Відповідь очевидця Голодомору на маніпуляції навколо пам’яті про геноцид українців

Новини музею 21 Грудня 2017

На жаль, до сьогодні пам’ять про Голодомор зазнає маніпуляцій та зневажань, що в переважній більшості базується на нестачі знань про історію геноциду українців та слабкості особистого почуття сумління. Музей отримав особливого листа в зв’язку з такими випадками в українському суспільстві. На питання «А хіба зараз не голод?» відповіла Марія Клочко-Зосимчук. Пані Марія пережила Голодомор в 5-річному віці. Свою історію вона виклала в листі. Наш обов’язок почути очевидця і передати її спогади, емоції, думки і звернення до громадян України

 

 «Минуло вже багато років від того лихоліття – страшного 1933-го, та в пам’яті не згасає біль, страждання за втрати рідних, близьких, знайомих, односельців, за втрачене дитинство. Хотілося б забути та не виходить. Біль охоплює душу, коли чуєш, ніби голоду й геноциду не було. Люди вірять цій брехні і кажуть, що то був великий неврожай?! Я ж вірю своїй мамі, яка в 70-х роках говорила: «А яка пшениця вродила того року!».

 

Не думала зачіпати цю болючу тему – ГОЛОД, ГОЛОДОВКА  33-ГО, як у нас говорили. Та змусили мене висловлюватися, мов: «А хіба то правда?», «А хіба зараз не голод?».

 

Люди не переживши цю трагедію, не можуть усвідомити, що таке ГОЛОД.

 

Не так давно до мене прийшла сусідка і каже, що ніби затримали виплату пенсій, мовляв, якщо не дадуть пенсії, то буде голод. Я ж їй відповідаю, що голоду не буде навіть при великому неврожаї, якщо у вас насильно не відберуть вашого. Голод тоді, коли у вас відбирали кусок хліба, коли в хаті ні крихти, ні пилинки як було в 33-му. Вона ж каже: «Але ж вижили!»

Мене так вразив цей вислів. А бувало й так, що сидимо за святковим столом, стіл гнеться від їжі і в цей час хтось із присутніх висловлюється: «Все про Голодомор та про Голодомор – хіба зараз не голод?». Іншим разом: «Все пам’ятники ставлять присвячені Голодомору, краще б допомагали тепер, а то – так важко жити…». Серце розривається слухати такі висловлювання.

З мінімальною пенсією може і важко, особливо старшим і одиноким, але ніщо не можна порівнювати з Голодомором 1932-33 рр. Хіба що з трагедією жителів Ленінграду, які пережили блокаду 1942 р. – різниця в тім, що там голод і всі страждання спричинені фашистами, а у нас – своїм урядом.

 

Не обминула ця страшна трагедія і нашу сім’ю, родину. Я все життя боялася вголос згадувати про Голодомор, хоч відчувала його з самого раннього дитинства. В нашій сім’ї ніколи не сходило з вуст слово «голод», «голодовка».

В 1933-му році мені було 5 років, але я дуже пам’ятаю як хотілося їсти. Хоч я була ще зовсім невелика та що таке голод, як хочеться їсти – відчула сповна. При такій біді діти швидко стають дорослими.

А народилася я на Полтавщині, яка має найкращі чорноземи. Полтавщина дала світу силу-силенну видатних людей.

 

 Я, Клочко Марія Данилівна (пізніше Зосимчук) народилася 15.07.1928 року на хуторі Маначинівка Портянської сільради (пізніше Куйбишевська сільрада) Шишацького р-ну в родині Клочка Данила Авдійовича та Клочко Ганни Іванівни. В сім’ї був дідусь – Клочко Авдій Іваанович, бабуся – Клочко Наталія Опанасівна, тато – Клочко Данило Авдійович, мама – Клочко Ганна Іванівна та ми з сестричкою Полею.

