Геноцид українців: загроза демографічної катастрофи

Повномасштабне вторгнення Росії на територію України 24 лютого 2022 року є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової. Події останніх семи місяців не залишають жодних сумнівів у геноцидному характері цієї війни, у стійкому до фанатизму прагненні росії знищити українську націю як таку – фізично, духовно, ментально. Геноцидні наміри кремля зараз, як і 90 років тому, є екзистенційним викликом для нас, а їхня реалізація – загрозою чергової, зумисне створеної росією, соціально-демографічної катастрофи для України.

Злочин геноциду 1932-1933 років забрав мільйони українських душ, глибоко порушивши демографічний розвиток України. На зламі ХІХ-ХХ століть Україна у своїх етнічних межах володіла значним демографічним потенціалом – за чисельністю населення вона була однією із найбільших країн тогочасної Європи, а темпи природного приросту населення – одними з найвищих. На початок ХХ ст. чисельність населення на всіх українських землях становила 35,8 млн осіб, до початку 1914 р. вона зросла до 47,1 млн. Цьому сприяли дуже висока народжуваність, особливо в сільській місцевості, де багатодітність була нормою, адже діти в традиційній українській родині розглядалися як помічники у господарстві та майбутня опора у старості.

Загалом до Першої світової війни для України були притаманні перші ознаки початку демографічного переходу – скорочення чисельності померлих та повільне скорочення народжуваності. Значний природний приріст населення трохи послаблювався міграційним відтоком, однак традиції високої народжуваності на межі ХІХ-ХХ століть забезпечували стабільне зростання чисельності населення. Такий демографічний розвиток дав можливість певного відновлення чисельності населення та його структур у наступних історичних періодах, в яких внаслідок демографічних катастроф та криз структури населення суттєво деформувались.

Перша світова війна, окупація тоталітарним комуністичним режимом незалежної УНР, «червоний терор», масовий штучний голод 1921-1923 рр. – усі ці чинники зумовили значні прямі й непрямі втрати населення й спотворення його статево-вікової структури. Військові дії та терор забрали життя здебільшого дорослих чоловіків, що в сукупності з політикою «продрозверстки» призвело до масового голоду та, як наслідок, значного падіння народжуваності. При цьому штучний голод спричинив більші втрати населення, ніж війна та національно-визвольна збройна боротьба – коефіцієнт природного скорочення населення у 1920-1922 рр. був удвічі більшим, ніж у 1915-1919 рр.: -3,7‰ та -1,8‰ відповідно (або -37 та -18 осіб на 10 тис. населення).

Однак після такого удару, а фактично – першої соціально-демографічної катастрофи України в ХХ ст., демографічний потенціал не було вичерпано і вже впродовж 1924-1928 рр. людність усіх українських земель зростала щорічно на 0,9-1 млн осіб.

Значно глибшою демографічною катастрофою для України став Голодомор-геноцид 1932-1933 рр. Масштаби цієї катастрофи вимірюються не тільки мільйонами смертей, депортаціями та численними репресіями, а й глибиною деформації структур населення – вікової, соціальної, етномовної, сімейної тощо. Масове вимирання дітей та катастрофічне падіння народжуваності під час та після Голодомору глибоким карбом вклинилося в демографічну історію України, позбавивши нашу землю цілого покоління українців, які, своєю чергою, могли б бути батьками для наступного покоління…

Наслідки геноциду помітні у післяголодоморній віковій структурі населення – в 1939 р. у порівнянні з 1926 р. частка дітей у віці до 15 років зменшилася з 37,2 до 33%, а осіб, старших 60 років, – з 6,2 до 5,8%. Саме ці категорії населення були найвразливішими під час злочину геноциду 1932-1933 рр. Зазнала змін традиційна українська родина, в якій народжувалося все менше дітей. Якщо в 1926-1927 рр. сумарне число народжень становило 519 дітей на 100 жінок, то в 1938-1939 рр. – 387.

