ЯК НАШІ ЛЮДИ «ДОПОМОГЛИ» ПУЛІТЦЕРІВСЬКОМУ ЛАУРЕАТУ, і що тепер від неї світ дізнається про Україну

19 Червня 2018

Ім’я відомої на Заході журналістки Енн Епплбом сьогодні часто вживане і в Україні. Кілька місяців тому її приймав Президент нашої держави Петро Порошенко, Фундація Омеляна й Тетяни Антоновичів зі США відзначила премією за книгу «Червоний голод. Війна Сталіна проти України». Щойно ця праця вийшла, як професор Станіслав Кульчицький одразу ж відгукнувся на неї на сторінках газети «День» хвалебною рецензією.

Звичайно, це дуже добре, що представниця західного світу так пильно зацікавилася однією з наймасштабніших трагедій людства, а відтак зможе донести правду про неї до мільйонів людей у різних куточках планети. Тим паче, що, як визнає автор, «цілий ряд українських істориків допомогли мені порадами та позичили власні книжки або поділилися ще неопублікованими статтями».

З боку автора залучення українських дослідників до здійснення свого проекту – цілком виправдане, якщо врахувати, що вони справді мають доступ до вітчизняних архівів, відтак могли надати їй неоціненні свідчення про цей злочин більшовицької влади Кремля, що ретельно приховувалися протягом багатьох десятиліть. На жаль, нічого нового з архівних сховищ ми не побачимо в книзі Енн Епплбом, не згадуються тут і ті збірники документів чи публікації, про які або вона сама воліла не писати, або вони невідомі її помічникам, або ж останні свідомо приховали їх від неї.

Зокрема, коли йдеться про втрати нашого народу під час Голодомору 1932 – 1933 років, то автор, пишучи про відгуки на Голодомор працюючих тоді в Україні німецьких дипломатів, не сказала, що це саме вони на основі довірливих розмов з високопоставленими представниками ГПУ першими вказали на кількість жертв від 7 до 10 мільйонів, а відбулася щодо цього ось таким пасажем: «…Ющенко був одним із багатьох провідних громадських діячів, які дозволяли собі посилатися на завищені цифри жертв Голодомору. Незважаючи на те, що українські науковці (за деякими винятками) дійшли згоди щодо цифри близько 4-х мільйонів загиблих, можна і досі почути навіть і про 10 мільйонів смертей».

Прикро, що пані Епплбом як відома дослідниця не вважала за потрібне все-таки зацікавитися цими «деякими винятками», а пішла шляхом повної довіри тільки до тих, кого їй рекомендували, скажімо, той же професор з Неаполя Андреа Ґраціозі, котрий навіть «допоміг скласти попередній план та виступав як голос за кадром протягом усього часу, що я працювала над книжкою». Шановний же італійський професор, як відомо, стверджує про втрати від Голодомору 1932 – 1933 років у кількості 3,5 мільйона осіб, не ознайомившись з первинними документами українських архівів, як і автор «Червоного голоду» та її помічники й консультанти.

А це призводить ось до такої несподіванки: Енн Епплбом вміщує на початку своєї книги карту Голодомору 1932 – 1933 років, де втрати визначаються по тодішній Вінницькій області в 545.200 осіб, а за дослідами професора Іллі Шульги, у цьому регіоні не дорахувалися 1.634.093 осіб за два голодних роки.

Що стосується Київської області, то автор цих рядків встановив, що за 1932 – 1933 роки тут не вистачає не 1.110.800 мешканців, як це на згаданій карті, а 1.489.700. Крім того, до цієї цифри ще треба додати ті втрати, які не зафіксовані в неподаних за 1933 рік 1677 місячних звітах сільських рад тодішньої Київщини. Для Погребищенського району, наприклад, неподання 20 сільрадами місячних звітів про рух населення в липні означало неврахування щонайменше 679 померлих.

Підтвердженням того, що звітні дані з місць були далеко неповними, може служити документ про перевірку реєстрації смертей у Сквирському й Володарському районах, яка відбулася взимку 1933 року. Зокрема, доповідна записка заступника наркома охорони здоров’я УСРР Хармандар’яна до генерального секретаря ЦК КП (б) У Косіора від 6 червня 1933 року констатує: «Безсумнівним слід вважати значно применшені цифри померлих, так як перевірка на місцях та ретельне дослідження місцевого матеріала свідчать про значно більші цифри: так по Сквирському району з 1.01 по 1.03 за звітними даними померло 802 чол., тоді як перевіркою встановлено на 15.01 1.773 смертельних випадки, у Володарському районі на 1.03 говориться про 742 смерті, тоді як насправді до цього часу померло більше 3.000 чол.».

