Мені аж не віриться, що я змогла вижити…
6 травня до Мемеріалу жертв Голодомору завітала жінка, яка довго мріяла розповісти про своє життя. Сьогодні їй 90 літ і нарешті звільнилося трохи часу…
Катерина Михайлівна Шияненко (Якименко) народилась у 1929 році в селі Пироговичі Іванківського району Київської області. Змалку їй доводилось виживати. Спочатку багатодітну родину розкуркулили і переселили з великого будинку до маленької комори. В 1929 році, коли почалась колективізація, ні батько, ні дідусь не вступили до колгоспу.
Обшуки і вилучення продуктів чітко закарбувалися у пам’яті чотирирічної дівчинки: «Прийшли комунари з мішками, було оскілечко зерняточок у глечику, усе позабирали, усе, де хто закопав, усе вивозили підводами. Зірвали у нас підлогу у хаті і все шукали, що там заховано…».
Сім’я чудом вижила, завдяки тонким скибкам хліба, які приносила мати з колгоспу, і сурогатам, що стали основною їжею українських селян у 1932–1933 роках.
У 1942 році загинув батько і маленькій Каті довелось швидко дорослішати, щоб вижити. Одного разу снаряд пролетів повз неї і вибухнув за кілька сот метрів. «Тоді ще довгенько дзвеніло у вухах» – згадувала наша гостя.
Післявоєнний голод 1946-1947 років став черговим випробуванням. Залізничні квитки не продавалися, документів не було. Доводилося потай прокрадатися у вагони товарних потягів, які їхали на Західну Україну й Білорусь. Там можна було знайти роботу, обміняти речі на продукти харчування. Незважаючи на довгу і небезпечну дорогу, юна Катерина зі своїми подругами не втрачали надію, хоча бачили, скільки молоді і дорослих травмувалися, падали з потягів, скільки було вбивств заради поживи… Смерть стала буденністю. Під час таких подорожей жінка зрозуміла всю брехливість радянської пропаганди про «бандерівців-бандитів». Адже люди з Західної України співчутливо ставилися до голодних жебраків із Великої України. Незважаючи на скруту у власному домі, допомагали хто чим міг.
У 1948 році Катерина Михайлівна змогла облаштуватися у Києві. Незважаючи на 4 класи освіти, жінка продовжила навчання і 40 років пропрацювала водієм трамвая. У 1961 році вона з чоловіком та дитиною ледве не загинули під час повені в Києві. Протягом розмови бабуся не раз наголошувала: «Це було наче сон… Мені аж не віриться, що я змогла вижити…».
Нас вразило, що жінка надзвичайно вдячна була лише, ЗА МОЖЛИВІСТЬ, розповісти про своє нелегке життя. Майже після кожного речення, бабуся зупинялась і наголошувала: «Повірте мені, я кажу правду, я не вигадую». Дуже прикро було чути, що сьогодні їй найбільше допікає самотність…
Залишаючи музей, Катерина Михайлівна поклала біля пам’ятника «Гірка пам’ять дитинства» хлібину, цукерки, печиво і фрукти, як милостиню в пам’ять про невинно вбитих голодом дітей у страшних 1932-1933 роках.