Моя бабуся росли без батька, з дев’яти до шістнадцяти років були в наймах, а коли виповнилось 16 років, то прийшло 16 сватів, бо знали яка вона в роботі по наймах. І останній прийшов удовин син (мій дідусь).  І моя прабабуся, тобто бабусина мама, сказали:  «Я вдова і віддам  дочку за вдовиного сина». Дідусь і бабуся були дуже працьовитими і після одруження збиралися на своє господарство. Хотіли жити як люди…

От дідусь старались прикупити землі. Купував теляток, вигодовував бичків, продавав і прикуповував землю. Працювали на своїй землі самі, тільки літом наймали пастуха.  В 1922 р. побудували нову хату, одружили сина, мого батька, щасливо прожили до 1930-го року.

А тут в розпалі насильна колективізація. Треба вступати в колгосп. Колективізацію дідусь сприйняв боляче. Дідусеві шкода було втрачати нажите важкою працею. Якби сказали, що все буде державне – то куди діватись, а так – ніби ти сам просишся в колективне господарство.

Той, хто не мав нічого, він відразу подав заяву в колгосп. Відтак, господар став «ворогом народу», а ледарі пішли в активісти.

 

Партійні керівники, активісти не тільки вселяли страх, а діяли так, що як приходить вечір, то вже трусить тебе. Заганяли людей щовечора  в якусь контору і примушували писати заяву. Вони всю ніч тримали людей у сильно розігрітій хаті, накуреній і не дозволяли знімати верхній одяг; були випадки прищеплення пальців між дверима, інакше – мучили людей, поки ті не напишуть заяву. Не пишеш – лізь на розігріту піч у верхньому одязі (зі слів моєї мами).

Дідусь не дозволяв татові вступати до колгоспу, але тато все ж таки під примусом заяву написав. Довідавшись про це, дідусь поставив кварту секретареві і той повернув заяву.

Із цього часу і почалися наші страждання…

Перше страшне горе – забрали нашого батька. Прийшли голова с/р Герасименко Григорій та виконавець с/р Бражник Іван і наказали татові іти за ними. Більше тата ми вже ніколи не бачили, а татові було лише 27 років!

 

Я пам’ятаю імена цих людей – Бражника Івана та Герасименка Григорія, який пізніше працював головою Воскобіниківської с/р Шишацького р-ну, прожив 86 років, а нашого батька загнав на той світ у 27 років!

Їх імена ніколи не сходили з уст моєї бабусі Наталки. Скільки бабуся жили, скільки й плакали за своїм єдиним сином – моїм батьком. Це був останній день, коли ми бачили свого тата. Лиця тата не пам’ятаю, запам’ятала тільки одяг в якому тато виходив із хати. Пам’ятаю і зараз. Більше ми тата вже ніколи не бачили. Це була зима 1932 року.

Один чоловік, який перебував з батьком, написав листа своїй сестрі, що проживала в с. Баранівка під Шишаками, щоб переказали Клочка Данила жінці, що її чоловік помер з голоду. Він захворів на малярію. Норми не міг виробляти, а коли норми не даєш, то і пайка не одержиш. А перед тим був лист, в якому тато написав: «Вишліть мені посилку, бо я дуже ослаб». Пішли по родичах, знайомих, злаштували посилку і вислали, але посилка повернулась назад. Більше ніякої звістки і по сьогодні не було.

Коли забрали батька – нас розкуркулили. Забрали все, що можна взяти: худобу, інвентар, господарські споруди вже не стали нашою власністю. З хати винесли все, що можна було взяти. Залишились голі стіни. Порожні полиці, скрині. Пізніше мама впізнавала свої сорочки на жінках активістів.