А це означає, що смертність занижена в першому випадку у вісім разів, а в другому – принаймні в чотири рази!

На жаль, така картина спостерігалася в усіх регіонах України. Зокрема, дуже поширеною виявилася практика несвоєчасного обліку померлих. Скажімо, в Усатівській сільраді Біляївського району Одеської області часто реєстрували їх тільки через кілька тижнів. У багатьох областях катастрофічно не вистачало бланків для оформлення свідоцтва про смерть тих, про кого заявили до сільради. Про це все знаходяться свідчення в українських архівах, де збереглися первинні документи ЗАГСів.

Скажімо, в сільрадах Первомайського району нинішньої Миколаївської області, де чітко вказували на голод як головну причину смерті багатьох своїх односельців, використовували для оформлення останнього документа в житті кожної людини бланки свідоцтв про народження, шлюб і розлучення, а то й звичайні клаптики паперу, оскільки влада не надавала відповідні в такому випадку. Тому з багатьох сільрад писали до районних органів влади УСРР такі звернення, як це зробили керівники Переорської Вінницького району Вінницької області: просили «передати через посланого виконавця книгу записів про смерть, в котрій заявляється конча потреба».

Не завжди районні органи влади могли зарадити цій справі, відтак не треба дивуватися, що в багатьох сільрадах припиняли реєстрацію померлих уже навесні 1933-го через брак відповідних бланків, і протягом багатьох місяців – аж до початку 1934 – го – ніяких записів не зафіксовано.

Тобто, маємо визнати абсолютно незадовільний стан з оформленням записів актів громадянського стану в 1933 році на місцях, у результаті чого значна частина смертей не врахована уповноваженими на це державними органами. У той же час ніким не зафіксовані смерті тих блукаючих дітей, яких звели зі світу канібали; мандрівників за хлібом до Росії й Білорусі, де вони померли й поховані невідомими – спогади білорусів про це, між іншим, часто закінчувалися ось такими уточненнями: українці просили їсти, а потім тихо помирали; ніхто не порахував розстріляних радянськими прикордонниками на Дністрі й Збручі або в поліських болотах, як і скинутих у величезні братські могили біля залізничних станцій, коли їх ще живими зіштовхували з поїздів, які прямували до Росії…Автор цих рядків уважає, що нам необхідно дослідити втрати від Голодомору-геноциду принаймні в 13 напрямках, після чого матимемо право говорити про остаточні цифри втрат.

Оце ті «деякі винятки», від яких відмахнулася пані Епплбом.

До речі, щодо Гарвардського проекту про Мапу Голодомору, про який схвально відгукується Епплбом. Коли на його представленні в Каліфорнійському університеті в жовтні 2017 року було уточнено, що за вихідні дані взято кількість населення за переписом 1926 року, то доповідачу поставили запитання: а як враховано народжених від 1926 до 1932 року, адже природній приріст за цей час сягнув майже 4 мільйони, і зміни меж районів, що відбулися на початку 1932 і 1934 років? Відповідь була переадресована до присутнього американського професора Олега Воловини, але він делікатно промовчав. Йому, до речі, також вдячна за допомогу пані Епплбом.

Чомусь у цій книзі зовсім не згадується діяльність Міжнародної комісії юристів, яка в 1983 році була зініційована Світовим Конгресом вільних українців за пропозицією канадського правника Володимира-Юрія Даниліва і в 1988 році відбула два засідання в Брюселі й Нью-Йорку. Професори міжнародного й карного права Кові Олівер (США), Рікардо Левене (Аргентина), Джон Гамфрі (Канада), Джекоб Сундберг (Швеція), Гі Дрейпер (Велика Британія), Джов Верговен (Бельгія) і Жорж Левасер (Франція) зуміли на основі опублікованих матеріалів і спогадів свідків, які виступили на цих процесах, зробити висновки щодо зумисного характеру Голодомору 1932 – 1933 років.

Як причини Голодомору «більшість Комісії ідентифікувала такі справи, як: (а) стягування зернових податків, (б) колективізація, (в) акція проти куркулів і (г) акція протинаціональна».

