Родинні спогади про Голодомор письменниці Антоніни Литвин

30 Березня 2021

Українська письменниця, поетеса, громадська діячка Антоніна Литвин зібрала родинні спогади про події Голодомору-геноциду та масових штучних голодів 1921–1923 та 1946–1947 років. Публікуємо фрагменти зібраних спогадів. 

«Пережили якось і це, та ось 1929 р. суцільна колективізація, розкуркулювання. Мусили мої дід і баба тікати з села, щоб не запроторили в Сибір. Усе, що так тяжко надбали, – все відібрали. Навіть одяг, побутові приладдя, діжки, горшки, лопати… І опинилися мої дід і баба з двома дочками (моя мати і сестра Ганна) аж у Нікополі. Стали пролетарями, пішли на фабрику працювати (лозоплетільну). Ще й ударниками були, бо звикли працювати старанно і чесно. Та прийшов 1933 р. Видавали по картках 100 г хліба на день і тричі якусь баланду в їдальні. Моя мама сповідалась мені вже незадовго до смерті про такий свій «гріх»… Отримала вона свої 100 г хліба, пішла в їдальню по бовтанку. А там сидить її батько і, благально дивлячись на неї, просить: «Клавочко, якщо отримала хліб, відщипни і мені шматочок…». Вона здивувалась: « А ви ж, батьку, отримали свій пайок?». «Так, але я з’їв… і ще хочеться, хоч трішечки…». Мати відповіла: « І мені, батьку хочеться…» І пройшла мимо його. Невдовзі дід опух і помер. Мати каралася скільки й жила, що не поділилася тою крихтою. Ясно, що тим шматочком вона не врятувала б батька від смерті. Але до чого довело те лихо людей, аж моторошно уявити. Щоб моя добра, сердобольна, чутлива і щедра мати не поділилася з батьком шматочком хліба»!

«Батько Василя, Литвин Степан Андрійович (1904–1964) вирвався з колгоспного кріпацтва і працював на найближчій залізничній станції Помічна (Кіровоградська обл. Добровеличківський р-н). А жили в с. Піщаний Брід. Мати Литвин (Пархоменко) Марія Ониськівна (1910–1975) із свекрухою та первістком Іваном була в селі, працювала в колгоспі. Не отримували нічого. Вирішила якось рятуватися, пішла на роботу теж на залізничну станцію. Поки влаштовувалась, пройшов якийсь тиждень. Кинулась додому – свекруха опухла, син ледве живий… Та вже був певний заробіток і можливість врятуватися від голоду .

А дід Онисько і сам не врятувався, і дітей не всіх удалося зберегти. Був на війні (Перша Світова), був у полоні, пройшов скільки смертей, а вдома вмер з голоду, бо його господарство розкуркулили, нічого не лишили, крім городу. А дев’ятеро дітей, тільки старшенька заміж вийшла , а то всі – голодні. Перша вмерла Ніна (17 років), на кладовище вивезли конем. Поховали, а тут прибігли «розкуркулювачі» і забрали коня. Воза тягли додому самі. Не витримав Онисько, вмер, його навіть на кладовище не змогли вивезти, поховали біля хати. За ним ще один син, Сидір. Іншим вдалося якось вижити».

Литвин Антоніна Іванівна пережила масовий штучний голод 1946–1947 років:

«А вже 1947 р. я пам’ятаю сама. Людоїдство не повторилось. Але голодні, опухлі діти теж корчилися від мук…

У нас так склалось, що дід зліг, не міг ходити, батька забрали на «госпровєрку». Усіх, хто був на окупованій території, забирали на каторжні роботи, або в штрафні роти. Дарма, що батько був у партизанах, дарма, що врятував скот усього району від вивезення в Німеччину. Чотири роки каторги відбув, з якої кілька односельців і не повернулися. Відбудовували Москву, хоч вона не так постраждала, як Київ.

Мати  одна працювала в колгоспі, нас троє дітей, і дід та баба. Іде мати на роботу, бабуся спече їй перепічку, бо на більше борошна не вистачало, дасть пів літра молока, бо корова ходила в ярмі і молока давала дуже мало, виряджає її на роботу, примовляючи: «Діти помруть, то другі будуть. А матері другої не буде…»

Мати заплаче і йде на роботу. Нам баба затре якусь затірку, та тим і перебиваємось. У мене і зараз сльози виступають, як згадаю: мати увечері приходить з роботи, ледве ноги соває, а покличе нас у куточок і роздасть той корж, що баба їй давала. Хіба що трохи надломлений…  Дивиться, як ми уминаємо, та ковтає слину… Інколи приносила від знайомої бабусі хтознаколишньої  макухи. А на той час повернувся з німецького полону дядько Яків, його посилали ще й на японську війну. А дома їсти нічого. Дядько Яків просить маму: «Клаво, давай я поділю дітям макуху». Бере ту макуху, обережненько розбиває ножем на шматочки, роздає нам. А сам злизує те, що на долоні лишилось.

І ще випадок: дали мамі з колгоспу допомогу, кілька кілограмів вівса. Ми стовкли його в ступі і наварили киселю. Наїлися! А брат з голодухи наковтався  остюків, не випльовував. Як ухопило його за живіт! Мені й досі страшно згадувати, як він плакав і кричав: «Живіт болить! Ой болить дуже.»

