Порожні вітрини як маніфест стійкості: як Зала пам’яті Музею Голодомору адаптується до умов війни
Наприкінці 2009 року на Печерську постала «Свіча пам’яті». За минулі роки вона перетворилася на звичний елемент тутешнього ландшафту. Дещо призабулось, що цей візуальний символ є лише частиною масштабного меморіального комплексу – Національного музею Голодомору-геноциду. З різних причин він так і залишається незавершеним, зокрема чекає свого часу й основний корпус Музею, будівельний майданчик якого можна побачити нижче по схилу пагорба.
Тож дотепер єдиним простором комунікації Музею із аудиторіями є Зала пам’яті. Вона задумана її творцем Анатолієм Гайдамакою як місце вшанування жертв геноциду 1932–1933 років і водночас як самодостатній мистецький вислів у концептуальному зв’язку з наземною частиною монументу. Водночас первісна авторська інсталяція час від часу зазнавала трансформацій.
Востаннє у 2021 році за підтримки меценатів Залу пристосували для експозиційних потреб – осучаснили мультимедійний контент та змонтували виставкове обладнання. Наприкінці минулого року команда Музею запропонувала її оновлене концептуальне бачення. Воно сфокусоване на персональному досвіді – адже більшість українських родин мають свої історії про Голодомор, що пошепки переказували очевидці трагедії. Саме завдяки їх відчайдушній сміливості ми дізнаємося про жахіття 1930-х.
Водночас пам’ять жила і зберігалася не лише в слові, але й у реліквіях, що передавали нащадкам як найбільшу цінність. Намисто, книжка, хустка – речі, зігріті теплом рук та оповиті спогадами їхніх власників. Саме такі виняткові предмети донедавна були представлені в Залі пам’яті. Тепер тут не лише згадуємо трагедію. Ми говоримо про тих, хто не просто вижив фізично, але й всупереч обставинам наповнив своє повсякдення яскравими подіями. Особистості, яких намагалися, але не змогли зламати. Зрештою, навіть прагнення зберегти речі, що засвідчують злочин, також є актом їхньої непокори і стійкості.
Вочевидь, що саме таких оповідей потребуємо ми тепер, коли вкотре опинилися в епіцентрі російської геноцидальної атаки проти України. За роки повномасштабного вторгнення команда Музею набула несподіваних навичок. Зокрема ми намагаємося аналізувати і передбачати ймовірні цілі ворожих атак.
Після останніх ударів, що спрямовані на знакові історичні об’єкти, не можемо виключати, що Національний музей Голодомору-геноциду також є потенційною мішенню російських ракет. Тому, аби убезпечити музейні об’єкти, ми ухвалили складне рішення про зміну формату Зали пам’яті, прибравши у безпечні місця найбільш цінні раритети. Водночас заміна оригінальних речей їхніми зображеннями надала мультимедійній інсталяції Зали додаткових сенсів. Спорожнілі вітрини стають метафорою, уособлюючи пустку, яку залишає російський окупант на нашій землі – знелюднені села у 1930-х або в порох стерті прифронтові території сьогодні.
Немає сумніву, що це тимчасова ситуація. Як і після Голодомору, на пустках українці відновлять життя. Сьогодні команда Музею всупереч обставинам продовжує працювати над розбудовою великої експозиції, яка буде розміщена у новій будівлі Національного музею Голодомору-геноциду на схилах Дніпра. Тут на повний голос звучатиме правдива розповідь про минуле, яке засвідчує і підсилює нашу стійкість. А поки запрошуємо відвідати Залу пам’яті, окремі елементи якої поєднані у візуально промовисту інсталяцію, що, на нашу думку, не лише закликає до скорботи, але й мотивує.