Крім того, у висновку кращих юристів світу на чолі з шведським професором права Джекобом Сундбергом наголошувалося: «відповідальність за голод з усією певністю лежить на владі Совєтського Союзу, і немає сумніву, що голод заіснував і дальше поширився як наслідок заходів, зроблених владою.

Ці власті, як ідентифіковано більшістю Комісії, діючи на поземах совєтського суспільства, переводили в життя міри, які упродовж десяти місяців створили жахливий брак харчових продуктів в Україні. Однак незалежно від ролі, яку сповняли локальні власті у переведенні в життя заходів, для більшості Комісії є очевидним, що в основі всю відповідальність за це несе центральна влада».

Щодо кількості жертв Голодомору, то Міжнародна комісія юристів, не одержавши жодного документа від Москви, а тільки спираючись на переписи 1926 і 1939 років (не знаючи, природно, що останній сфальсифікований Москвою) прийшла до висновку, що ця трагедія забрала в Україні «мінімально 4,5 мільйона».

Щоправда, один документ Москва таки передала членам Міжнародної комісії юристів – петицію київських науковців від 14 жовтня 1988 року, в якій наголошувалося, що «розслідування, яке проводить комісія, навряд чи може бути віднесене до суто правових дій. Воно швидше має політичний характер і є співучастю в цілеспрямованій ідеологічній акції. Такі дії несумісні з принципами об’єктивного дослідження і навряд чи можуть проявити істину. Тому вони не можуть не викликати недовіри й протесту».

Серед протестуючих проти діяльності Міжнародної комісії юристів у 1988 році був і один з нинішніх консультантів Енн Епплбом, тому в її книзі мабуть саме з цієї причини не з’явилося згадки про мужність сімох відомих правників світу розглядати позов української діаспори проти злочинів Кремля.

У результаті ми переконуємося, що в нашій державі зусиллями Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HRECinUkraine) видається книга, в якій Голодомор 1932 – 1933 років не визнається геноцидом, бо, мовляв, «голод в Україні не був спробою вбивства всіх українців; його також зупинили влітку 1933 року, задовго до того, як він міг винищити всю націю».

Такий висновок Епплбом читати дуже дивно, оскільки в попередньому абзаці своєї книги вона цитує ось таке визначення з Конвенції ООН про запобігання злочинів проти людства та покарання за них від 1948 року: «під геноцидом розуміємо наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку».

         Тобто, автор «Червоного голоду» вважає, що мільйони знищених голодом українських селян не є отією частиною української нації, проти якої влада розгорнула смертельну війну. Очевидно, так і є, оскільки в іншому місці цієї книги, вона пише, що «історія України не стала трагедією. Мільйони людей було вбито, але народ вижив…».

         Так, але, слава Богу, гітлерівцям також не вдалося знищити всіх євреїв, і вони, зусиллями того ж Рафаеля Лемкіна добилися визнання злочину над ними геноцидом. І випускник Львівського університету польський єврей Лемкін також чітко вказав на ознаки геноциду українців під час Голодомору 1932 – 1933 років.

         Чомусь цього не завважила Енн Епплбом. Як і того, що в Україні ухвалений Закон про Голодомор 1932 – 1933 років як геноцид.

         Але не тільки цим здивує англомовного (як і україномовного тепер) читача пані Епплбом. Вона представляє історію України в своєму баченні, а не на основі глибоких досліджень видатних істориків. Найперше, що дивує, це плутанина авторки з історією української державності.

         Заявляючи спочатку, що «після проголошення незалежності 22 січня 1918 року двадцятивосьмирічний генеральний секретар міжнародних справ Української республіки Олександр Шульгин…здобув фактичне визнання своєї держави усіма великими європейськими країнами, включаючи Францію, Велику Британію, Австро-Угорщину, Німеччину, Болгарію, Туреччину і навіть Радянську Росію. У грудні Сполучені Штати надіслали свого дипломата для відкриття консульства у Києві», далі Епплбом змінює свою думку: мовляв,  тільки наприкінці ХХ століття «вперше за свою історію Україна постала суверенною державою й її визнали в усьому світі».

А-от Київська Русь для неї – «це майже міфологізована держава, нащадками якої вважають себе росіяни, білоруси та українці».

         Звичайно, ми маємо дякувати всім іноземцям, які піднімають голос на захист прав нашого народу, особливо це важливо в час новітньої війни Росії проти України. Але це не значить, що вони повинні подавати нашу історію перед світом довільно, а не в рамках суворої правди.

                Володимир Сергійчук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка