Насадження колективної системи господарювання

Голодомору передувала політика колективізації, що являла собою насильницьке насаджування колективної системи господарювання, державної за формою. Звичні до приватної форми власності, українські селяни не сприймали нової системи. Тому впровадження колективізації супроводжувалось примушенням селян вступати до колгоспів, терором, арештами та депортаціями незгодних, яких радянська пропаганда клеймувала як «куркулі», «буржуазні націоналісти». Режим оголосив війну проти цих людей і фізично знищував їх.

До початку колективізації у 1929 році основним виробником сільськогосподарської продукції були індивідуальні господарства селян. Селяни були монополістами у виробництві зерна, технічних культур (льон, коноплі, хміль, цукровий буряк), продуктів тваринництва. Дії радянської влади – оподаткування господарств, натуральні штрафи, експропріація, руйнація заможних господарств – призвели до так званої «зернової проблеми», тобто спаду виробництва.

За рахунок колективізації радянська влада планувала вирішити декілька принципово важливих для себе питань: позбавити самодіяльну частину землеробського населення свободи дій, унеможливити загальнонаціональний рух опору, вирішити «зернову проблему» шляхом ліквідації 5,2 млн селянських господарств та створення на їх основі 25 тис. колгоспів.

Режим розпочав класову боротьбу, розділивши селянство на класи: бідняки, середняки та куркулі. Останні з цієї класифікації вважались заможними господарями і ворогами народу. У травні 1929 року Рада народних комісарів представила офіційне визначення куркульського господарства, за яким в такому господарстві регулярно застосовувалася наймана праця, або ж був млин, маслоробня, здавалися в оренду сільськогосподарські машини та приміщення; родичі були залучені до комерційної діяльності чи лихварства або мали інші нетрудові прибутки, особливо від належності до духовенства. Згідно з цими визначеннями можна було карати майже кожного селянина. Існувало тавро «підкуркульники», під яке підлягали селяни, які не мали власного господарства, але відмовлялись вступати до колгоспів, так чи інакше виявляли нелояльність до влади. Розмитість понять «куркуля», а тим більше «підкуркульника» розширювало категорію жертв.

Одним із засобів розпалу класової боротьби на селі був розподіл 25 % конфіскованого в «куркулів» зерна між бідняками  та найманими робітниками. 27 грудня 1929 року Сталін проголосив завдання ліквідувати «куркульство як клас». 30 січня 1930 року вийшла таємна постанова «Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», що передбачала масові арешти, пограбування та депортації селянських родин. Згідно з постановою в УСРР підлягали розкуркуленню 3-5% господарств. Відповідно до категорій, було встановлене покарання для «куркулів» : куркулів першої категорії , які вважались найбільш небезпечними, бо перебували на обліку ОДПУ «у справах повстанських організацій», ув’язнювали до концтаборів; куркулів другої категорії депортували до Північного краю, Сибіру, на Урал і в Казахстан; куркулів третьої – частково розкуркулювали і виселяли в межах району проживання.

Списки «куркульських господарств» для виселення складали працівники районного виконавчого комітету на підставі рішень зборів колгоспників, батраків і бідноти. Конфіскацію майна здійснювали особливі уповноважені РВК за участі сільради, голів колгоспів, батрацько-бідняцьких груп. Конфісковане майно (засоби виробництва, майно, земля, житлові помешкання) передавали до колгоспів, а вилучені ощадні книжки і облігації – до органів НКФ.

За цією  постановою в УСРР до кінця 1930 року на місця були відряджені 550 партійних функціонерів окружного рівня для проведення заходів з ліквідації куркульських господарств. В експропріації майна заможних господарів активно були задіяні також відряджені на село робітники і сільські активи. Проте, кількість активу у загальній масі не була великою. Найважливішу роль у підготовці і здійсненні репресивних заходів проти «куркулів» відіграли працівники Об’єднаного Державного Політичного Управління.

Загальних даних про виселення українців під час депортацій та виселень на сьогодні науковцями поки не встановлено. Тільки за період від 1928 року до кінця 1931 року кількість селянських господарств скоротилася на 352 тисяч ( понад 1 600 000 осіб)

Влада вимагала, щоб навіть у невеликих селах були в’язниці (до революції вони існували тільки в районних центрах). Ці тюрми призначались не лише для остраху селян, які висловлювали незадоволення чи голосували проти колгоспів на сільських зборах. Опір колективізації часто набував більш жорстоких форм. У 1929-1930 роках було докладено величезних зусиль для того, щоб завадити селянам володіти зброєю. Декретами 1926, 1928 та 1929 років запровадили обов’язкову реєстрацію мисливської зброї. В серпні 1930 року, через невеликі повстання стало зрозуміло, що постанови не виконуються, було наказано “провести широмасштабні обшуки”. Із зареєстрованих ОГПУ в 1930 році 13754 (2,5 млн учасників) селянських заворушень, бунтів і повстань – 4 098 (понад 1 млн учасників) відбулося в Україні. Частина повстань носила політичний характер: учасники виголошували гасла «Геть радянську владу!», «Хай живе самостійна Україна!» та співали «Ще не вмерла України…»

З якою силою розгортався опір населення, з такою ж силою здійснювалося його придушення та політика колективізації, провал якої в Україні в березні 1930  року зрозумів Сталін. Тоді ж влада відмовилась від примусової колективізації для перегрупування власних сил з метою якомога швидше відновити наступ (ув’язнення та депортації продовжувались і під час Голодомору).

Українці масово виходили з колгоспів, проте в колгоспах ще залишалось близько 3 млн господарств. Першого колгоспного року Україна виконала хлібозаготівельний план завдяки сприятливим погодним умовам у 1930 р. і надзвичайно високому врожаю. Проте селян було позбавлено звичайних запасів, які традиційно робилися ними для забезпечення своєї життєдіяльності. На 1931 рік було проігноровано становище селян і затверджено надмірний хлібозаготівельний план, виконання якого супроводжувалось вилученням максимально можливих обсягів збіжжя і у колгоспників і у одноосібників. Внаслідок цього в багатьох місцевостях почалося голодування. Радянському керівництву було відомо про становище українських селян, але воно не припинило грабіжницькі хлібозаготівлі. На початку 1932 року Центральний комітет Всесоюзної комуністичної партії більшовиків вимагав понадпланові хлібоздачі. З цього періоду радянська влада почала штучно створювати для українців життєві умови, розраховані на часткове знищення нації – Голодомор.