“Вони хотіли, щоб ми, українці, повмирали”: свідок Голодомору з Миколаївщини
Відвідавши різні області України та записавши свідків Голодомору-геноциду 1932-1933 років, співробітники Музею Голодомору почули десятки розповідей літніх людей, які пережили страшні сторінки історії нашої країни. Свідки розповідають про жахи розкуркулення, хлібозаготівель та Голодомору, про шляхи виживання та смертність. Ці історії неможливо читати без морозу по шкірі. Та все ж кожна з них унікальна, а доля кожного свідка – особлива й варта того, щоб бути записаною та збереженою.
Передостанню історію з циклу “Голодомор. Невідомі сторінки” команда Музею записала у Миколаєві зі слів 96-річної Олександри Леонтьєвої, яка походила з багатодітної родини і пережила Голодомор у селі Лук’янівка (тоді — Леніно) Баштанського району Миколаївської області.
“Мама одну дочку віддала іншій тьоті з сусіднього села”
Родина Леонтьєвих була багатодітною — окрім Олександри, в сім’ї було ще троє дітей. Тато, Пилип Іванович, помер у 1929 році від легеневої хвороби, і мати, Мотрона Вікторівна, залишилася сама з дітьми на руках. Родина жила бідно, з господарства мала лише корову, тому мати добровільно вирішила піти у колгосп. Однак ні їжі, ні грошей там не видавали; люди працювали на трудодні, за які майже нічого не отримували. Колгосп фактично був рабством, організованим комуністичним тоталітарним режимом.
“Мені мама казала, що тато хотів вступати в колгосп і, якби не захворів, то вступив би. Бо там же казали: “Йди, все буде твоє, земля буде народу належати”. І всі люди збиралися докупи й йшли в колгосп. У нас опору не чинили. І мама пішла одразу, як колгосп організував голова сільради. Колгосп імені Шевченка у селі Леніно – отак-от. Але потім вона постійно згадувала, як набідувалася, як настраждалася, нас підіймаючи. Піде у степ, а там нірки мишей з зерном. Мама вночі піде, якщо знайде нірку, то зерна набере, і ми цим зерном і годуємося. Ходила вночі, щоб хоч трошки щось поїсти знайти, розумієте?”, – розповідає Олександра Пилипівна.
Справді, пайки за колгоспні трудодні були жалюгідними, але ще гіршим було те, що вони не враховували існування інших членів родини, тож матір без чоловіка і з чотирма дітьми мала якось виживати й прогодувати родину на один пайок.
Совецький пропагандистський плакат. 1920-ті роки
Не витримавши тиску обставин, створених комуністичним тоталітарним режимом, мати пішла на відчайдушний крок – віддала одну доньку до родини знайомих. Як виявилося, назавжди.
“Дітей багато, а мама одна. То вона одну дочку віддала іншій тьоті з сусіднього села, у якої не було дітей. Нас залишилось троє. Ця тітка іноді приїжджала з моєю сестрою, навідували нас”, – згадує Олександра.
За словами жінки, вони досі спілкуються з сестрою. Хоч вони і виросли в різних родинах, їм вдалося зберегти сестринський зв’язок.
“Я з печі злізла, дивилася на їх, куди вони, думаю, тикають, там нема нічо”
Розкуркулення 1928-1929 років оминуло родину Леонтьєвих, адже у них не було великого господарства. Мали тільки одну корову, яку тримали “про запас”. Утім, її не було чим годувати. Олександра згадує, що тварина була така худа, що вже не давала молока, однак її тримали аж до 1933 року.
І все ж, слово “куркуль” добре знайоме кожному, хто народився в міжвоєнний час:
“Слово “куркуль” що значило? Що він багатий. Тобто, що він скотини більше мав. “Куркулі” багаті були”.
Пропаганда невпинно працювала над тим, щоб затаврувати заможних, працьовитих українців-господарів “куркулями”.
