Геноцид українців: депортації та імміграції

Сучасні злочини російського режиму в Україні мають усі ознаки геноциду та визнані таким на законодавчому рівні. Для реалізації головного наміру розв’язаної повномасштабної війни – знищення української нації – росіяни застосовують усі способи геноцидних дій, вказаних у Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього: вбивство, нанесення важких тілесних та психічних ушкоджень, створення умов, розрахованих на знищення національної групи, унеможливлення народження дітей в межах цієї групи, насильницька передача дітей.

Одним з інструментів геноцидних дій проти української нації є депортація населення окупованих територій до росії. Кремль вкотре використовує цей інструмент геноциду – масштабні примусові виселення українців були однією з характерних ознак тоталітарного комуністичного режиму СРСР.

Розкуркулені та депортовані

Внаслідок насильницької колективізації на початку 1930-х років в УСРР «розкуркулюванням» було охоплено близько 15% селянських дворів. Спеціально створена комісія «для опрацювання заходів щодо куркульства», очолювана головою Раднаркому СРСР В. Молотовим, поділила «куркулів» на 3 категорії: «контрреволюційний актив»: учасники антирадянських і антиколгоспних виступів – вони підлягали арешту, а їхні родини – виселенню до віддалених районів СРСР; «крупні куркулі та колишні напівпоміщики, які активно виступають проти колективізації»: їх разом з родинами виселяли до віддалених районів СРСР; «інша частина куркулів»: розселяли по спеціальних місцях (виселках) у межах тих самих районів. Критерії зарахування до певної категорії «куркулів» не були чіткими, що давало можливість тримати «на олівці» усіх незгодних з політикою колективізації.

Одночасно з такими репресіями у селян конфісковували всі будівлі, засоби виробництва, продуктові запаси, насіння тощо. Реалізація таємної постанови «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (30.01.1930) відбувалася як справжня воєнна операція. Вона проходила в 3 етапи. Під час першого (січень-жовтень 1930 р.) з УСРР виселено 31 593 селянські родини (146 229 осіб), другого (березень-вересень 1931 р.) – 32 127 селянських родин (131 236 осіб) у північні райони Уральської області. Загалом з 1928 по 1931 рік було знищено 352 тис. господарств, пограбовано 1,5 млн людей. Третій етап було втілено у 1932-1933 рр.: було виселено близько 1 900 родин в кінці 1932 та на початку 1933 р., а також 9 500 родин в кінці 1933 р. (на Біломорсько-Балтійський комбінат).

Група спецпереселенців біля дитячого бараку-ятки. Північний край. 1930 р. Архангельский обласний краєзнавчий музей.

Вже з кінця 1933 року, після Голодомору-геноциду, в степові райони УСРР здійснювалося доприселення населення з російської та білоруської «республік», звідки також проводився організований набір робочої сили на шахти та будови здебільшого Донецької та Дніпропетровської областей. Зміна демографічних структур відбулася й через імміграцію населення з-за меж УСРР на керівні посади НКВС, інших силових органів, райкомів партії, МТС колгоспів, закладів освіти тощо. Імміграція у східні та південні області України суттєво деформувала там національний та мовний склад населення, фактично заклавши підґрунтя культивованої режимом тези про виняткову важливість цих індустріальних регіонів. Внаслідок міграції з цього часу і впродовж існування СРСР у міських поселеннях Донецької та Луганської областей і великих містах Подніпров’я відбувався процес амальгамації (в соціально-демографічному сенсі) – злиття різних національних груп в єдине соціальне ціле. Штучно створене російськомовне інформаційне та ментальне середовище стало родючим ґрунтом для російської пропаганди й дезінформації, формування та підтримка згодом режимом Януковича проросійських наративів зіграли на користь російської агресії у 2014 році.

В період совєтської окупації західноукраїнських земель з осені 1939 до початку німецько-совєтської війни до Сибіру і Середньої Азії було депортовано близько 1,2 млн людей. Після закінчення Другої світової війни, тоталітарний комуністичний режим, на жаль, не був засуджений світом, що дозволило йому продовжити практику винищення та підкорення населення підконтрольних «республік». У зв’язку зі звинуваченням кримських татар у співробітництві з гітлерівцями у травні 1944 р. в Узбецьку РСР та деякі регіони РРФСР із Криму було депортовано 191 тис. киримли. Разом з ними з Криму виселили греків, болгар, вірмен (усього близько 37 тис. осіб). Депортовано також було значну частину повернених з Німеччини «остарбайтерів» та полонених українських солдатів.

