цей час до нас із хутора Кузьменки завітала тітка Варка. Вона своєю зовнішністю нагадувала мученицю, яка з’явилася ніби з пекла. Мені запам’яталися її тоненькі, наче соломинка ноги, що в деяких місцях опухли від голоду, і живіт, ніби налитий рідиною…»
«Не зважаючи ні на що, і далі проводилася масова колективізація селянських дворів з одночасною заготівлею хліба. Для цього в наше село прислали більше десяти уповноважених, вони мали при собі нагани… Якщо хліб знаходили у дворі, то його забирали до зернини. Вся худоба була на суворому обліку. Господар не мав права її зарізати, щоб уберегти своїх діток і себе від голодної смерті. Якщо господар різав власну худобу, то його віддавали під суд, м’ясо вилучали і сім’я гинула від голоду».
«Коней розміщали в пристосованих конюшнях, та про сіно для них новоспечені керівники не подбали, зернофуражу не заготовили зовсім. Мало було соломи і полови. Ось чому вже в січні-квітні 1933 р. почали іржати з голоду та гинути коні. Нерідко їх підвішували мотузками до сволоків, щоб не падали… Кожний хлопчина біг сюди, щоб подивитись на коней, допомогти їм, принести жменю сіна, соломи, полови, якось підтримати, пожаліти, може, колишнього свого улюбленця…»
«Невдовзі Альоша зібрав деяке шмаття, мотнув на Харків, виміняв клунок жита, а коли повертався додому, на кордоні з Росією депеушники забрали той клунок. Так ні з чим і повернувся додому. Більшовицька влада завдала ще одного удару по нашій середняцькій сім’ї».
Зошит з цими вражаючими спогадами якимось чином опинився аж у Санкт-Петербурзі, в старшої доньки автора. Віталій Бойко тривалий час домагався, аби записи повернулися додому. І в 2018 році йому вдалося отримати ксерокопію зошита. Зусиллями родини ці спогади за сприяння Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН та Національної академії аграрних наук України були підготовлені до друку та в 2021 році видані.
«Ця книжка має бути в кожній українській бібліотеці, – каже дарувальник Петро Бойко, головний науковий співробітник Інституту землеробства НААН, доктор сільськогосподарських наук, який став науковим редактором видання. – Аби всі читали і знали, що пережив наш багатостраждальний народ. Але найприкріше, що за все скоєне ніхто так і не був покараний».
Петро Іванович Бойко в Музеї Голодомору.
Щиро вдячні Петру Івановичу за подарунок, а всій родині Бойків- Ґалаґанів – за збереження родинної пам’яті.
Водночас звертаємось до всіх небайдужих: якщо у вашій родині є свідок Голодомору або такі люди є серед ваших сусідів чи знайомих – запишіть їхні спогади (бажано на відео чи аудіо) або повідомте нам. Сьогодні надзвичайно важливо встигнути зафіксувати ці свідчення останніх очевидців як докази геноциду української нації.