Розповідь нащадка депортованих у 1930 році українців

6 Квітня 2021

Публікуємо розповідь українця Павла Макієнка про своїх родичів, депортованих в Архангельську область РСФРР у 1930 році, примусові роботи на Півночі, та повернення в Україну в 1950-х роках. Вперше розповідь була надрукована в газеті «Народна трибуна» (3 квітня 2011 р.).

Я – українець і батьки мої – українці. Але народився я в 1949 році на крайній Півночі, в Архангельській області РСФСР, далеко від України, у місцях заслання моїх батьків та родичів.

Чому це так сталося, я б і хотів розповісти дуже коротко на прикладі моєї родини – простих українських селян, котрі жили за часів сталінізму і потрапили до його жахливої м’ясорубки.

Дізнався я про те, що мої родичі були заслані у 1930 році на Північ комуністичним режимом з політичних мотивів лише тоді, коли мені вже було 19 років і ми давно жили в Україні, та й то випадково – настільки були залякані мої рідні цим жахливим тоталітарним режимом.

Жили мої родичі в селі Лехнівка, Березанського району Київської області. Мого дідуся звали Павло Олександрович Петренко, він 1895 року народження. Бабуся – Оксана Кузьмівна (у дівоцтві – Діденко). У страшному 1930 р., коли ламали хребет українському селянству, силуючи його йти до колгоспу, моїх дідуся, бабусю, матір Ларису (їй тоді було 9 років), тіток Олю (11 років) і Галю (3 роки) кинули у товарні вагони і повезли на Північ. Навіть не знаю, скільки часу давали на збори, та й що міг узяти цінного селянин? Тільки трохи харчів та ще теплий одяг, більшість якого тут же, на станції завантаження, свої ж місцеві і відібрали…

Їхали довго, повільно, залишаючи на небагатьох зупинках померлих від холоду, голоду та хвороб. Здебільшого то були тіла старих та дітей. Виїхали восени, а приїхали на Північ у середину зими, в люті морози і сніг по пояс. Привезли і вивантажили моїх родичів у Архангельській області, біля села Плесецьк, прямо в сніг. Напевно, всі чули про космодром Плесецьк, найбільший на території Російської Федерації, але мало хто знає на чиїх кістках він постав. Людей тієї зими загинуло дуже багато. Викинули в глухий ліс, в мороз, у сніг по шию. В цих нелюдських умовах треба було нашвидкоруч збудувати собі таке-сяке мешкання (це були складені з соснових гілляк хижі, щось на кшталт індіянських віґвамів – ред.), щоб далі працювати на лісоповалі і спокутувати свою «провину» перед пролетарською державою. А «провинились» ми тільки тим, що хотіли працювати на своїй землі, а не в колгоспі.

На лісоповал щоранку виганяли всіх. На нарах залишалися лише грудні діти та повзунки. Дітей, які падали з нар, поїдали лиси та інші звірі, що вільно заходили до хиж. Не один раз, повернувшись з роботи, нещасні батьки замість дітей знаходили лише невелику купку кісток… Та й на дорослих чекала лиха доля. До весни мало хто дожив. Гинули як від тяжкої роботи, так і від холоду.

Серед загиблих на Півночі – і моя тітка Галя (у документах чомусь Ганна). Їй було 4 роки. Моя тітка Оля (вона померла в 2008 р.) розповідала, що кожну весну, а не рік чи два, починався жахливий голод, і люди від недоїдання та цинги вмирали цілими родинами. Ще тітка розповідала декотрі шокуючі «кулінарні» пристрасті, через які вони, можливо, і вижили. Так, вона „полюбляла“ їсти кору з дерев, а моя мати – траву і мох. Їм було по 12 і 10 років.

Українців на місцях висилки, на півночі Росії, було повно. Я тепер згадую, що там у спілкуванні між поселенцями переважно звучала українська мова, а українські прізвища наших сусідів пам’ятаю дотепер.

Офіційно нас називали «кулакі-пєрєсєлєнци і члєни іх сємєй»… Саме такий напис був на картонній обкладинці товстої особової справи, яку я витребував з Архангельського УВС у Київ у 1994 році. «Личное дело кулака-переселенца Петренко П. А.» – так воно називалося.

