У Музеї відбувся Вечір пам’яті дослідниці Голодомору Лідії Коваленко-Маняк
5 травня в Музеї Голодомору вшановували пам’ять Лідії-Коваленко Маняк, дослідниці Голодомору, співавторки першої в Україні книги свідчень про Голодомор «33-й: Голод», однієї з ініціаторок створення Асоціації дослідників Голодомору 1932–1933 років в Україні та першої очільниці цієї Асоціації. В цей день їй могло б виповнитися 90 років.
Поділитися спогадами про дослідницю прийшли Наталя Дзюбенко-Мейс, редакторка книги «33-й: Голод», Василь Марочко, доктор історичних наук та науковий консультант книги, Олександр Ушинський, ініціатор встановлення першого в Україні пам’ятника жертвам Голодомору. Також під час заходу присутні змогли вперше побачити фото із родинного архіву, які днями передав Музею син подружжя Антон Маняк, за що ми щиро йому вдячні.
Про життєвий шлях Лідії Коваленко нагадав модератор заходу, кандидат історичних наук Андрій Іванець. Майбутня дослідниця народилася 5 травня 1936 року в селі Бочечки на Сумщині в родині вчителів. У роки Другої світової війни разом з мамою перебувала в евакуації в Узбекистані, де пішла до школи. В 1944 році, поки батько воював на фронті, родина повернулася до Чернігова. Після закінчення школи Лідія вирішила присвятити себе журналістиці та закінчила в 1958 році Київський університет імені Тараса Шевченка. Працювала в часописах «Ранок», «Україна», «Людина і світ». Разом з чоловіком створювали Асоціацію дослідників Голодомору 1932–1933 років в Україні (1992), на першому установчому з’їзді якої, вже після смерті чоловіка, її обрали головою. Паралельно тривала робота над книгою «33-й: Голод» (1991), в рамках якої було зібрано 6 тисяч свідчень, опрацьовано архівні документи, написано ґрунтовні вступні статті та коментарі.
«Є книги епохальні, є книги важливі для всіх. І є книги, що дуже дорогі окремо для тебе. Для мене книга «33-й: Голод» стала визначальною… Вже у 1987 Спілка письменників прийняла рішення щодо книги про Голодомор. Це питання назрівало довго… Нарешті Спілка на чолі з Олесем Гончаром прийняла рішення про створення книги пам’яті про голод 1932—1933 років. Уже була епоха гласності… Доручили Володимиру Маняку і Лідії Коваленко», – згадує Наталя Дзюбенко-Мейс. За її словами, ця книга могла вийти значно раніше, але їй довго не давали ходу і навіть була спроба знищити рукопис.
«Уже закінчилось ГКЧП – а книжка не виходить, не виходить, не виходить… Маняк хвилювався: «Я не розумію, в чому справа. Є художнє оформлення, є текст, є всі підписи…» Виявляється, ЦК партії не давав дозволу на вихід цієї книги, поки Щербицький не вставив своє слово на якомусь пленумі, що голод таки був. І книга з’явилася».
«Вона говорила тихо, але дуже переконливо. Ніколи не підвищувала голос, —згадує Лідію Коваленко Василь Марочко. — І я ніколи не чув у ньому відчаю. Навіть на початку червня, коли вона мені зателефонувала і сказала, що Володя загинув. Вони тоді поїхали відкривати пам’ятник у Тимошівку і мене з собою кликали, але я мав готуватися до установчого з’їзду Асоціації і залишився в Києві. Вона подзвонила і сказала: «Готуй доповідь до установчого з’їзду». «Так Володя ж буде доповідати?». «Володі нема…», — почув у відповідь. І звідки вона черпала тут силу? Не знаю…
Вони були люди, які один одного взаємодоповнювали. І я не знаю, чийого інтелектуального втручання в роботі над книгою було більше – Лідії Борисівни чи Володимира Антоновича, але вступ до неї дотепер не втратив своєї актуальності. Я вважаю, що це одне з найкращих меморіальних видань про Голодомор. І книга ця ще довго буде служити». Також під час заходу Василь Марочко пообіцяв передати Музею документи з власного архіву, які стосуються переіоду створення Асоціації дослідників Голодомору ,адже був безпосереднім учасником цього процесу.
Про своє знайомство з відомим подружжям та історію встановлення першого в Україні пам’ятника Голодомору в селі Тарган розповів Олександр Ушинський. До книги «33-й: Голод» увійшли також поіменні списки загиблих, які зібрали в селі Тарган місцеві активістки Олександра Овдіюк та Аліса Масло.
«У 1990 році в Києві відбувся міжнародний симпозіум «Голод 1932—1933 років в Україні». Ми їздили з цими жінками до Києва, щоб узгодити план проведення останнього заходу на цьому форумі. Там я і познайомився з Володимиром Маняком і Лідією Коваленко. Я не знав про історію створення їхньої книги, я багато чого тоді не знав. Ми вирішили, що останній день цього форуму відбудеться на кладовищі в маленькому українському селі Тарган тоді Володарського, а нині Білоцерківського району на Київщині. До цього невеличкого села приїхало 15 чи 20 автобусів. Супроводжувало їх 4-5 чорних «волг», бо це було ще при Радянському Союзі. Приїхали представники української діаспори з 65 країн. З автобуса вийшов Іван Драч і подарував мені перший жовто-синій стяг. Вийшли подружжя Маняків, Євген Сверстюк, Джейс Мейс… Відбулося освячення могили з невинно убієнними голодом мешканцями села. Я тоді особливо запам’ятав Лідію Коваленко-Маняк, яка розпитувала мене, яким чином ці жінки зібрали свідчення і списки жертв та як нам долучатися до подальшої діяльності, як досліджувати цю трагедію світового масштабу».
Дякуємо за цінні спогади нашим спікерам та всім, хто прийшов вшанувати Лідію Коваленко-Маняк.
