Геноцид української нації – Голодомор

Різниця між Голодомором і Всесоюзним голодом початку 1930-х років, до якого часто апелюють окремі дослідники-аматори, полягає в наступному: селяни поза межами України і Кубані ставали жертвами голоду як соціальний клас, а українських селян виморювали голодом за приналежність до української нації. Правомірність і справедливість такої оцінки очевидні, виходячи з аналізу політики більшовицького режиму в Україні та більшовицької практики в національному питанні.

Ленінсько-сталінське керівництво завжди надавало виняткового значення Україні, бо вважали, що її утримання в орбіті московського центру є важливою умовою для забезпечення існування комуністичного режиму та СРСР.

Національне відродження України в роки українізації (політичного відступу більшовиків) викликало в радянського керівництва страх виходу Української республіки, на що та мала право відповідно до Конституції СРСР (1924 р.)

Радянська влада прагнула викорінити український сепаратизм.

Антиукраїнську спрямованість Голодомору підтверджують ряд фактів:

• В Україні і на Кубані, де 75% її населення становили українці, режим застосовував найжорстокіші репресивні заходи, що спричинили голод.

• В Україні і на Кубані застосовувався режим «чорних дошок», що пришвидшувало вилучення всіх продуктів харчування у селян.

• Лише селянам України і Кубані заборонявся виїзд до сусідніх областей Росії та Білорусії в пошуках продуктів харчування.
• Кордони України і Кубані були заблоковані підрозділами ГПУ та міліції – аби унеможливити втечу від голодної смерті. Також війська не допускали голодуючих українських селян у райони, прилеглі до кордону з Румунією і Польщею.
• В Україні і на Північному Кавказі (входить Кубань) режим пов’язував хлібозаготівлю з українізацією. Свідченням цього є Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі та в Західній області». В тексті самої постанови виокремлено Україну і Північний Кавказ. Під приводом звинувачень в «буржуазному націоналізмі» «петлюрівщині» було депортовано українців зі станиці Полтавської (Північний Кавказ) до північних областей СРСР. А на їхні місця заселено росіян-червоноармійців. Діловодство, видавництво газет і журналів в цьому регіоні було переведено на російську мову. Так Кубань перестала бути українською.Ці дії підтверджують той факт, що радянська влада мала намір зруйнувати українську національну ідентичність, знищивши її носіїв.
• Тогочасні повідомлення іноземних журналістів, звіти та листи посольств і консульств, акредитованих в СРСР, головним чином сконцентровані на голоді в Україні і Північному Кавказі з наголошенням, що українців режим виморює голодом з метою упокорення та русифікації.
• Смертність в Україні і на Кубані була надзвичайно високою, порівняно з іншими регіонами СРСР.

В період Голодомору також постраждали представники національних меншин України, бо жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин геноциду. Саме українська нація була суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 року право на вихід України з СРСР та побудови незалежної Української держави.

З точки зору міжнародного права загибель представників національних меншин під час Голодомору є злочином винищення та обставиною, що обтяжує вину організаторів Голодомору.