На фото - професор Сергійчук читає доповідь на фоні стендів з фотографіями. Він одягнений у темний піджак та вишиту червоними нитками сорочку

Стаття Володимира Сергійчука «Параліч історичної пам’яті: чому Бундестаг не визнав Голодомор геноцидом українського народу»

Новини музею 23 Листопада 2020

Чого не почув Бундестаг

Згідно із законодавством Ні­меч­чини, важливі питання виносяться на розгляд Бундестагу, якщо вони наберуть 50 тисяч голосів громадян на підтримку. Завдяки зусиллям тамтешньої української громади зініційована в грудні 2018 року петиція про визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу зібрала понад 73 тисячі підписів. Однак державний секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Міхаель Рот заявив, що його країна не буде ухвалювати подібний акт з огляду на те, що ця трагедія відбулася до прийняття відповідної Конвенції ООН у 1948 році…

При цьому поважний державний чиновник якось не згадав про те, що його країна 17 березня 1982 року визнала актом геноциду винищення циган у роки Другої світової війни, 16 серпня 2004 р. — африканських племен гереро і намо (готтентотів) у 1904—1907 рр., 23 квітня 2015-го — вірмен, а 2 червня 2016 р. — ассирійців у Першій світовій. Природно, вже не йдеться про те, що Німеччина не просто визнала геноцид євреїв у роки Другої світової, а й досі спокутує свою вину перед ними.

Зрештою, як свідчить стено­грама засідання петиційного комітету, пану Роту без особливих зусиль вдалося провести свою лінію, оскільки в дебатах ніхто не зміг чітко вказати на ознаки геноциду в зумисних діях тодішньої більшовицької влади на знищення українства під час Голодомору 1932—1933 років, а в правовому полі обходитися загальними фразами про будь-які злочини, в тому числі й сталінізму, не прийнято.

Замість емоційних закликів депутатам Бундестагу краще було б зачитати тогочасний лист мешканки колонії Альтенау Емілії Фреєр до дружини німецького консула, в якому висловлювалося побажання «афишировать как нас, бедных немцев, давят. Мы должны с голода умереть. У нас в прошлом году был очень хороший урожай. Но если бы они дали нам то, что мы заработали, но они этого не дают с целью, чтобы мы умерли. Дорогая жена консула, представьте себе, целый год не видим ни мяса, ни жиров. Мы так уже живем давно, за все время существования советской власти, и к этому нас еще давят налогами и мясосдачей государству».

На жаль, на згаданому засіданні не було історика чи правника, який саме на конкретних фактах ось таких свідомих дій більшовицької влади переконав би депутатів Бундестагу про необхідність підтримати петицію, бо те, що чинили з голодними в Україні, забираючи в них за особистими вказівками Сталіна все їстiвне за нібито саботаж непосильних хлібозаготівель, якраз і підпадає під ознаки геноциду, що загрожує знищенню нації чи її частини, якою для українства є селянство.

До німецьких депутатів необхідно було донести інформацію про те, як в Україні голодних німців-колоністів, котрі одержували матеріальну допомогу з їхньої історичної Батьківщини, радянські органи держбезпеки змушували не тільки перераховувати ці кошти у фонд Міжнародної організації пролетаріату, а й писати протести до Гітлера: мовляв, ми — ситі, ваших подачок не потребуємо.

У згаданому листі Емілії Фреєр, зокрема, зазначалося: «Я со всей желательностью хочу информировать, как мы, бедные немцы, остро нуждающиеся люди, не имеем права принять материальную поддержку из-за границы. Наоборот, мы от этого совершенно должны отказаться. Если кто-либо что-нибудь примет и не пошлет обратно, подлежит штрафу или аресту. Эта красная сволочь берет для себя это и укрепляется этим. А потому я хочу вас об этом информировать, о чем вы по-видимому уже знаете. Я хочу, чтобы вы мое обращение послали за границу и опубликовали в «Рундшау», указав, что к нам не разрешается перевести ни одного пфенинга. Если мы, умирающие, не имеем права принять эту поддержку, тогда и этой красной сволочи не следует ее получать, потому что они на этом укрепляются».