Дідусь розповідав, що біда з нашою родиною трапилася через його любов до коней. У нього була пара баских, можливо, найкраща в селі. Вони дуже сподобались голові сільради, котрий декілька разів пропонував віддати їх у його користування. Але дідусь не погоджувався, адже у селі без тягла залишитись неможливо. Якби ж він міг знати, чим усе скінчиться…

Коли прийшов сталінський наказ на виселення «контінґента» і місцеві сатрапи заходились складати списки, то дідусь потрапив у них відразу. Разом з ним там опинились і ті, хто чимось голові не сподобались. Отак, викинули родину з хати і разом з малими дітьми без суду й слідства відправили на загибель. Ось таке воно, сталінське правосуддя!

Та якби ж то тільки сталінське. В особовій справі знайшов таке формулювання: «За рішенням Лехнівської сільради вислати за межі області»… Зняти копію з цього документу мені не дозволили навіть у часи незалежности, у 1994 році. Чому навіть зараз приховують правду?!

Ось цікава деталь з особової справи мого дідуся. В опису майна замість двох коней значиться вже тільки один. Виходить, другого таки привласнив собі голова сільради.

Запам’ятався і випадок із розповіді дідуся. На лісоповалі, на найтяжчій роботі, де постійно гинули люди, був один чоловік, дуже мовчазний. Якось під час обіду він промовив: «Усе тут дуже добре, от тільки хліба замало». Наступного дня його в бригаді вже не було, і ніхто не знав куди він подівся. Хтось з «ближніх» доніс «куди слід».

Після тої страшної осені 1930 року, коли родину викинули з хати, тітка Оля не була в рідному селі Лехнівка довгих 66 років. Хоч після повернення зі заслання вона вільно могла туди навідатись, але бажання кого-небудь там бачити не було – так її травмували події, пов’язні з виселенням. Особливо те, коли найближчі сусіди і навіть родичі з радістю грабували їхнє убоге майно, зняли навіть зимове пальто з трьохрічної Галі. Гіркота і біль, пережиті 11-річною дитиною, залишилась на все життя.

Коли у вересні 1993 року я, оформивши документи на реабілітацію (реабілітації за що?!), врешті добився компенсації за понищене життя, смерть Галі, втрату нажитого поколіннями майна, то виявилось, що держава готова виплатити аж… 70 тисяч купоно-карбованців (15 тис. – за майно і 55 тис. за будівлі), що по тодішньому курсу дорівнювало приблизно 4-5 долярам… Тоді за ці гроші на базарі можна було купити 2 кілограма сала. Тітка Оля заплакала і сказала, що не зробить приємне своїм мучителям, не дасть знущатись над собою і не візьме оту «компенсацію».

Пізніше, у висліді моїх багатомісячних клопотань, вона отримала 10 гривень на місяць (менше $2) додатку до пенсії, але у 2004 році і їх забрали під приводом того, що репресували не її особисто (хоч її так само виселили), а її батьків. Мабуть, це ознака того, що при владі залишились такі самі люди, котрі висилали нашу родину в 1930 році…

Трохи про наше життя на півночі, у звіросовхозі. Це було забуте Богом маленьке селище у глухому лісі, де вирощували чорно-бурих лисиць та песців. Взимку – снігу по шию, влітку – спека, а надвір неможливо вийти без щільного одягу і хустки на голові, бо заїсть гнус. Справжня зона, звідки просто так не втечеш. Посеред селища на стовпі – залізний репродуктор, що будив щодня о 6-ій ранку і не давав спати до 12 ночі, безперервно втокмачував комуністичні ідеї. Тим часом, довкола – неймовірний сморід від тюленячих туш, якими годували лисиць, а поміж ними – тисячі щурів та хмари вороння, що ті туші жерли. Жителі селища вимушені були харчувалися тушками лисиць, а хутро віддавали державі. Досьогодні пам’ятаю жахливий присмак лисичатини у роті. Це – край життя!

Нелюдські умови та постійний страх впливають не лише на фізичний стан людини. Змінюється і її психологія. Вона стає рабською. Вже після смерті тирана Сталіна було чутно невдоволення місцевих мужиків, що мовляв, Микита Хрущов керівник поганий, бо нікого не розстрілює і не саджає до тюрем, порядку немає. Не як при Сталіну – от тоді був порядок… Так їм хотілось, щоб далі когось розстрілювали… Ось до якої міри могла деформуватись людська мораль і світосприйняття. Це «великий здобуток» сталінського ладу!

Про життя у звіросовхозі, з моїх дитячих спогадів, можна було б написати цілу книжку. Але зараз би в це, мабуть, мало хто б повірив.

У 1957 році ми поверталися в Україну. Їхали так само у товарному вагоні, разом з коровою, але були щасливі. Ми вижили і ми їхали ДОДОМУ!