Злочинні спроби кремля з блокування іноземної допомоги голодуючим українцям в 1921-1923 роках

У 1921-1923 рр. московський імперський центр вперше випробував терор голодом як зброю придушення національно-визвольного руху українців. Щоб позбавити голодуючих продовольчої допомоги з-за кордону, він застосував інформаційну блокаду масового голоду в УСРР. Тому світова спільнота  дізнавалась про гуманітарну катастрофу в Україні з запізненням через приватні джерела – від українських емігрантів чи представників національних організацій і релігійних конфесій, що мали зв’язки з одновірцями і земляками в УСРР.

Намагаючись врятувати голодуючих, іноземні філантропічні організації і зарубіжні конфесії стикались з численними перепонами, що навмисно створювалися Кремлем, який наполегливо намагався запобігти їх діяльності в Україні. Це, зокрема,  засвідчує історія складних стосунків представників Американської адміністрації допомоги (АРА) з совєтськими урядовцями. Вона розпочалась з безрезультатного клопотання американців до органів влади у Москві щодо отримання дозволу на відвідування Півдня України з метою з’ясування продовольчої ситуації, що склалась там. Відмовляючи їм, представник уряду РСФРР при АРА, член колегії ВЧК О. Ейдука безапеляційно заявив, що в Україну нема чого їхати, там є надлишки збіжжя, Україна навіть допомагає голодуючому Поволжю.

Коли ж, врешті-решт, представникам Американської адміністрації Л.  Гатчинсону і Ф. Голдену вдалось дістати дозвіл на в’їзд в Україну, в листопаді 1921 р. вони прибули до Харкова з пропозицією поширити на українські терени всі види допомоги, що надавалась АРА російським голодуючим на основі угоди з урядом РСФРР.  Нарком внутрішніх справ М. Скрипник, який за відсутності голови уряду УСРР Х. Раковського приймав американську делегацію, відповів, що Україні така допомога конче необхідна, але «УСРР до згаданої угоди жодного відношення не має». Він наголосив, що Україна є незалежна від Росії держава, й треба підписати окремий договір з урядом УСРР.

Позицію Скрипника не варто розцінювати як прояв українського націоналізму. Він був дисциплінованим більшовиком і слухняно виконував розпорядження ЦК РКП(б). Гра в сувереність йшла за сценарієм Москви. Договори українського совєтського уряду з неурядовими західними організаціями більшовики розцінювали як визнання УСРР Заходом де факто, тобто як перший крок на шляху до визнання де-юре, яке б анулювало попереднє офіційне визнання західними країнами уряду УНР. Політична ізоляція уряду УНР відібрала б у ворогів радянської влади в УСРР надію на допомогу з-за кордону.

Через місяць АРА підписала угоду з урядом УСРР про розгортання своєї діяльності в Українській СРР. Причому в договорі визначалося, що всі додаткові угоди, підписані раніше між Американською адміністрацією допомоги і урядом РСФРР, чинні й в Україні.

Виправдовуючись перед В. Леніним за те, що допустив АРА в Україну, Х. Раковський у доповідній записці до голови російського Раднаркому про організацію продовольчої роботи і збирання хліба в Україні від 28 січня 1922 р. писав, що «Україна не робила ніякого звернення про допомогу до Росії або закордону, і різні міжнародні комітети допомоги голодуючим допустили в Україну лише в січні [1922 р.], та й то, після того, як вони самі полізли туди зі згоди РСФРР». Знаючи ставлення вождя більшовиків до надання допомоги з боку «імперіалістичної буржуазії», Раковський оперував у листі до Леніна й відповідною лексикою. Неминучість допуску іноземних організацій в Україну він намагався обґрунтувати тим, що «80% індивідуальних посилок з Америки через Англію призначаються для різних осіб, що перебувають в Україні». Він також зауважував на бонусах, які б отримував російський уряд у разі надходження закордонних пакунків в Україну через АРА, оскільки  «…у підписаній з нами [Американською адміністрацією] угоді було передбачено, що всі доходи від індивідуальних посилок, які надходять в АРУ, йдуть виключно на користь голодуючих селян Поволжя». Погодившись з аргументацією Раковського, кремлівські керівники не обмежили доставку продовольчих і речових пакунків в Україну з Північної  Америки. Водночас  вони вперто перешкоджали організації безкоштовних їдалень для голодуючих УСРР.