«Нам хлiба не треба…»

Не сумніваюся, що справила б враження на присутніх інформація з доповідної голови ДПУ УСРР В. Балицького від 22 травня 1934 року, в якій повідомлялося, що «1. Проведены аресты активных организаторов «гитлеровской помощи» и фашистской агентуры. Арестовано пока 85 человек, преимущественно пасторов, сектантских проповедников, кистеров, лиц из церковного актива, кулаков и т. д. Намечено к аресту еще около 60 человек. 2. Через агентуру организована разложенческая работа среди колхозников и единоличников, направленная на отказ от «гитлеровской помощи». 3. Периодически информируются областные партийные организации для принятия соответствующих мер».

Справді, хто не підкорявся цьому примусові, то, як житель села Грінталь Старокоранського району Донецької області Василь Неб, був засуджений до семи років позбавлення волі. А мешканець Романівки Дзержинського району тієї ж Донецької області Іван Классен за те, що в «1931—1933 рр. просив про допомогу і отримував гроші з німецького комітету допомоги та Америки» й неодноразово висловлювався серед колгоспників, мовляв, «навіщо здавати хліб державі, коли ми самі голодуємо», за постановою трійки УНКВС Донецької області був розстріляний 3 березня 1938 року.

Тож закумульовані ось таким чином радянськими каральними органами за підказкою найближчого соратника Сталіна Лазара Кагановича дойчмарки (сам Гітлер здав тисячу їх iз власних заощаджень) одразу ж будуть використовуватися СРСР на підривну діяльність проти тієї ж Німеччини. А голодні німці, насамперед діти, тим часом вмирали. Думаю, багатьом нинішнім німецьким депутатам було б цікаво дізнатися, чому з 1 вересня 1933 року в національних німецьких школах тодішньої Київщини кількість початкових класів скоротилася на дванадцять.

Цього, як кажуть, українським більшовикам здалося замало, відтак секретарі ЦК КП (б) У­ Павло Постишев і Панас Любченко 3 червня 1934 року відправляють спеціальну депешу на ім’я Сталіна, якою просять «принятия дополнительных мер со стороны ЦК ВКП (б), а именно:

1. Принять меры если не к прекращению, то к решительному ограничению явно провокационной посылки переводов, носящих характер открытой политической фашистской кампании.

2. Путем вмешательства Наркоминдела запретить всякого рода выезды представителей консульства в села для раздачи помощи и ведения провокационной работы. Выехавших после предупреждения представителей консульства арестовать за контрреволюционную работу.

3. Принять меры по линии Торгсина к прекращению приема фашистских переводов помощи для реализации своими отделениями».

Хіба це не свідомі зумисні дії влади на позбавлення голодних людей продуктів харчування, тим паче наданих як гуманітарна допомога?

На щастя, німецька держава мала тоді в Україні таких своїх представників, як генеральний консул у Харкові Карл Вальтер, консули в Києві Андор Генке й Одесі — Фрідріх Рот. Вони вже з початку 1932 року повідомляли до Берліна про «жахливе становище» в українських селах, де «люди пухнуть iз голоду». Так, Генеральний консул Німеччини в Харкові Вальтер писав до Берліна 16 червня 1933 року, що «катастрофа голоду спостигнула всю Україну… За показами одного німецького колоніста в Катерино-Хопрівському колгоспі із 160 сімей померло приблизно 130. У с. Степанівка, де жило 80 сімей, померло 220 осіб».

Тож ці дипломати ставили питання про надання допомоги знедоленим німцям України, пересилаючи до свого МЗС листи від голодних співвітчизників, i, ризикуючи собою, таки доставляли одержані з Німеччини перекази голодним. А їхні зусилля щодо поширення правди про Голодомор потужно підтримувала українська громада Німеччини, а також відомі громадські діячі Європи. Зокрема, зайняв прин­ципову позицію з цього питання Генеральний секретар Європейської комісії національностей Амменде, який не тільки порушив його у своєму вступному слові на ІХ Форумі цієї організації в жовтні 1933 року в Берні, а й поза порядком дня надав слово делегату від українців Мілені Рудницькій. Її виступ про жахіття голоду в Україні був суттєвим доповненням до таємних донесень згаданих дипломатів, закликав уряд Німеччини, усіх людей доброї волі рятувати українське село.

Треба наголосити, що Гітлер розпорядився: українцям, полякам, шведам, грекам, болгарам, якщо такі виявляться в німецьких колоніях, також надавати допомогу — аби ті не вдавалися до крадіжок харчів, що притаманне голодним людям.

