«Денацифікація» як виправдання геноциду
Росія з лютого 2014 року веде злочинну неспровоковану війну проти України, яка підриває світовий правопорядок, систему нерозповсюдження ядерної зброї та порушує зобов’язання російської сторони за багатосторонніми та російсько-українськими договорами. Вже тоді з Кремля лунали заяви, що ніби в Києві захопили владу чи то «фашисти» чи «нацисти». За своїм характером ця неоголошена війна є агресивною, реваншистською та геноцидною стосовно української нації. Що стало особливо очевидним під час етапу широкомасштабної збройної агресії, яку держава-агресор розпочала 24 лютого 2022 р. Втім путінський режим, ймовірно, виношував геноцидні наміри щодо українців задовго до 2014 р. З самого початку війни Кремль прагнув або цілком зруйнувати українську державність або, як мінімум, фрагментувати Україну — поділити її на кілька адміністративно-територіальних утворень без реального суверенітету, що мало б призвести до знищення української політичної нації і створити умови для хоча б часткової асиміляції української етнічної нації, та одночасно пропагував ідеологеми на кшталт «триєдиного русского народу» та «росіяни та українці — один народ», які заперечували суверенні права та суб’єктність загалом українського народу як у сфері державотворення, так і культури.
24 лютого 2022 р. президент рф Владімір Путін оголосив про початок так званої «спеціальної військової операції» (насправді, нового широмасштабного етапу війни), назвав її цілями «денацифікацію» та «демілітаризацію» України, заявив, що в нашій країні нібито захопили владу «неонацисти» та «антинародна хунта». Наступні місяці тезу про потребу «денацифіцікації» України повторювали на різні лади як представники російської правлячої кліки, так і клерки в державному апараті та пропагандистська обслуга із медіавійськ, на які перетворилася більшість російських ЗМІ. Разюча абсурдність тверджень про «український нацистський режим» очевидна будь-якому неупередженому спостерігачу, адже Україна останні два десятиліття попри труднощі рухалася в бік поступового утвердження ліберальної демократії, тоді як російський правлячий режим переходив від неконсолідованого авторитаризму до консолідованого, а тепер на очах перетворюється на неототалітарний.
Пропаганда абсурдної ідеологеми про «денацифікацію» України вже призводила росіян до дипломатичних скандалів. Наша держава за кількістю антисемітських інцидентів та рівня антисемітизму є на одному з останніх місць в Європі. А те, що український народ демократично обрав президентом співвітчизника єврейського походження, фатально руйнує правдоподібність насаджуваної росіянами міфологеми про захоплення в Україні влади нацистами. Цікаво в цьому контексті нагадати, що 2019 р. був момент, коли наша країна була єдиною в світі, окрім Ізраїлю, де і президент, і прем’єр-міністр були євреями за етнічним походженням. За цих обставин міністр закордонних справ рф Сєргєй Лавров намагався виправдати російську агресію і геноцид українського народу, а також «підправити» таку незручну українську реальність ідеологічними маніпуляціями через, що втрапив у гучний дипломатичний скандал, який призвів до більш точного визначення Ізраїлем своєї позиції у російсько-українській війні. Навесні 2022 р. на питання італійського тележурналіста про те, як можна звинувачувати Україну в «нацифікації», якщо її президент Володимир Зеленський — єврей, Лавров заявив, що у Адольфа Гітлера також була «єврейська кров» і — більше того — «найбільші антисеміти, як правило, євреї». Такі блюзнірські заяви викликали шквал справедливої критики з боку офіційних осіб Ізраїлю та єврейської громадськості світу. Зокрема, Американський єврейський комітет наголосив: «Ми неодноразово говорили про необхідність денацифікації — у Москві, а не в Києві». З метою зупинити подальше погіршення російсько-ізраїльських відносин Путіну довелося вибачатися за недолугі слова Лаврова.
Російський неототалітарний режим у своїй суті є фашистським (нацизм можна розглядати як крайню форму фашизму), хоча значною мірою й спирається на символічний спадок та практику комуністичного тоталітаризму, а також намагається ховатися у квазідемократичній оболонці. Представники світової інтелектуальної еліти вже багато разів доводили фашистську сутність сучасної системи влади, нерідко спираючись на критерії філософа Умберто Еко чи Лоуренса Брітта. Стисло зазначимо, що віднести сучасну росію до фашистського чи парафашистського типу держав дозволяє культ вождя, деспотичність влади, майже однопартійний режим, мілітаризм, імперіалізм, мобілізація мас задля боротьби з ворогами (часто вигаданими), постійний пошук останніх, агресивний націоналізм та великодержавність, ксенофобське ставлення до низки народів, антилібералізм, мегаломанія тощо.