Подвірні обшуки на початку Голодомору-геноциду зачепили кожну родину, кожне обійстя:
“По селу ходили чужі люди. У таких куртках, я помню, у таких кожаних куртках. Ходили по селу й забирали все, що є у людей. Місцеві їх не знали. Місцеві люди, жінки говорили: шо вони хотять із нас? О, все забрать до нитки! А в нас нема нічого… От так я чула”.
Олександра Лєонтьєва запам’ятала і реакцію жителів рідного села на подвірні обшуки, які стали одним із механізмів геноциду українців. Люди збиралися на вулицях і обурювались: “Шо це таке? Нас оббирають. Оббирають нас до нитки. В нас нема нічого. Чого вони ходять? Шо це за люди?” Під час обшуків у родини Леонтьєвих не забрали нічого – відбирати і так було нічого. Однак сама сцена обшуків глибокою травмою врізалася у дитячу пам’ять 8-річної дівчинки:
“Зайшли у хату до нас два дядьки, вони були одіті у якихось куртках, я запам’ятала. І я звернула увагу на оту їхню палку жилєзну, такий шомпол, і вони почали тикать отако скрізь по хаті, де нада було. Вони тикали, шукали, може, найдуть або зерно, або муку. А в нас цього не було. Не було. Потім не тільки до нас вони заходили. Вони ходили і по других, по всьому селі. Навіть у когось знайшли квасолю і квасолю забрали, розумієте? І там, де пічурка, у піч. Скрізь, щоб знайти. Ми кажем: “В нас нема нічого. В нас нема ніякого зерна”. І мама казала”.
Українці, як могли, допомагали одне одному та не співпрацювали із комуністичним тоталітарним режимом, що намагався посіяти відчуття загального страху й недовіри через наклепи і доноси. Навіть об’їждчики, котрі охороняли колгоспні поля у рідному селі Олександри, подеколи заплющували очі на дітей та дорослих, які виходили шукати залишене після жнив у стерні зерно. Вони бачили, як голодують люди, та не проганяли їх.
Забравши з хат усе їстівне та прирікши людей на голодну смерть, “люди в шкірянках” покинули село:
“Куди вони ділися, ми не знаєм. Оці, шо ходили із шомполами. Куди ці люди ділися? Навєрно, в район поїхали. Казали люди, що вони понаїхали чи з міста, чи з району”.
Проте руйнування, страх і голод, що їх принесли з собою чужинці, залишилися надовго.
“Звісно, я боялася. Боялася цих людей. Думаю, ше мене заткне тим шомполом. Я боялася. Хоч старалася на них подивиться, хотілося знати, які вони і шо це за люди. Вони не з нашого села. Це чужі люди були. Я з печі злізла, дивилася на їх, куди вони, думаю, тикають, там нема нічо, а вони… І в піч заглядали, навіть в піч”, – згадує Олександра Леонтьєва.
“Назбирали черепах, потім панцирі розбивали і там таке м’ясо було пухленьке, м’якеньке”
Найбільше під час голоду рятувало родину те, що вони жили біля річки, де водилися черепахи:
“Як ми виживали? Як ми без хліба? Так хотілось їсти! Наша хата була коло річки. Річка Громоклія – я не знаю, чи вона зараз висохла, так хочеться подивитись, чи вона є, чи впадає вона в Інгул. А наша хата сама крайня. І мої сестри, ці дві старші, ходили до річки, залазили в воду і було назбирали багато черепах. Потім ці панцирі розбивали, і там таке м’ясо було пухленьке, м’якеньке. І мама (отака в нас була сковорода здорова), мама жарила їх, а вони так шкварчали! Я підійду — так мені хочеться! — ше не готове, я хвать рукою, ше не готове, недожарене, і з’їла я. Я це пам’ятаю добре, шо дуже їсти хотіла”.
Річка Громоклія, права притока річки Інгул
Голодомор змушував українців порушувати харчові заборони, шукати порятунку там, де складно й уявити, адже на карті стояло власне виживання та ще й життя дітей. Ці історії складно уявити й передати словами, і лише пряма мова свідків, їхні спогади є у цьому випадку найправдивішою історією, фактом. Олександра Леонтьєва добре запам’ятала ці “страви”.