Тоталітарний комуністичний режим, насильно встановлений на більшості українських земель у 1919-1921 рр. та згодом поширений на всю територію сучасної України, став визначальним чинником демографічної вразливості України, що доводять наслідки прямо чи опосередковано спричинених ним демографічних катастроф та криз у 1910-1950-х рр.

Сучасні злочини, що вчинені російським режимом в Україні, визнано геноцидом українського народу Верховною Радою України та парламентами інших країн. Вбиті та поранені цивільні й військові, викрадення, катування та ґвалтування людей, мародерство, мільйони вимушених емігрантів та внутрішньо переміщених осіб (ВПО) – далеко не повних перелік наслідків злочинів рф в Україні.

Демографічна ситуація в умовах сучасного геноциду все більше набуває рис демографічної катастрофи. Прямі втрати загиблими серед цивільного населення вимірюються десятками тисяч (за неофіційними даними, лише в Маріуполі загинуло 87 тис. осіб). На війні країна втрачає молодих дорослих чоловіків (за офіційними повідомленнями – до 10 тис. станом на середину вересня 2022 р.). За оцінками ООН, близько 7 млн українських громадян, здебільшого жінки та діти, виїхали з України та перебувають зараз за кордоном. З них близько 2,7 млн українців переміщено, зокрема й насильно, в росію. 6,9 млн мешканців України були змушені мігрувати в межах України.

Прогнозованим в період війни є падіння народжуваності, рівень якої був катастрофічно низьким ще до вторгнення: у 2021 р. зафіксовано антирекорд цього показника – 7,3‰! Сумарний коефіцієнт народжуваності становив 116 дітей на 100 жінок. Так само антирекордним є рівень смертності – 18,5‰. Відповідно природне скорочення населення нашої країни минулого року було найбільшим у світі – 11,2‰ або 112 осіб на кожні 10 тис. мешканців. Це найгірші значення цих показників не тільки з часу відновлення незалежності, а й узагалі за весь період після Другої світової війни! А якими будуть ці показники у рік війни?..

Ймовірність повернення вимушених мігрантів з-за кордону прямо залежить від часу завершення війни, усунення військових загроз з боку рф та повоєнної відбудови України. Адже чим більшою є тривалість перебування мігрантів за кордоном, тим більша вірогідність облаштування ними свого життя там та, більше того, переїзду до них родичів з України.

Усе це свідчить про існуючі зараз та перспективні глибокі деформації структур населення, що були кризовими ще до повномасштабного вторгнення рф. Фактично зараз над Україною нависла загроза демографічної катастрофи – чергової, зумовленої злочинною політикою кремля. У ХХ столітті Україна пережила низку таких катастроф та криз, що безпосередньо пов’язані з агресією тоталітарних режимів. Однак вони відбувалися на перших стадіях демографічного переходу, де зберігався високий демографічний потенціал і значну роль відігравала традиційна модель демографічної поведінки. Зараз Україна не володіє потенціалом для повернення хоча б до нульового приросту населення за рахунок ані природного руху, ані міграційного. Природне скорочення населення та величезна хвиля вимушених мігрантів, з-поміж яких висока частка дітей та жінок у репродуктивному віці, значна залученість молодих чоловіків у бойових діях створюють суттєві «пробіли» у статево-віковій структурі населення та вкрай негативно позначаються на процесах демографічного відтворення.

Плани післявоєнної відбудови України повинні містити чіткі наративи запобігання катастрофічному скороченню чисельності населення, поліпшення його природного та міграційного руху, усунення диспропорцій в структурах населення. Для цього будуть необхідними активні заходи демографічної та соціально-економічної політики, що повинні реалізовуватися за кількома головними напрямами: збільшення народжуваності, сімейна політика, стимулювання рееміграції, збільшення тривалості життя, вирішення проблем активного старіння, забезпечення ефективної зайнятості.

Роман ТЕСЛЮК,

кандидат географічних наук,

провідний науковий співробітник,

Наталія АНДРУСИШИН,

кандидат економічних наук,

старший науковий співробітник,

Інститут дослідження Голодомору

Національного музею Голодомору-геноциду

Фото – Мар’ян Кушнір.