Трансформація духовного життя українців у роки масового штучного голоду 1921-1923 рр.

Анотація. У статті проаналізовано політику комуністичного режиму, спрямовану на руйнацію традиційних моральних цінностей українців у роки масового штучного голоду 1921–1923 рр. Охарактеризовано нищення моральних устоїв українського соціуму під впливом масового штучного голоду та окупаційної комуністичної ідеології.

Більшовицький окупаційний режим розпочав цілеспрямований наступ на всі родинні цінності. Пропагувався атеїзм. Церква розцінювалася як конкурент нової влади, тому більшовики вдавалися до дискредитації церкви і Бога в очах українців. Хрещення критикувалося (хоча протягом всієї комуністичної окупації майже потайки українців охрещували). Навіть метрики, замінювалися на знеосіблені бланки. Втім, у роки масового штучного голоду 1921–1923 рр. у містах України практикувалися так звані «червоні хрестини». Члени жінвідділів влаштовували у приміщеннях нежитлового призначення дивний ритуал: батьки новонароджених прилюдно заявляли, що не визнають церкву й просили охрестити (підкреслення наше. – Авт.) їхнє немовля. [1] Тут можемо прослідкувати пристосування більшовицької пропаганди до традиції хрещення, що не могла бути викорінена зі свідомості українців).

У 1921–1923 рр. українські губернії були охоплені масовим штучним голодом. Проте комуністичний режим не припиняв викачку хліба, продовольства для голодуючого Поволжя. Регулярно влаштовувалися збори продовольства та грошей на користь голодуючих губерній РСФРР. Відбувалися системні побори та додаткові оподаткування на користь голодуючих Півночі. Запорізький губвиконком видав настанову щодо додаткового оподаткування театральних квитків. Додатковий збір мав передаватися у фонд голодуючих. Окрім фінансового нововведення театральних глядачів очікували й концептуальні нововведення: рекомендувалося давати вистави революційного репертуару, який підлягав затвердженню. Наприклад, відкриття нового Центрального робітничого клубу у Запоріжжі розпочалося із гуртового виконання «Інтернаціоналу», а продовжилося – театральною виставою «Влада пітьми» [2]. У репертуарі запорізького театру  ім. Леніна постійно виконувалася вистава «Від старого до нового». [3] Втім, так званому комуністичному оновленню підлягали не лише театр, а й література, образотворче мистецтво, духовне життя. Навіть дитячі свята супроводжувалися мітингами, що тривали по 3-4 години, а на державні урочистості (наприклад, на 7 листопада) голодних дітей примушували відвідувати ще й дитячі конференції [4] та власними силами ставити вистави для партійних функціонерів [5]. Урочистості для дорослих вражають своїм цинізмом: голодних виснажених людей примушували брати участь у нічній факельній ході.

Комуністичний режим не лише цинічно руйнував традиційні цінності, замінюючи їх на нові заідеологізовані штампи. За споминами Володимира Короленка, святкування нового 1921 р. за «новим» стилем супроводжувалося специфічною виставою. Посеред свята, до велелюдної кімнати, де були жінки та діти увірвалися 20 червоноармійців, які схопили учасника заходу, витягли його на сцену та почали готувати розстріл. У залі розпочалася паніка: жінки кричали, діти лякалися. Врешті з’ясувалося, що це був жарт: мовляв розстрілювали «старий» рік, а з-під лахміття вистрибнув матрос, що символізував «новий» рік. [6] Жорстокість комуністичних жартів була незрозумілою та неприйнятною українцям.

Найбільш потужні ментальні зміни торкнулися дітей. Мешканець Запорізької області згадував: «Голодомор був у 1921-й рік. Мені всього було чотири годи. Дитина в такім возрасті не помне нічого. Помне тільки шо… – переляки. То я й запомнив. У нас у сім’ї було там ще хоч на коржики. Спекла мати якось коржів і поклала, не накривши. А батько і мій дядько (це ж – брати) поділили між собою хату. І нам – кухня досталася, а дядьку – велика хата здорова. Отож мати напекла коржів, пішла до тьотки. «Синочок, – це, шо я запомнив, – гляди нікого не пускай!» А защепочка була так низенько – це ж не в конюшні, а прямо в хаті. Тільки пішла мати, а дядько, як заглянув, і показав чи нож, чи мені показалося. Побачив, шо мати (по халатності) не накрила коржі. А голодний був чоловік… «Одкрий!» А я: «Не одкрию, бо мамка сказала». – «Одкрий, бо заріжу». І я ото, з переляку, одкрив. Побіг у хату. Поки мати прийшла (це було в однім дворі), так уже нема ні коржів, нічого. І то я так запомнив. А так я більше той год не помню» [7].

Як згадувала Н. Полонська-Василенко, період 1921–1923 рр. був добою «страшного занепаду людської душі». Професорка у своїх споминах анотувала: «Видатні вчені і громадські діячі мусіли зосереджувати свою увагу на жалюгідному вегетуванні. Ширилися плітки. Рівень інтересів знижався до рівня зацікавлень базарних перекупок, і дуже тяжко було знайти людину, яка вміла стоїчно переносити жах життя і зберігати потребу духовного» [8].

Змінилася психологія людей: багато українців змушені були принижуватися, щоб отримали жалюгідне продовольство, дехто змушений був втрачати моральне обличчя й зважуватися на крадіжки, загострилася злість та ненависть до людей. Згідно З дослідженнями лікарів, голод породжує озлобленість, жадібність, жорстокість, мізантропію, аморальність. Голод здатен активізувати атавістичні інстинкти людини.

Найбільш ураженими масовим штучним голодом стали діти, які зазнавали нестачі їжі, голодували, частина з них пішла з життя назавжди. Ті, хто залишалися у живих, мали підірване здоров’я та надламану психіку. Українське суспільство після масового штучного голоду 1921–1923 рр. трансформувало свою ідентичність. Проте остаточна втрата національних витоків відбудеться під час Голодомору-геноциду 1932–1933 рр.

[1] Червоне Запоріжжя, 1924, 5 січня.

[2] Червоне Запоріжжя, 1923, 16 вересня.

[3] Червоне Запоріжжя, 1923, 16 вересня.

[4] Червоне Запоріжжя, 1922, 2 листопада.

[5] Лях С.Р. «Жаркое» на п’яту річницю жовтневої революції: деталі воєнно-політичного побуту на Запоріжжі у 1922 році. Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету.  Вип. ХХ. Запоріжжя: ЗНУ, 2006.  С. 178–183.

[6] Короленко В. Щоденник (1917–1921). Київ: Аконіт, 2011. С.340.

[7] Свідчення Замрій П. І., 1917 р.н., с. Мала Білозірка Василівського району Запорізької області. Усна історія степової України. Запоріжжя : Тандем-У, 2008. Т. 2. С.221.

[8] Полонська-Василенко Н. Спогади. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська

Інна ШУГАЛЬОВА,

старший науковий співробітник

філіалу «Інститут дослідження Голодомору»

Національного музею Голодомору-геноциду,

Роман МОЛДАВСЬКИЙ,

старший науковий співробітник

Філіалу «Інститут дослідження Голодомору»

Національного музею Голодомору-геноциду

Ілюстрація – Валерій Франчук, цикл «Розгойдані дзвони пам’яті».