«Голодали везде…», та лише в Україні комуністичний тоталітарний режим організував Голодомор-геноцид 1932-1933 років
28 Жовтня 2022
Про те, що голодували повсюдно, як мантру повторювали мені російські історики. Мовляв, а ви, українці, вивищуєте себе над іншими так званими «братніми народами».
Однак для нас, українців були створені умови, несумісні з фізичним виживанням. Партійні постанови для України і Кубані запроваджували натуральні штрафи, подвірні обходи з метою вилучати усе їстівне. Чого не організовували у російських «деревнях». Постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 року «Про заходи до посилення хлібозаготівель» і постанова бюро Північно-Кавказького Крайкому ВКП(б) «Про хід хлібозаготівель і посіву по районах Кубані» від 4 листопада 1932 р. розкривають суть національного виміру у формуванні геноцидної концепції 1932-1933 рр. для українців. На Україні, як і на Кубані, проживали переважно українці. Як українські, так і кубанські постанови ініціювали застосування натуральних штрафів, організацію економічної обструкції, занесення українських сіл і кубанських районів на «чорні дошки», запровадження подвірних обходів, створення бригад із числа колгоспних активістів щодо сприяння повному виконанню плану хлібоздачі.
Факти – уперта річ. Порівнюємо спогади про 1932–1933 рр. двох на той час дітей: українського хлопчини з Полтавщини Володимира і російської дівчинки Раї, яка мешкала зі своєю родиною на Поволжі. І робимо висновки. Нас нищили, бо ми – українці! Нація, яка пізнала свободу. Нація, яка здатна боронити свободу!
Народна пам’ять закарбувала цей рубіж.
Левченко Володимир Степанович
1922 р.н., с. Вовча (зараз Бережнівка), Кобеляцький район, Полтавська область
Прізвище, ім’я та по батькові, рік народження очевидця:
Левченко Володимир Степанович, 1922 р.
Назва населеного пункту, де відбувалися події, пов’язані з голодомором:
с. Вовча, зараз Бережнівка, Кобеляцький район, Полтавська область.
Де Вам довелося пережити голодомор?
Там же. Але голод у нашій сім’ї був не такий відчутний, тому що мій батько був комуністом і нам видавали пайок. Але я пам’ятаю події того часу і можу розповісти про життя людей, що мене оточували.
У чому, на Ваш погляд, крилася причина голодомору?
В ті часи мені було тільки 11 років, тому власної думки я не мав. Мій батько може і знав відповідь на це питання, але не розповідав мені, бо боявся, що я можу десь щось не так сказати і можуть бути великі неприємності. Люди тоді один одного боялися і на цю тему не балакали. Багато людей зникло тоді, тому що на них хтось написав донос.
Одного разу, я пам’ятаю, був випадок. Я малий побачив в газеті фотографію Сталіна і кажу: «Дивись батько, це наш цар». Батько почав мене страшно лаяти: «Десь, не дай Бог скажеш, подумають, що я навчив. Щоб я цього більше не чув». Це зараз ми по телебаченню чуємо, що голод на Україні був створений по вказівці з Москви. Причина полягала не в тому, що були низькі врожаї, а у тому, що Сталін хотів знищити Україну.
Як довго тривав голод у селі?
Голод тривав з того часу, як почали забирати їжу у людей, тобто з зими, з грудня 1932 року. Він продовжувався до літа 1933 року. Особливо тяжко було, коли усі сховані від бригад комсомольців пожитки скінчилися, а до нового врожаю ще далеко було. Це було у березні, квітні, травні 1933 року. Люди їли все, що тільки почало зеленіти на початку весни: траву, діти обривали акацію, зеленими обривали вишні. Я навіть чув про випадки, коли люди їли людей.
Скільки людей померло від голоду?
Багато дітей у селі пухло від голоду, старі люди вмирали. Деякі чоловіки, щоб прогодувати свою сім’ю, шукали роботу в інших республіках. Наше село було маленьке, але в ньому загинуло від голоду близько 100 чоловік. Більше всього загинуло взимку та на початку весни.
Чи відомо Вам, як проходила хлібозаготівля та методи її проведення?
У нас у селі сільрада організувала бригади, які ходили і відбирали у людей усе, що знаходили. Члени бригад ходили з такими собі «клюшками», якими обшукували хати і увесь двір. Навіть у скиртах сіна шукали. Вони забирали, як вони казали, «надлишки». Ці бригади не зупинялись ні перед чим, прирікали людей на голодну смерть. Не жаліли ні дітей, ні старих. Зібрана у людей кукурудза гнила у амбарах, але її не дозволяли брати. Навіть до нас з району приїздив одного разу Каганович, щоб перевірити, як комсомольські бригади працюють.