Казахи уникли долi українцiв

Прикро, але ніхто на засіданні петиційного комітету не міг пояснити, чим відрізняється Голодомор в Україні від казахстанського. А це дуже важливий момент, який допоміг би німецьким депутатам усвідомити цинізм злочину Кремля: забравши в казахів худобу, їм не заборонили перебратися до навколишніх регіонів Російської Федерації, Узбекистану, Киргистану, де вони могли влаштуватися на роботу й таким чином урятуватися від голодної смерті.

А от голодних українців виганяли з теренів сусідніх Росії та Білорусі вже з літа 1932 року, аби вони «своїм скигленням», за виразом Сталіна, не розтлiвали тамтешніх колгоспів. У першу чергу діставалося голодним українським дітям, яких міліція виловлювала на залізничних станціях і примусово відправляла в УСРР, пояснюючи причину цієї акції нібито незнанням ними російської мови. А 22 січня 1933 року, коли з селянських комор влада забрала все їстивне, включно зі схованою в дитячій колисці жменею пшона, Сталін і Молотов підписали директиву ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР про заборону виїзду з УСРР і Кубані (де нараховувалося три чверті українців).

Було заборонено продавати квитки до Росії й Білорусі, тож тисячі виснажених ходаків за хлібом помирали просто на залізничних станціях неподалік своїх домівок, їх стягували гаками до великих виритих ям поблизу й присипали землею без будь-якої реєстрації. Не думаю, що німецькі депутати не побачили б у цьому ознаки геноциду, однак їм ніхто про це не розповів.

Не було донесено до членів Бундестагу і про те, як Москва під приводом невиконання планів хлібозаготівель 14 грудня 1932 року ухвалює постанову про припинення українізації на Північному Кавказі, забороняючи таким чином вихід газет, радіопередачі, діловодство й навчання рідною для понад 3 мільйонів корінних мешканців цього краю мовою. А наступного дня подібне рішення стосувалося Слобожанщини, Поволжя, Казахстану, Сибіру, Середньої­ Азії й Далекого Сходу, відтак майже 7 мільйонів українців тільки Російської Федерації позбавлялися своїх природних прав і були приречені на повальне зросійщення, що нев­довзі й сталося.

На це спрямовувалося і переселення у вимерлі села нинішніх Луганської, Донецької, Харківської, Сумської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської та Кіровоградської областей сотень тисяч переселенців з російської глибинки й Білорусі, для яких знаходилися продовольчі ресурси, друкувалися районні газети рідною для них мовою, а для їхніх дітей відкривалися російські класи.

Ці матеріали мали б підготувати члени Німецько-української комісії істориків (про неї «Україна молода» писала 21 жовтня 2020 року. — Ред.), яку спеціально створювали для вивчення й поширення в обох країнах інформації про складні й трагічні сторінки нашої спільної історії. Однак вона фактично усунулася від виконання своїх обов’язків, про що офіційно заявляв посол України в Німеччині Андрій Мельник. Та тут питання в іншому — хто делегував до її складу істориків, котрі не тільки ніколи не займалися дослідженнями цієї трагедії української нації, до якої тоді належали й 400 тисяч німців-колоністів, а й узагалі не визнають Голодомор 1932—1933 років геноцидом.

Так, тоді Німеччина мала інформацію про Голодомор в Україні й намагалася зарадити біді, організовуючи посильну допомогу своїм співвітчизникам і їхнім виснаженим сусідам, незважаючи на застереження власного посла в СРСР Дірксена, котрий 18 квітня 1933 року пропонував своєму урядові припинити пропаганду допомогової акції «Брати в скруті», бо це, мов­ляв, «може зашкодити німцям в УСРР».

Тоді Німеччина прислухалася до свого консула в Одесі Фрідріха Рота, тепер же чує дер­жавного секретаря МЗС Міхаеля Рота, який повідомляє, що федеральний уряд не вважає «за доцільне» давати міжнародно-правову оцінку Голодомору як факту геноциду.

Де і що загрожує сьогодні німцям?

Чи, може, параліч історичної пам’яті змінив сприйняття реалій німецькими дипломатами за ці роки, відтак вони стали занадто обережними?

Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук, професор

Опубліковано у газеті «Україна Молода».

https://umoloda.kyiv.ua/number/3660/196/151782/