Невипадково в українському інформаційному просторі поширився щодо сутності російського режиму та напрямку його ідеології термін «рашизм». Він поєднує два слова «російський» і «фашизм». Розпізнати сутність російського режиму багатьом заважає використання російським політикумом та пропагандою термінів «фашисти», «нацисти», «неонацисти» для таврування своїх опонентів та ворогів як всередині росії, так і на зовнішній арені. В абсолютній більшості випадків цей декларативний антифашизм є подвійним симулякром: по-перше, його використовують новітні російські фашисти, а по-друге, затавровані, як правило, жодного стосунку до реального фашизму не мають. У зв’язку з цим російський і американський політолог Михаїл Епштейн, спостерігаючи за початком нападу Росії на Україні, у 2014 р. запропонував термін «шизофашизм». За його визначенням, «шизофашизм — це фашизм під маскою боротьби з фашизмом». Власне фашизм, вважає вчений, — цілісний світогляд, що поєднує теорію етнічної чи расової переваги, імперіалізм, націоналізм, ксенофобію, великодержавність, антикапіталізм, антидемократизм, антилібералізм. Шизофашизм — це розколотий світогляд, свого роду карикатура на фашизм, але серйозна, небезпечна, агресивна карикатура. За М. Епштейном, шизофашизм проявляється в істеричній ненависті до свободи, демократії, до всього чужоземного, до людей іншої ідентичності, а також у пошуку ворогів і зрадників серед свого народу. Але цей шовіністичний світогляд перебуває в шизофренічному розколі з прагненням використовувати ті самі блага, які забезпечує «ворог»: нерухомість за кордоном, привілей давати освіту дітям у «Гейропі» та «Піндостані», зберігати рахунки в їхніх банках і т. д.
Для українців та більшості цивілізованого світу облудність закликів росії «денацифікувати» Україну були очевидною з самого початку. Цікаво, що навесні 2022 р., як показали соціологічні опитування росіян, це гасло було незрозумілим і більшості російської публіки, хоч її роками накачували неправдивими ідеологемами про розгул «нацизму» в Україні. Російська пропаганда робила спроби знайти заміну терміну «денацифікація», втім їй це не вдалося і вона використовує його надалі. Що в свою чергу викликало в липні обурення і демарш цивілізованих країн та організацій. Тоді США, ЄС, Великобританія та ще 44 держави засудили Росію «за те, що вона знову зловживає своїм місцем у Раді безпеки ООН для поширення дезінформації». «Ми відкидаємо постійні спроби Росії спотворити історію для власних політичних цілей і популяризувати надзвичайно шкідливі неправдиві наративи та дезінформацію про сусідні країни, включно з наклеюванням на інших ярликів «неофашистів» і «неонацистів» без жодних підстав. Питання зростання глобального неонацизму та антисемітизму заслуговують на змістовне та конструктивне обговорення. Ми шкодуємо, що це не було наміром Росії сьогодні, і багато разів вона проводила такі зустрічі на ту саму тему», – йдеться у спільній заяві, зробленій 12 липня за підсумками неформальної зустрічі у форматі Аррія, скликаної Постійним представництвом Росії при ООН.
Тим часом росія продовжує агресивну війну проти України, складовою якої став геноцид української нації. У статті ІІ Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього визначається, що геноцидом є спроба вчинити дії «з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу», а стаття ІІІ засуджує заклики до «прямого та публічного підбурювання до геноциду». Президент росії та її верховний головнокомандувач путін у своїх багаторазових заявах ясно дав зрозуміти, що, на його думку, Україна не має права на існування як незалежна держава, а українці нібито не є повноцінною нацією, що володіє суверенітетом державним і культурним. Зокрема, у липні 2013 р. він оприлюднив лист, в якому вкотре пропагував тезу про росіян та українців, як нібито «одін народ». Цей документ в обов’язковому порядку мали вивчати й російські військові. Ще більш відверто про наміри знищити повністю чи частково українську націю йшлося в заявах чи текстах російських пропагандистів, зроблених у державних російських ЗМІ. Російські посадовці, як вказують правники, використовують для опису українців «нелюдську мову», зображують Україну як «нацистську державу» та «екзистенційну загрозу росії».
Росія проводить системну і послідовну політику націлену на масове знищення населення України, порушення її суверенітету і територіальної цілісності, ліквідацію національної державності України, знищення українського народу як окремої національної цілісності. Її наслідком стало, насамперед, вчинення російською армією на тимчасово окупованих територіях України масових звірств (символом чого стали події в Бучі, Ірпені та Маріуполі), систематичні випадки умисного вбивства цивільного населення та умисного створення умов, які завдають виняткових страждань українському народу, примусове масове переміщення українських дітей на територію російської федерації та передачі їх на виховання до чужого середовища з метою знищення їхньої самоідентифікації як українців, масові депортації українського цивільного населення в росію, систематичні дії держави-агресора задля створення умов, що розраховані на поступове знищення Українського народу через підрив економічного потенціалу та безпеки.
Ці масштабні злочини проти української нації росія не зможе прикрити «фіговим листям» фальшивих ідеологем про «потребу денацифікувати» Україну. Навпаки їх використання під час розгляду позовів до росії у міжнародних судах та на майбутньому трибуналі за її злочин агресії проти України може стати додатковим свідченням про порушення державою-агресором статті ІІІ Конвенції про геноцид.
Андрій Іванець,
провідний науковий співробітник
Інституту дослідження Голодомору
Національного музею Голодомору-геноциду
Фото – Elzbieta Krzysztof, Shutterstock.