Росія: невивчені уроки тоталітаризму

Повномасштабна агресія Росії проти України, яка почалася 24 лютого 2022 року, продемонструвала світові дивовижну особливість російського народу. Цей феномен американський філософ та культуролог Михаїл Епштейн визначив так: “Жодному народові у світі дотепер не вдавалося двічі підряд упасти до однієї й тої самої ями тоталітаризму. Росіяни зуміли це зробити”.

Будувати тоталітарне суспільство у минулому столітті пробували кілька народів. Найвідомішими прикладами таких суспільно-політичних експериментів стали Італія, Німеччина та СРСР. Проте, італійці та німці, державні інститути яких певний час розвивалися у тоталітарній парадигмі, після поразки у Другій світовій війні зробили належні висновки. Відмовившись від тоталітарного спадку, Італія та Німеччина створили продуману систему конституційних та суспільних запобіжників, які забезпечують неможливість повернення до недемократичного способу правління.

Росіяни пішли зовсім іншим шляхом. Програвши холодну війну, вони навіть не намагалися переосмислити свого тоталітарного досвіду. Навпаки, завдяки урядовій пропаганді у багатьох росіян розвинувся велетенський психологічний комплекс, відчуття образи на країни Заходу, які, буцімто принижували й обдурювали “матушку Росію” упродовж 1990-х рр. Саме ця, виплекана Кремлем у своїх громадян образа на колективний Захід, дозволяє зараз росіянам виправдовувати будь-яке свавілля, брехню та цинізм своєї влади, на догоду хибно витлумаченим національним інтересам.

Першою жертвою путінізму стала історія. Її фальшуванням російський політичний режим систематично та послідовно займався останні двадцять років. Відсутність адекватних оцінок минулого призвела до того, що, згадуючи радянські часи, багато росіян відчувають ностальгію через ті почуття уявної сили та великодержавності, які давала їм причетність до комуністичної імперії, країни, яка в роки холодної війни була одним із центрів світової політики.

На відміну від України, путінська Росія не провела декомунізації. Більше того, саме українська декомунізація викликала у Путіна вибухи неконтрольованого шалу. Всі пам’ятають, як за три дні до повномасштабної агресії проти України, стискаючи кулаки та кривлячи рот, президент Росії говорив: “Ви хочете декомунізації?! Ну що ж, нас це цілком влаштовує. Але не потрібно – як кажуть – зупинятися на півдорозі. Ми готові вам показати, що означає для України справжня “декомунізація”!”.

Неймовірна примітивність історичних поглядів Путіна загальновідома. У його уявленні СРСР – “це просто Росія”, яка тимчасово носила іншу назву, “Україну створив Ленін”, “розпад Радянського Союзу – найбільша геополітична катастрофа ХХ ст.” Цитуючи останню із цих путінських фраз, зазвичай не звертають увагу на використаний російським очільником прикметник – “геополітична”. Російський президент, вочевидь, й справді думає, що від розпаду СРСР постраждав увесь світ, всім стало гірше від того, що зникла комуністична імперія.

На цьому прикладі добре помітно, що обман та самообман є справжньою квінтесенцією світогляду путінізму. Путінізм у моральному плані є набагато гіршим від нацизму та сталінізму. Гітлер і Сталін ніколи не приховували своїх атеїстичних поглядів, Путін, натомість, декларує свою релігійність, перед об’єктивами телекамер відвідує церкву та розмірковує про російську духовність та бездуховний Захід. Напавши на Польщу, Гітлер на казав, що прийшов її “денацифікувати”, а окуповуючи країни Балтії Сталін нікого не запевняв, що його метою є їх “декомунізація”. Натомість Путін, звинувативши Україну в “нацизмі” та здійсненні “геноциду проти народу Донбасу”, сам спробував знищинити українців як націю. Путінізм – це зумисне розмивання будь-яких орієнтирів, інфляція слів, програмна націленість на знецінення сенсів. У путінській Росії слова набирають протилежного значення: агресія стає “дружньою допомогою”, вождизм – “керованою демократією”, шовінізм – “духовністю”.

Путінізм є системою влади, яка винагороджує за безумовну відданість грошима та владою людей без уваги на їх особисту моральність. Ба, більше того, є підстави твердити, що путінська система свідомо та зумисно передає владу гіршим у моральному плані людям: корумпованим примітивам та безпринципним нікчемам. Путінізм тримається на байдужості та ігноруванні проблем більшістю населення країни. Люди самі створюють у своїх головах цензорів, яка стежать за небезпечними думками, на зразок “дискредитації збройних сил Російської Федерації”. На ті питання, які ставить влада, або ті, кого звичайні росіяни уважають сильнішими за себе, громадяни Росії звикли відповідати саме так, як від них очікують. Вгадування того, що влада хоче почути у відповідь на своє питання, стало у Росії справжнім національним спортом. Нещодавно, великої популярності в Інтернеті набрав ролик, на якому молодий росіянин, що утік від мобілізації до Казахстану, на питання одного із казахів “Чий Крим?”, не задумуючись відповідає “Казахський”.

За словами М. Епштейна: “Російський народ з неймовірною легкістю, усього за кілька днів впав у екстаз, викликаний захопленням та анексією чужої території. При тому, що цю землю він відібрав у народу, який називав “братнім”. Цей справжній шквал злоби, ненависті та дурості лякає. Ідеологія рашизму співвідноситься із фашизмом у той самий спосіб, в який ядерна зброя співвідноситься зі звичайними озброєннями. Рашизм – це ідеологія тотальної ненависті, не до якихось класів, націй чи рас, а до цілого світу як такого. Це божевільна ідея абсолютної гегемонії однієї банди, яка тероризує увесь світ погрозами ядерної війни. Але у рашизмі є ще одна страшна річ – ентузіазм народу. У росіян є Інтернет, вони при бажанні можуть дізнатися правду. Але вони цього не роблять, через що дедалі менше сумнівів залишається у тому, що це не путінська диктатура гнобить російський народ, це він сам хоче саме такої влади над собою. Для росіян настав момент істини”.

Для того, аби отримати щеплення від небезпеки повернення тоталітаризму, народ повинен чесно підвести підсумки свого минулого досвіду: визначити вчинені від його імені злочини й назвати зло – злом. Для росіян це означає – насамперед засудити всі злочини СРСР та покаятися на них. Немає найменшого сумніву в тому, що без осуду сталінізму, Росія не зможе позбавитися від путінізму. Проте, ознак того, що громадяни Російської Федерації збираються вилізти із ями тоталітаризму, в яку вони впали вже вдруге, досі немає. Теперішнє покоління росіян на очах у цілого світу провалює найважливіший іспит у своєму житті.

Андрій КОЗИЦЬКИЙ,
старший науковий співробітник
Інституту дослідження Голодомору
Національного музею Голодомору-Геноциду

Фото – Укрінформ.