“У нас була така дерев’яна діжка, там колись місили тісто. Мама вишкребла те, шо було, разом зі стружкою. Тіста, може, там грам було. І зробила мені отаке, як колобок, кругленьке, дала мені, і я з’їла його не жареним. Дуже їсти хотілося, ой, дуже їсти хотілося, а хліба немає”.
Дикі рослини та бур’яни, зокрема отруйні:
“Їли ше таку траву — пасльон і молочай. Пасльон їли і навіть варили його, і сирий їли. І молочай, товстий такий. Оце стебло отак зубами розкривали, а там молочко біле виступало. Воно гірке, але ми не перебирали. Діти брали його і казали: “Качай молочай та у меду умочай, а зі меду та й в гамно, шоб солодке було”. Оце так. І тоді їли, наїдались, старались захватить де більше, де трава більша росла. Потім ми кульбабу їли. Оце стебло — воно вкусне. Потім заячі вушка (чистець візантійський. — Ред.) і калачики (журавець або герань. — Ред.)”.
Паслін чорний
Ховрахи:
“Потім – це не все, я не знаю, як ми жили і як я вижила, – брали відра з водою, збиралися такі дівчатка і хлопці невеличкі, і йшли в степ. Там шукали дірочки, а в дірочках жили суслики. І ми, дівчатка, наливали воду з відра, а хлопці отако держали руку, і тільки налили воду, а суслик – раз головку – вискочить хоче. А хлопці – раз – взяли і об землю, і всьо, і є м’ясо. І так багато назбирали ми сусликів, поділилися, пішли додому і там шкуру зняли, і їли м’ясо. Це тоже дуже добре, шо суслики були. І так якось ми вижили”.
Молочай миртолистний
Висівки, щавель та буряк:
“Мама ше шо робила? Кінський щавель рвала. Потім висівки десь були, висівки ніхто не забрав. Кінський щавель і висівки. Вона брала робила такі маторженики, називались. Вона жарила їх на сковороді, і ми їли ці маторженики. А пізніше, як був буряк, то це вже такі маторженики з буряка, дуже гарні і солодкі. Буряк такий був солодкий, білий буряк, да”.
Свійські тварини та навіть люди:
“На півночі, кажуть, туди далі, там Братський район, там дужчий голод був. Там навіть дитину зажарили і з’їли. Галина Фьодорівна розказувала, шо м’ясо це таке людське невкусне, невкусне, но люди їли. І дохлих коней їли. А в нас тільки собак їли. Ярина і Клавка забили собаку і з’їли. Хто міг чим, тим і виживав. Так хотілося їсти, так хотілося хліба, а де хліб? Немає, нема хліба, хоч би кусочок був, нема ніде, нема ніде хліба. А з чого ти його спечеш? Муки немає, а вони ше й забирали квасолю у людей”.
Уже у дорослому віці, маючи власних дітей, Олександра Леонтьєва ніяк не могла забути смаку черепах, яких сестри ловили у річці під час Голодомору-геноциду. Чи й справді таке смачне у них м’ясо? Вона все мріяла ще бодай раз спробувати цей делікатес:
“І коли я вже виросла, захотілось мені тепер попробувать черепах. І Аня, дочка, ше була мала, і я кажу: “Аня, підіть, наловіть мені черепах”. Уже не в Громоклії, а в Вітовці. Вони пішли. Аня пам’ятає. Наловили цих черепах, порозбивали. І знаєте що? Не такі! Худенькі, якісь не такі, як тоді мама жарила, тоді такі пухлі були, жирні такі, а це такі худі. І все одно зжарили ми їх, а вкусу нема, нема такого вкусу. А то були дуже вкусні, дуже вкусні”.
