Чому Голодомор є геноцидом відповідно до Конвенції ООН: про «Червоний голод» Енн Епплбаум Стаття Джеймса Олівера

Переклад статті Джеймса Олівера «Why the Holodomor is genocide under UN convention: On Anne Applebaum’s Red Famine»

Чи відповідає штучний Великий Голод в Україні, керованій Кремлем, критеріям геноциду? Джеймс Олівер стверджує у своєму огляді на нову книгу призерки Пулітцерівської премії Енн Епплбаум «Червоний голод: війна Сталіна в Україні», що безумовно так.

Він зауважує, що заслугою книги є повернення до оригінального поняття «геноцид» як політики, спрямованої на знищення соціальних зв’язків, особливо солідарності, в рамках групи, а не лише фізичне знищення її членів. Олівер переконаний, що саме це робив сталінський режим з українцями в 1930-х роках.

У період з 1932-33, Сталін прагнув стерти саму концепцію незалежної України, націлюючись на її селянство та лідерів. У багатьох сенсах Ленін і Сталін продовжували традиції царської імперії, прагнучи заперечувати українцям їхню власну ідентичність, історію, мову та культуру.

Однак продовження Сталіним цієї традиції виявилося набагато більш смертоносним, ніж будь-що, колись розпочате царем. Щонайменше 4 мільйони (можливо, до 7 мільйонів) українців загинули під час навмисного геноциду, де голодування, терор та депортація були головною обраною зброєю для сталінського режиму. Протягом десятиліть реалії Голодомору були і залишаються покритими  Кремлем свідомим згуртованим туманом дезінформації, сфабрикованої ще самим Сталіним. Це відбилося не тільки в підлих репортажах Вольтера Дюранті до Нью-Йорк Таймс, але й на численних прорадянських лакеях, які неодноразово атакували та принижували когось із української діаспори, які говорили про Голодомор, та таких хоробрих журналістів, як Гарет Джонс, Малкольм Маггерідж і Ріа Клайман, які на той час повідомляли про радянський геноцид проти українців.

Нова книга Енн Епплбаум «Червоний Голод: війна Сталіна в Україні» є одночасно виправданням того, що побачили Джонс, Маггерідж і Кліман, і очевидців, які дають свої свідчення, а також дискваліфікацією апологетів Сталіна. Вона ставить Голодомор у контекст української історії. Це важливо читати, хоча й не легко, оскільки її глави про пік голоду є настільки ж похмурими, наскільки й просвітніми.

Однак, існує одна проблема: кілька оглядів книг (зокрема, огляд Шейли Фіцпатрик у “Гардіан”) залишили певну плутанину щодо того, якою є позиція Енн Епплбаум щодо геноцидної складової Голодомору, та які критерії вона використовує. З огляду на це, варто коротко викласти її аргументи, за якими вже вам вирішувати.

Книга Епплбаум робить дуже ясним той факт, що голод не є результатом поганої погоди, ані неврожаю, ані навіть примусової колективізації, хоча вона стверджує, що її хаотичне впровадження допомогло створити умови для підготовки до голоду. Але основні причини голоду, як вона стверджує, – усі були штучними, наприклад примусова конфіскація всієї їжі з будинків українських селян, «чорних дошки» та «блокади доріг».

Як зазначив професор Роман Сербин неодноразово, хоча голод є, мабуть, найпомітнішим аспектом 1932-33 років, це не вся історія геноциду української нації. Вона була переплетена зі знищенням українських вчених, релігійних діячів, письменників, митців – тих, котрі могли б бути названі частиною української культурної еліти.

Сталін, пише Епплбаум у своїх висновках, не мав наміру вбити всіх українців…але він намагався фізично ліквідувати найбільш активних українців як у сільській місцевості, так і в містах. Він розумів наслідки як голоду, так і хвиль масових арештів в Україні, коли це відбувалося. Так зробили і найближчі до нього люди, зокрема провідні українські комуністи».

Голодомор відбувся до того, як було офіційно введено слово «геноцид». Ми пов’язуємо винахід слова з єврейським адвокатом Рафаелем Лемкіним, який мав натхнення створити термін (грецьке «генос» означає расу чи націю, а з латини «cide» означає вбивство), заснований на історії його рідного Львова і подій Другої світової війни разом з тим, що довелося витерпіти вірменам в Першій світовій війні.

«Загалом кажучи, – писав Лемкін у своїй роботі  “Правило вісі в окупованій Європі”, геноцид не обов’язково означає негайне знищення нації, за винятком випадків масових вбивств усіх членів нації. Він призначений, скоріше, означити скоординований план різних дій, спрямованих на знищення основ життя національних груп, з метою знищення самих груп.

Цілями такого плану будуть розпад політичних та соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп, руйнування особистої безпеки, свободи, здоров’я, гідності та навіть життя людей, що належать до цих груп.

Геноцид спрямований проти національної групи як суб’єкта, а заходи спрямовані проти окремих осіб, не як особистостей, а як членів національної групи».

Лемкін застосував це розуміння геноциду до процесу совєтизації в Україні та українського голоду. Якщо ви не читали його есе 1953 року «Радянський геноцид в Україні», я закликаю вас зупинитися тут і зробити це. Епплбаум також згадує Лемкіна й пише, що хоча концепція й залишилася, але ця ідея в думках мислителів, як він, «сьогодні не буде слугувати аргументом; за визначенням Лемкіна, Голодомор був геноцидом, оскільки це є найбільш інтуїтивним розумінням цього слова. Але концепція геноциду стала частиною міжнародного права в іншому контексті».

Радянський Союз приклав руку до створення Конвенції ООН про попередження та покарання злочину геноциду. Епплбаум пише, що документи ООН передбачають, що геноцид означає «фізичну ліквідацію всієї етнічної групи» у спосіб, подібний до Голокосту, і що при цьому суворому розумінні Голодомор не кваліфікується як геноцид, оскільки «голод не був спробою ліквідувати кожного українця».

Це правда, що СРСР лобіював вилучення концепції знищення політичних груп як геноциду з остаточних документів ООН, оскільки за таких умов спроби Радянського Союзу знищити так званих «куркулів» могли б кваліфікуватися геноцидом і що післявоєнний СРСР намагався зобразити, що тільки нацизм і подібні ідеології можуть здійснювати геноцид (маскування радянських звірств і геноцидів все ще зберігається).

Але тут можна не погодитися з Епплбаум. Стаття 2 остаточного документа ООН, Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, передбачає:

У даній Конвенції під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку: a) убивство членів такої групи; b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи; c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її; d) міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу. 

Навіть якщо ви погоджуєтеся, що визначення ООН є дещо обмеженим, ви все ще можете стверджувати, що те, що Сталін зробив з українським народом, як і раніше відповідає цим критеріям, особливо якщо ви візьмете до уваги позицію Лемкіна.