15 лютого 1922 р. Центральна комісія допомоги голодуючим при ВЦВК прийняла рішення «просити АРА через т. Ейдука зосередити свої ресурси в Поволжі, не розкидаючи апарат харчування по інших районах РСФРР». Тут мова йшли й про Україну. Це засвідчує лист радника Повноважного представника УСРР в Москві голови ВУЦВК Г. Петровського від 9 березня 1921 р.: «Відповідно до постанови ЦК РКП(б), ЦК [Допгол ВЦВК] постановив не розширювати межі роботи АРА поза Поволжям так, що на цьому ґрунті т. Ейдук не дозволяє підготовчих робіт для допомоги АРА на Україні. Необхідно ЦК Допголоду УСРР опротестувати в політбюро ЦК РКП(б) постанову ЦК Допголоду РСФРР, у протилежному випадку допомога АРА для України буде припинена».

«Українські власті» не поспішали зі сприянням діяльності Американській адміністрації в Україні. На пасивність і бюрократизм місцевих чиновників скаржився наркому землеробства УСРР Д. Мануїльському представник директора Американської адміністрації допомоги в Україні Філіп Матюс. «…Я прибув у Харків 15 грудня 1921 р., з того часу доклав всіх своїх зусиль до того, щоб розпочати надання допомоги голодуючим. … І хоча я неодноразово звертався із цього приводу до пана Раковського – голови Ради міністрів України і до секретаря українського Центрального комітету [ЦК КП(б)У] і до голови Харківського виконавчого комітету, мені не було надано будь-якого сприяння у цій справі. Незважаючи на угоду, підписану Україною і Американською адміністрацією допомоги, урядовими чиновниками мені дано було багато обіцянок, але жодних наслідків до цього часу нема», – писав він у листі від 28 січня 1921 р. Розгадка цьому була проста. Москва ще не підтвердила угоди українського уряду.

Водночас ситуація в Україні залишалась складною. Це засвідчує розповідь представника Міжнародного комітету з надання допомоги голодуючим, радника Ф. Нансена з економічних питань Жан де Люберсака, який нещодавно повернувся з України до Женеви (опублікована у газеті «Нью-Йорк таймс» 17 липня 1922 р.). Він повідомляв,  що «тисячі людей щоденно помирають біля залізничних станцій у таких містах як Київ, Харків, Одеса… Біженці прибрели із сіл  до цих центрів і, приїхавши туди опинились без їжі, помирали біля станцій. Їх тіла підбирали та викидали на поля, що перетворились у кладовища». Зазначав де Люберсак і про величезні натовпи дітей-сиріт, які або губилися, або ж залишалися одні після смерті батьків від голоду; розповідав і про факти канібалізму, яким був особистим свідком. Його здивувало те, що найбільші страхіття він зустрічав на Слобожанщині та на Полтавщині «у районі між Полтавою і Харковом, який був дуже багатим», а окремі села вимерли на 85% від довоєнного рівня». В Одесі, за словами де -Люберсака, тіла лежать на вулицях по декілька днів  перед тим, як їх поховають, що пов’язано з розвалом санітарної служби.

Незважаючи на це, представники російських властей як і раніше намагались обмежити іноземну допомогу голодуючим територією РСФРР. За повідомленнями від 13 липня 1922 р. голови української місії у Німеччині В. Ауссема до ЦК Допгол ВУЦВК, НКЗС та ЦК КП(б)У, члени російської делегації О. Ейдук, П. Смидович та М. Крестинський блокували інформацію про голод в Україні на міжнародному з’їзді комітетів і комісій допомоги голодуючим: «Перша доповідь т. Смидовича містила загальні відомості про стан у голодному районі, причому цифри, що наводилися ним, торкалися майже винятково Поволжя і жодного слова не згадувалося про Україну, хоча на розпорядчому засіданні закордонної делегації 4-го ц. р., про яке ми вам писали, про наші домагання, про відповіді, т. Ейдук заперечив, що ніякої доповіді про Україну не потрібно, тому, що Смидович, мовляв, має більше відомостей і даних, ніж «Ауссем і Калюжний разом», і що він, безумовно, в своїй доповіді висвітлить становище у всіх частинах республіки. Наступна доповідь Ейдука торкалася діяльності закордонних комітетів та організацій, причому само собою, Україна ані словом не згадувалася».1

Тільки завдяки зусиллям представників України на цьому форумі світова громадськість дізналася про страхітливе становище на півдні республіки і необхідність допомоги його населенню.

Проте восени совітський уряд заявив, що голод в радянських республіках подолано і запропонував іноземним благодійним організаціям зосередити увагу на наданні виробничої допомоги  місцевостям, що в 1921-1922 рр.  були офіційно визнаними голодуючими.

Ольга МОВЧАН,
провідний науковий співробітник Інституту дослідження Голодомору
Національного музею Голодомору-геноциду

1^ Голод 1921-1923 років в Україні: Збірник документів і матеріалів. К.: Наук. думка, 1993. С. 152.