“Ці люди ходили по селу просили, в кого шо є, а самі залазили у погреби до людей”
Тим часом голод поглинув всю Україну. Тисячі людей мігрували в пошуках їжі, приходили до інших сіл та міст, але й там рідко вдавалося щось знайти:
“Що я запам’ятала, що в нашому селі з’явилися люди од голоду пухлі. І я звертала увагу на ноги. Ноги були в їх товсті, пухлі. І ці люди, якісь голодні (та й ми були голодні), ці люди, дядьки, тітки ходили по селу, просили, в кого шо є, а самі залазили у погреби до людей, і вночі залазили, і вдень. Думають: “А, може, ми найдемо там поїсти”. Голодні були. Всі ми голодні, хліба ми не бачили”.
У рідному селі Олександри Леонтьєвої на Миколаївщині голодували навіть “активісти”:
“Потім я чую, шо, ага, люди балакають: “Он уже помер там Максим, Никень помер, Захар помер, Савка помер”. Я чула, люди балакали, хто вже з наших, сільських, помер. Всі голодували. Я знаю, шо всі голодували, навіть активісти. І їхні діти так само голодували. Ми ж з ними ходили суслики ці поливали. І той розказує хлопець, шо нема нічого, а я дуже їсти хочу. Всі хотіли їсти”.
І все ж, односельці намагалися по змозі допомагати одне одному, поки була можливість. Олександра Леонтьєва наводить як приклад такий випадок:
“До нас вночі зайшов один, ми були одкриті, не заперлися. Максим. Я помню, мама сказала: “Це ти, Максим?” Бо він ходив часто й до нас, ходив до нас. Що ми мали, то давали, от жарені оці черепахи давали йому. А він вночі якось потім уже прийшов, я запам’ятала, мама каже: “Це ти, Максим?”. “Я, Максим”. “Чо ти зайшов? У нас немає нічого, Максим. Іди, – каже мама, – іди з хати, тому що немає нічо”. І цей Максим помер тоже. Це всі з нашого села і Максим, і Савка, і Захар, і Клавка, та, шо собаку забила з Яриною”.
Від голоду померло пів села
Жінка стверджує, що від голоду у них померло пів села, причому переважно старші люди. Ховали людей за селом, де було старе кладовище. У селі не було підводи, яка збирала б померлих, тому покійників живі носили на цвинтар самі на своїх плечах. Жодних пам’ятників тоді не ставили, а потім правду про Голодомор-геноцид десятиліттями заперечував та замовчував комуністичний тоталітарний режим. Так, це старе кладовище й могили жертв Голодомору на ньому залишалися покинутими і з часом заросли травою. Зараз уже неможливо встановити точне місце поховання на цвинтарі:
“Вже тоді не говорили нічого про голод. Ніхто. Як будто би і забули. Ніхто не говорив тоді. Ніхто”.
Олександра Леонтьєва пережила у селі й масовий штучний голод 1946-1947 років, але такого жахливого становища, як під час Голодомору, уже не було:
“Хліб по карточках видавали, то був голод. Я пам’ятаю, шо я, як получала по карточці хлібину, я її пошти всю з’їдала одразу. То теж голод, але не такий вже, не такий, як я бачила”.
Певна річ, Олександра Леонтьєва не раз протягом життя задумувалася над тим, чому ж її саму, її родину та село спіткав Голодомор. Відповідь, яку вона знайшла для себе, цілком підтверджує геноцидне походження того страшного голоду.
“І зачим це вони так дєлали? Вони хотіли, шоб ми вопщє, видать, вмерли, все село, я так думаю. Я думаю, вопщє хотіли, навєрно, шоб ми повмирали, українці. Шоб ми повмирали, понімаєте? Он яка ціль в їх була. А шо ви думаєте? Шоб не було людей, українців. От і всьо. Вони хотіли, шоб ми всі подохли, і все. Он шо вони хотіли. Бо який інакший висновок можна зробить? Вони хотіли нас заморить голодом, і шоб нас не було. От тільки так. Так ми вважали всі, не тільки я, а всі вважали так. А ми, слава Богу, бачите, чим ми харчувалися і шо їли, я ж вам кажу, і траву їли, і сусликів їли, і собак їли. Все. А як? Як людина хоче їсти, так шо?”.
Проєкт “Голодомор: мозаїка історії. Невідомі сторінки” реалізується за підтримки Українського культурного фонду.