Наші сумні суперечки є радістю для наших ворогів

28 липня ми вперше відзначили День Української Державності. Сьогодні, коли росія веде війну на знищення нашої незалежності та суверенності, це свято набуває особливого значення. Команда Музею Голодомору підготувала серію публікацій, приурочених до Дня Української Державності. Вони розповідають про ті помилки та прорахунки, яких припустилися українці на початку минулого століття, і які призвели до втрати своєї державності, а згодом – до Голодомору 1932–1933 років.

Навесні 1917 року почалася Українська національно-демократична революція. У Києві була створена Українська Центральна Рада – головний представницький орган політичних та громадських організацій, який восени того ж року проголосив Українську Народну Республіку. Дискусії про стратегічний курс розвитку новопосталої держави, а також суперечки щодо тактичних кроків на шляху зміцнення національної суверенності, які провадили  представники різних українських партій та середовищ, з часом переросли у справжні чвари та політичне протистояння.

Багато українських політиків не припинило взаємного поборювання навіть тоді, коли з’явилася загроза втрати державності. Перший генеральний секретар міжнаціональних справ УНР Сергій Єфремов конфліктував із головою Центральної Ради Михайлом Грушевським і керівником уряду Володимиром Винниченком. Своєю чергою В. Винниченко настійливо шукав привід, щоб відсторонити Симона Петлюру з посади генерального секретаря з військових справ. Взаємні особисті антипатії демонстрували чимало інших представників соціалістичних партій та політиків консервативного табору.

Усі ці конфлікти завершилися враз із втратою державності. Переважаюча більшість українських політиків після окупації України більшовиками виїхала в еміграцію. С. Петлюра загинув у Парижі навесні 1926 року.  М. Грушевський у березні 1924 року повернувся до України, де згодом помер від зараження крові після нескладної хірургічної операції. Заарештований 1929 року в Києві й засуджений до 10 років в’язниці С. Єфремов помер у камері за три місяці до закінчення свого тюремного реченця. Життя В. Винниченка завершилося в бідності в еміграції.

Особисті амбіції представників українського політикуму та надання пріоритету корпоративним інтересам над національними не дали можливості українцям консолідуватися перед ворогом. Змарнувавши шанс об’єднати свої сили, українські політики початку ХХ ст. втратили спочатку свою владу, згодом свою країну й зрештою саме своє життя.

Ілюстрація @olgazernoo.