Забрали навіть подушки: історія Надії Корольової
Публікуємо наступну історію, записану в експедиції разом з ГО «Ukrainer» у рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії», втіленого за підтримки Українського культурного фонду. Спогади Надії Василівни Корольової наші співробітники зафіксували в містечку Гнівань Вінницької області.
Коли Голодомор почався, Надії Корольовій було лише 10 років. Вона народилася в селі Іванківці Тиврівського району на Вінниччині.
На фото: свідок Голодомору Надія Корольова. Автор фото Валентин Кузан.
Родина Надії. Колективізація та розкуркулення
Родина Надії була доволі заможною. Її батьки тяжкою працею нажили статків: десять десятин землі, садок, город, сани, віз, корова, коні та вівці. Все це в родини відібрали з початком колективізації.
— Як зайшла совєцька власть — усьо позабирала. Із скрині всьо забрала: всю одежу, всі рядна, подушки. Всьо, що було в хаті, забрала. Це колєктівізація щіталася.
Селяни змушені були здавати своє майно, худобу, господарський інвентар та пожитки в колгоспи. Доки вступ до колгоспів був добровільним, до них вступило зовсім небагато селян. Переважно туди йшли тільки найбідніші, а більшість надавала перевагу веденню самостійного господарства.
Тільки загроза розкуркулення чи арешту змушувала людей приймати умови радянського уряду. Надія розповідає, що її родина хоч і не пішла в колгосп, проте сплатила величезний податок, якого, втім, виявилося недостатньо, щоб уберегти родину від конфіскацій:
— Він виповнив всьо — налог наложили на батька — м’ясо, яїчка, це всьо. Звідки? Нема. Забирають корову. Ялівка була, ми готували на корову. Забрали за мнясо. Забрали батька, бо нема шо вже забирати.
Аби врятуватися від ув’язнення, батько Надії підписав документи, що сплатить ще один податок, але грошей у нього вже не було Тому разом із кількома іншими чоловіками він втік до Луганська, де працював шахтарем.
Обшуки й конфіскації
Так Надія, її мама, чотири сестри та брат залишилися без годувальника за рік до початку Голодомору. Взимку 1932 року в людей почали забирати зерно та їжу. Це пояснювали виконанням плану хлібозаготівель, значно завищеного. Колгоспи не могли впоратися, тому радянський уряд відбирав власні запаси селян.
У сільській раді для вилучення їжі призначали спеціальні бригади людей. Дехто йшов на таку роботу добровільно, але більшість робила це під тиском: якщо людина не погоджувалася вступати в бригаду, вона могла стати жертвою репресій. Надія згадує, що односельчани співчуття під час обшуків не виявляли.
— Всьо забрали, навіть з горшка пшеницю висипали. Мали вони палки такі желізні, гострі, кругом хати ходили і так штиркали цими палками — шукали, чи ми не закопали пшениці, ну, хліба.
Активісти відібрали у родини навіть подушки і хустки, які буксирники потім продавали або залишали собі. Згодом, уже в часи румунської окупації, сестра Надії хотіла повернути собі вишиті подушки, конфісковані в роки Голодомору — їх залишив у себе їхній односельчанин:
— Забрали ці подушки ми знали хто, потом, як уже прийшли до нас румини, то моя сестра взяла румина цього і пішла забрати ці подушки. Вона забрала, але вже не такі. А ці були подушки вишиті такі лапками, такого лапками були.
На фото: Надія Корольова (дівоче прізвище — Галатін). 1946 рік. Фото з сімейного архіву родини Корольових.
Доведені до відчаю люди продавали будинки — хату можна було придбати за десять карбованців. Купували їх переважно активісти.
На відміну від селян, голова колгоспу завжди мав що їсти — переважно відібрані у людей харчі. Селяни неохоче погоджувалися працювати в колгоспі, але насправді у них не залишалося вибору.
Старша сестра Надії вступила в колгосп у рідному селі, а потім перейшла в більший, який створили у Гнівані. За перший день роботи вона заробила дві склянки пшона. Частину їжі передавала родині: кілька склянок зерна, буханку хліба та інше. Батько Надії також інколи надсилав посилки з Луганська.
Худобу в родини забрали під час розкуркулення, тому в Голодомор їли лише те, що самі могли виростити чи знайти на городах. Сіяли коноплі й буряки, які затирали з пшоном і варили суп.
Навесні збирали й минулорічну мерзлу картоплю, яка залишалася в землі. Шкірку знімали, а саму бульбу сушили, розтирали та пекли коржі. Також у колгоспах були кагати — купи врожаю, вкриті соломою або землею для тривалого зберігання. Люди розкопували їх і, знявши шкірку, перетирали овочі. З того пекли млинці, які «були добрі, бо посолили».
У сусідньому селі, згадує Надія, жінка збирала колоски, за що її засудили до п’яти років ув’язнення згідно з постановою «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та зміцнення громадської (соціалістичної) власності», яку ще називали законом про п’ять колосків. У її рідному селі на поле не ходили — боялися.
— Ця власть заступила. Шоб її ніхто не знав! А ми пережили [Голодомор]. Я дивуюся, як ми пережили: п’ятеро дітей, мама — шоста, і ше дитина грудна була. Мама не має сама шо їсти, а дитину годує.
Від голоду померла сестра Надії. Іншим члени родини вижили.
— Як в нас померла дєвочка, батько пише: «Що зробилося вдома, що мені снилося, що відбили пальця мізинного?». А ми кажемо: «Таня померла». Це вже був 1933 рік. Зробили ящичок і похоронили цю дитину.
На фото: Надія Василівна Галатін та Василь Федорович Корольов. Весільна світлина. 1952 рік. Фото з родинного архіву родини Корольових.
Після Голодомору
Батько Надії повернувся з Луганська аж перед війною і таки пішов працювати в колгосп, щоб уникнути арешту. Він разом з іншими чоловіками доглядав волів.
— Вони всьо робили. Як ранесенько вони йшли, нагодовані вже воли, вози, з возу хліб звозювали, снопи привозили, солому возили до скирти. Робили тоді — як в себе, так робили і в колгоспі.
Тоді ж починалося активне переселення росіян у спустошені донбаські міста, аби розвивати промисловість регіону. Працівників на шахти шукали по всій Україні, а Надії, щоб не потрапити на таку роботу, сестра порадила подати заяву в комсомол у Гнівані.
— Я написала заявлєніє, поступила у комсомол, бо можуть забрати на Донбас, а комсомольців не забирали. Мене вже тоді прийняли, організовували цей колгосп, але їм треба п’ятисотну ланку організувати. Кого? Давай Надю ланковою.
Надії разом із дівчатами, яких вона організувала на ланку, вдалося з гектара виростити 500 центнерів буряка. Їй тоді було п’ятнадцять, а з часів Голодомору минуло всього кілька років.
Після Голодомору селяни жили бідно. Часом вони зловживали довірою одне одного, щоб отримати бажані продукти чи товари. Одного разу, коли сестра Надії стояла в черзі по тканину в сільмаг, що відкрили в Гнівані, то зустріла жінку зі свого села.
— Вона прийшла та й каже до мої сестри: «Ксеня, твій батько помер!» Вона тоді покидає цю очередь, а ця стає на її місце, а ця вже біжить. Но вона вибігла, а йде чоловік з нашого села у Гнівані, вона підбігає до нього, а він каже: «Нє, неправда, бо я зустрівся з ним, він пішов на господарство воли запрягати, а я, — каже, — поїхав на Гнівань».
Ліквідація церкви
У радянській ідеологічній системі не було місця для релігії. З 1925 по 1929 роки більше двох тисяч священників зреклися сану. З 1929 року з церков знімали дзвони начебто для потреб індустріалізації.
Дерев’яну церкву в Іванківцях, де дідусь Надії був старостою, закрили ще до Голодомору, а після — розібрали зовсім.
— А церква дуже гарна, деревляна була, така гарна, що всюй народ плакав, як стали розбирати. Навіть там єден, кажуть, ногами ікони топтав, але він забрав ще пол з церкви додому і поставив собі пол в хаті. І він як поставив, то враз вона йому зогнила. Решту забрали і поставили ше до магазина. То шо ви думаєте? Той, шо самі зробили, то той остався, а цей, що зроблений з церковних досок — згорів.
Другу п’ятирічку в Радянському Союзі оголосили «п’ятирічкою знищення релігії». Тоді приміщення церков розбирали або перетворювали на склади. Надія згадує, що на місці зруйнованого храму згодом побудували школу.
На фото: Розбивання церковних дзвонів, знятих з однієї з церков у м. Києві. 1930-ті. Автор невідомий. ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного.
Після того, як церкву знищили, односельчани правили служби в хаті священника, а сам він був змушений піти з села через тиск радянського режиму. Та навіть попри заборони в селі й далі святкували Різдво і Великдень.
Голодомор понівечив долі українців. Хтось намагався боротися з радянським террором, а хтось не витримав, не зміг протистояти, не вижив. Пам’ять про ті страшні роки донесли до сьогодні свідки, які діляться нею з українцям та всім світом, аби й ми не забували про злочин геноциду.
— Мені дуже жалко. Я розказувала своїм, а зять каже: «Я б їх би поперестріляв би». Я кажу: «Нічого ти не зробив би, бо тебе хуже застрелили б, чим ти когось». Ніхто нічого не міг сказати, ніхто. Ми тільки дивилися.