Для ліквідації національно-визвольного руху українців тоталітарний режим знову провів низку депортацій населення з анексованих західних областей УРСР. Найбільшою з них була «Операція «Захід» – каральна акція уряду СРСР проти УПА, депортація населення західноукраїнських областей, проведена у жовтні 1947 року. Всього в 1940-х і на початку 1950-х років із західних областей України насильно вивезли 203 тисячі осіб. Більшість із них опинилася в Казахстані.

На додаток до втрати значної частини населення захід України зазнав значного припливу іммігрантів з раніше окупованих частин України та інших «республік». Наприклад, за період вже повоєнної совєтської окупації населення Львова збільшилося з 318 до 450 тисяч, здебільшого за рахунок присланих з СРСР близько 100 тисяч совєтських працівників та членів їхніх сімей, яких місцеві мешканці іронічно назвали «асвабадітєлямі». Більшість з них було заселено в покинуті та відібрані квартири й будинки львів’ян.

Загалом від кінця 1920-х і до початку 1950-х років з України виселено 2,88 млн розкуркулених селян і членів їхніх сімей.

Росія розраховує на покращення демографічної ситуації за рахунок українців

Розв’язана у 2014 році росією війна та, як наслідок, окупація Криму, частин Донецької та Луганської областей спричинили нову міграційну хвилю – з окупованих територій на підконтрольну уряду частину України виїхало близько 1,5 млн їхніх мешканців. Водночас політика кремлівського режиму була чітко спрямована на заохочення імміграції росіян на окупований український півострів. Навіть за офіційними даними російської статистики за 8 років окупації населення Криму зросло за рахунок прибулих з росії на 200 тис. осіб.

Сучасне насильницьке вивезення українських громадян з окупованих територій України в росію є черговим масштабним актом геноциду проти української нації. Багато російських регіонів перебувають у глибокій демографічній кризі й росія розраховує на покращення демографічної ситуації в них за рахунок українців. Саме тому багатьох депортованих під цинічним приводом евакуації направляють до віддалених малозаселених регіонів.

За даними ООН, станом на 26 вересня з початку вторгнення до росії прибуло 2,772 млн українців. Численними є факти усиновлення українських дітей російськими сім’ями, що подається пропагандистською машиною рф як «порятунок дитячих життів», а фактично є прямою ознакою геноциду («насильницька передача дітей від одної групи до іншої»). Депортація має й психологічну складову – зламати людину, зробити її безвольною і повністю контрольованою тоталітарним режимом. Росіяни розраховують на швидку асиміляцію українців, їхнє розчинення у суцільному російському просторі. Уповноважена з прав дитини в рф Марія Львова-Бєлова, коментуючи насильницьке переміщення українських дітей, нещодавно заявила: «Коли ми 30 дітей з Маріуполя привезли в Підмосков’я, вони негативно відгукувалися про путіна, говорили гидоту, співали гімн України. Ми це виправимо». Частина депортованих змогла пізніше виїхати до інших країн чи повернутись до України, однак їхнє число невідоме.

Для України втрата більше 2 млн громадян загрожує глибокою депопуляцією окремих областей, міст та районів. У багатьох окупованих після вторгнення 24 лютого українських містах та селах вщент зруйновано житловий фонд та інфраструктуру, відсутні елементарні побутові умови у вцілілих будинках, немає можливості отримання медичної допомоги, існує загроза голоду. «Створення умов, розрахованих на знищення національної групи» – одна з ознак геноциду.

Блокування можливості виїхати на підконтрольну нашому уряду частину України може спричинити виїзд до країни-злочинця решти мешканців, що там залишаються. Новим ризиком окупації є мобілізація українських чоловіків до лав російської армії, що теж є ознакою геноциду українців. Водночас відбувається активне «нашпиговування» окупованих частин Херсонської та Запорізької областей громадянами росії, адже за нестачі місцевих колаборантів окупанти хочуть забезпечити кадрами функціонування на захоплених територіях нелегітимних адміністрацій, силових структур, навчальних закладів тощо.

Деокупація усіх українських територій повинна позбавити Україну усіх російських нелегальних іммігрантів, зокрема й тих, що з’явилися там після 2014 року. Одним з першочерговим завдань української влади навіть на сьогоднішньому етапі війни має бути повернення депортованих українських громадян.

Роман ТЕСЛЮК,

кандидат географічних наук,

провідний науковий співробітник

Інституту дослідження Голодомору

Національного музею Голодомору-геноциду