Пам'ять народу – незнищенна. Спогади про Голодомор Констянтина Пилявського
Меморіал жертв Голодомору продовжує роботу із збору спогадів людей, які пережили геноцид в 1932-1933 роках в Україні. Це є нашою усною історією Голодомору.
З цією місією 19 серпня 2017 року завідувач науково-дослідного відділу Юлія Коцур спільно з фотографом Ксенією Пілявською відправилися на зустріч з Костянтина Степановича Пилявського.
Костянтин Степанович народився в 1920 році в селі Колибабинці на Вінниччині. Згадує доволі благополучні 20-ті роки, на зміну яким прийшло важке колгоспне життя. Ось як описує створення колгоспу в своєму селі Костянтин Степанович: «Вот іменно, шо моментально предложили етот колхоз і ніхто не хотів його, того колгоспу. Потому шо так зробили, сперва два три роки робили сіяли, горали – всьо було. І тут вдруг согнали всєх вмєсте на збори. Оцепілі кругом, воєнниє. І вообще, русскіє воєнниє. Потому шо на украінском ніхто там не говорив. І всьо… Моментально колгосп. Кто схоче йти в цей колгосп коли треба всьо здати: коні, корови. І всьо ето нада отдать у колгосп. Хто ж ето хоче? Ніхто не хоче.»
Найболючіший спогад про Голодомор у Костянтина Степановича пов’язаний із ситуацією, коли він став жертвою сумнозвісної Постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року. В народі цей закон отримав назву «закон про 5 колосків».
Коли голодний хлопчик пішов на власне поле за достиглими колосками, його зустріли там комсомольці, які охороняли всі поля, що від того закону були проголошені державною власністю.
«Вдруг єдут комсомольці верхом. Увіділі мєня. Крикнули. Нікуди вже не дінешся. Куда ти дінешся?.. Приєхалі сюда ко мне. Забралі торбу ету с колосками, і мене поконвоірували. Я, конєчно, плачу… Нічого не зробиш. Приконвоірували в ету Березину. А там був пісок, люди брали. І до тих ям покопаних… Приконвоірували мене до одной ями… Положилі мєня… Зв’язали ноги… Демонстріруют вродє меня розстрелювать будут. Ви собі уявляєте, шо ребьонок?.. Какое состояніє етого ребьонка?.. Но, вобщем, зв’язалі, положилі… Прутік взяв, не білі, нічого. За ногі держать, а по підошвах, по п’ятах добре луплять. Білі, білі… до тех пор… Я вже плакав, плакав… до тех пор, пока я потеряв сознаніє. Отлупілі, я вже дальше не помню, шо було…» – поділився спогадами Констянтин Степанович.
Ця поїздка стала особливою для фотографа Ксенії Пілявської . Саме через переживання дідуся Костянтина тема Голодомору набула для Ксенії особистісного характеру. «Вперше я почула розповідь від своєї матері та від дідуся по батьковій лінії. Мама згадувала як її покійна мама, а моя бабуся пережила Голодомор на Чернігівщині. Я так думаю, що бабусині розповіді дуже сильно вплинули на маму, бо з того часу у моєї матері особливе ставлення до хлібу: вона ніколи не викидає черствий хліб, завжди знаходить йому застосування – чи то сухарики наробить, або в село людям для худоби віддасть. А в день пам’яті жертв Голодомору вона завжди ставить свічку з зерном на підвіконня. І коли я була малечею, не доїдала хліб, вона мене сварила про це і розказувала чому потрібно шанувати хліб. Згодом я також почула про Голодомор від дідуся, це вже була сповідь, який маленьким хлопчиком пережив ввесь той злочин проти українського народу» – зазначила Ксенія.