А мій чоловік про 1947 р. таке розповідав: весна, сіють горох. Вони з меншим братом Миколою заховалися в кущах. Як тільки сівалка пройшла, зникла вдалині, вони вискакують з кущів і, мов курчата розгрібають рядки, вишукують горошини і тут же ковтають. І хоч були малі (одному шість, а другому чотири), а знали, що треба ховатися, бо батькам перепаде. Як тільки з’являлася сівалка віддалік, швиденько залазили в кущі, щоб не пізнали.

Інший спогад. У колгоспній коморі жінки ручними жорнами мололи кукурудзу. Василько пильно пантрує: тільки вискочить зернина додолу – хап її і в рота. Якась із жінок побачила, подивилась кругом, чи нікого немає, похапцем набрала жменьку кукурудзи і сипнула йому в подолок сорочки. Зрадів малий, пригорнув здобуток і бігом додому: вдома менший брат і старша сестричка. Несе і по одній ковтає. Прийшов додому, а в подолку порожньо: не спохватився, як усе поїв. Зайшов до хати, а сестричка щебече: «Васику, я тобі лишила трохи картоплі…» Наколупала в огороді перемерзлої дрібненької картопельки, зварила в риночці і чесно поділила на всіх трьох. «Не хочу…»  відказав, ховаючи  очі. Слово за словом сестричка випитала про все і присоромила Василька. Він довго згадував свою провину: з’їв і не поділився…

Або таке: ідуть жнива і на ниві де-не-де лишаються колосочки. Василь з братом Миколою прийшов подивитися. Понад дорогою лишилися колосочки. Малі, як пташенята, давай видзьобувати. Аж тут летить «об’їждчик», як назвали цю посаду люди, доглядач колгоспного добра. Тікали малі,  аж сердечко  мало з грудей не вискакувало. І то не до хати, бо як пізнають, чиї діти, за кожний колосочок батькам тюрма. От-от наздожене! Аж тут ярок, і щілина-урвище. Скочили туди не вагаючись. Глибина метрів півтора – два. Василь розповідав : «Лежимо у тій щілині і репетуємо, «не своїм гласом», а над нами червона розлючена пика – чиї ви ? ! Матюки, погрози, а дістати не може, щілина вузька. Пішов… А ми ще довго кричали, аж похрипли. А як все-таки якось видряпалися звідти, то не додому кинулися, бо може ж  він слідкує, не можна підвести батьків, пішли огородами, аж на вигін, де гурт дітей на другому кінці села, щоб не пізнали нас».

Ще образок: темної ночі пішли збирати колоски на скошеній ниві. Ниву вже зорювали, але з другого кінця, а тут була ще стерня. Отже ймовірність знайти якийсь колосок була. Пішли всією сім’єю: мати, старший брат Іван, сестричка Оля, Василь і малий Миколка. Батько ще не повернувся з роботи із станції. Сторожко прислухаючись, навпомацки вишукували колосочки. У кожного на плечах торбина. Аж тут почули, як форкнув кінь: «Об’їждчик !» Тихенько, як тіні, кинулися геть. Прибігли додому, батько вже повернувся з роботи. Де були? Розповіли про все.  «А де Колик?». А малого немає… « Ну то  й ви ідіть куди хочете – загубить дитину!» – вирік батько. І пішли ми знову на поле , шукали , тихенько кликали. Повезло: Іван зачепився ногою за малого. Він спокійнісінько спав, підклавши торбинку під голову. Взяв його Іван на руки, так сонного і приніс додому. А як заглянули в торбину, то побачили там два пустих колоски».

 

Бачимо, що Голодомор-геноцид залишив величезний відбиток на історії родини Антоніни Іванівної, для неї він асоціюється із жахливим пеклом де, де дзвонять чорні дзвони…

                                     Чорні дзвони України

Не в заморськім дальнім краю –

Лютий голод в нашім раю:

В тридцять третім до зернини

Обібрали Україну

        Рідну землю вража сила

        Чорним голодом косила!

Погноїли, попалили,

Де було село – могили!

Трупним чадом отруїли

Душу й тіло України.

Заростало жахом, болем

Наше рідне, плідне поле

Ненароджені вмирали,
Незачаті в світ кричали:

«Ой, за віщо стільки болю? 

Хто ґвалтує нашу долю?

Страшно вмерти,

Страшно й жити

І нікому боронити»…           

        Рідну землю вража сила

        Хижим голодом косила!

На постелі пухла мати,

Мертвий батько серед хати,

Кволих діток корчить муки,

Очі, всохлі від розпуки…

Мертві села, мертва тиша,

Вітер чорний дзвін колише –

На поминки? Чи на сполох?

Круків каркання навколо…

Голосіння вже не має,

Слово тихне, завмирає,

Сонце біле, небо чорне,

Україна вже й не стогне 

         Рідну землю вража сила

          Лютим голодом косила!

А весна встає над світом,

Укриває трупи цвітом,

Соловейка плач над хати –

Ката нікому шукати…

Прошуміли бурі-грози,

Щире серце, світлий розум

Несли нам оті, що впали,

Щоб живі не забували:

          Рідну землю вража сила

          Смертним голодом косила!