Як Ви особисто пережили голод, який період голоду був найважчим?
Як я вже казав, я на собі не дуже відчув голод. Мій батько займав посаду директора, тому ми отримували пайок, і до нас не приходили комсомольці.
Розкажіть про конкретні сім’ї, що потерпали від голоду.
Були в нас сусіди Кононенки. У цій сім’ї було 10 дітей. Четверо з них померло. Батько їх, коли ходив на заробітки, став дуже слабий. Серед поля втратив свідомість, а гави виклювали йому очі, так він і помер. Мати теж померла незабаром.
Одного разу бачив я таку картину. В одній хаті жила сім’я, де було багато дітей. Щоб хоч якось їх годувати, матір і батько заховали у льоху лантух з кукурудзою. Бригада знайшла його і там, підняла і поставила на підлогу. Коли лантух тягли до дверей, діти підставляли руки, щоб схопити качан кукурудзи, а їх били чоботями по руках.
Уся кукурудза, яка забиралася у людей, складалася в амбарі. Охоронець з гвинтівкою не підпускав до нього. Інколи кукурудзу сипали у кучу, тоді діти бігали навколо і хватали качани, і гризли їх, щоб не встигли відібрати. А сторож палив з рушниці, щоб налякати їх.
Молодший син Кононенків вчився зі мною в школі. Він був дуже слабкий від голоду, але у школу ходив. Він загинув, коли хотів вкрасти буханку хліба. Його наздогнав чоловік, який продавав хліб, і побив. А хлопець був такий кволий, що помер.
Пам’ятаю також такий випадок. Один хлопець Андрій Стрюк дуже гарно малював. Одного разу у школі він намалював Сталіна, який обіймав Марію Демченко (це була ударниця праці, яка працювала на ланці буряків). Коли вчитель побачив малюнок, він дуже налякався, а потім схопив його і поніс до директора. Якби він не зробив цього, то його б самого покарали. Після цього випадку Андрія посадили до в’язниці на 10 років, але не повертався додому він значно довше.
У ті часи люди боялися розповідати про Сталіна будь-що. Мовчали про голодомор і, тому, що доносили навіть свої. Ще пам’ятаю, вимерло багато людей у сім’ях Кузьменків, Похилих. Ще було багато страждаючих сімей.
Як страждали від голоду діти та люди похилого віку?
Дітям віддавали останнє. У багатьох сім’ях батьки, щоб зберегти дітей, віддавали свій останній кусок. Тому траплялося, що діти виживали, а батьки гинули. До людей похилого віку відносилися більш жорстоко. Тому старих людей майже не залишилося.
Дата опитування: 9. 12. 1995
Антчак Раиса Николаевна
1927 г.р., деревня Кологриевка, Луненский район, Пензенская губерния (Россия).
Проживает: ул. Ткаченко, 34, г. Кременчуг, Полтавская область, Украина
Голод 1932-1933 гг. я пережила вместе со своей семьёй в деревне Кологриевка Луненского района Пензенской губернии (Россия). Мы жили на берегу небольшой речушки: мама, отец и нас шестеро детей. Родители работали в колхозе. Отец – сторожем, а мама – дояркой. Был у нас небольшой огородик. Садили мы картошечку, свеклу, огурчики, капусту.
Заработанного родителями в колхозе на трудодни хватало до нового года, а дальше – живи как знаешь. И родители как-то выкручивались. Кормились мы с зимы 1932-1933 года до урожая 1933 года картошкой и овощами со своего огорода. Иногда был и хлеб. Где его родители доставали – не знаю. Бывали случаи, что мама приносила с фермы молочные отходы, т. е. то, что оставалось после переработки молока на масло. Помню, как мы соскребали остатки масла от бумаги, в которую его заворачивали.
В колхозе отец сторожил картофельное поле. Он часто приносил в дом по нескольку картофелин. Помню, как мы резали эту картошечку на дольки и пекли в печке.
В нашей деревне не забирали продовольственные запасы и не проводились обыски в крестьянских усадьбах. Да и что было у нас забирать? Жили впроголодь, но еды хватало, чтобы не умереть с голоду. Во время голода 1932-1933 гг. в нашей семье никто не умер.
В 1938 г. наша семья уехала с отцом на Дальний Восток, куда он завербовался.
Дата опитування: листопад, 2005 р.
Свідчення зібрала доктор історичних наук, професор Ганна КАПУСТЯН