Та й надалі нас не залишали в спокої: щодня приходили буксири групами по 5-7 осіб і по кілька разів на день і в різний час доби. Найбільше було серед них міліціонерів. Мене і зараз трусить при зустрічі з міліцією. Копали на подвір’ї, городі, штриками в хлівах, металевими списами зрили долівку – все шукали зерно. Заглядали в кожний закуток. І так було щодня. А в хаті ж не було нічого, крім якоїсь баланди та ліпників – та й те треба було приховати. Бо як знайдуть, то повиливають, повикидають чи заберуть з собою.

Заглядають в піч, за челюсті, всякі закутки, за заслінку. Ніде нічого не можна було заховати. Бабуся приховували, якщо було щось, то тільки в пазусі. Забирали навіть ліпники з лободи і потертого сухого листя липини – забирали все, що хоч як рятувало нас від голодної смерті.

 

 Був такий випадок: я лежала хвора, не знаю чи справді хвора чи мене поклали, щоб приховати ліпники, вони і там дістали. А тим часом в хаті лежав пухлий дідусь, хвора мама і голодні діти.

Хіба це не геноцид?! Усе робили, щоб виморили голодом, знищили людей.

Дідусь був пухлий. Ми, діти, дивились, що в нього дуже пухлі ноги. Він вже не мав сили і тільки лежав і все просив: «Хліба…хліба…». На початку літа дідусь помер. Я пам’ятаю, коли ховали дідуся, то червоніли вишні. Поховали дідуся в своєму садочку. А дідусеві було всього 63 роки!»

 

Як ми виживали…

 

У моєї мами було гарне вбрання: хустки, сорочки вишиті, плахти…Частину з цього вдалося приховати. І коли настала нестерпна скрута, мама ходила по селах і міняла гарну річ на кусень хліба, мисочку пшона чи висівок, грудку макухи чи якоїсь пашні. Та коли ми підросли, то з маминого одягу не залишилось нічого, навіть на показ.

Бабуся ж ходили по навколишніх селах і хуторах в пошуках заробітку. Вони не цуралися ні найважчої, найбруднішої роботи. Не було ні одного найближчого поселення чи села, чи хутора де б бабуся не трусили сажі з печі. А це ж треба було лізти в піч, в комин.

Пізніше мама згадувала, що як бабуся важко прожили, як вони старались, щоб вберегти нас, адже нікого в бабуся не було крім нас, двох онуків (у бабусі було п’ятеро дітей і ніхто не вижив). Там бабусі щодня хоч щось дадуть поїсти і це давало можливість їм триматись на ногах, а тим часом і додому нам принесуть. Літом, коли тепло, і нас з собою беруть.

А було так, що немає в хаті нічого. Ми ходимо по подвір’ї  і зриваємо всяку зелень. Все тягнеш до рота. Особливо найчастіше ми їли молочай, його називали лопуцьками. Обчистиш шкірочку, помнеш – і вони не такі гіркі. Під горою ріс якийсь часник – гороб’ячий чи дикий, він і справді має запах і смак часнику. На початку літа залазили в жито, зривали колосочки і висмоктували зернятка молочної стиглості. Вся зелень йшла в їжу. Варили кропиву, рідину випивали, а гуща йшла в ліпники. Добавляли до гущі жменьку висівок, жменьку картопляного лушпиття, коли вдавалося десь дістати.

 

Пам’ятаю одного разу бабуся прийшли і нічого не принесли – ми ж чекаємо їсти. Мама зайшла в хату і каже, що за селом здохла кобила і люди біжать… Бабуся звеліли і мамі піти. Мама пішли, але нічого не принесли, вже все розібрали, навіть кістки.

Бабуся не раз казали: «Батька нема, мати хвора – заведу я вас в приют». Я ж плакала й просилася: «Бабусю-ріднесенька, не віддавайте нас нікому. Помремо – та всі разом». Про це часто пізніше згадували в сім’ї, та і я пам’ятаю цю розмову. Так ми й пізніше звали «бабусю – ріднесенька».

Настало літо. Почалися жнива. Вже й снопи у копах, але на стерню – ні ногою. Дуже пильно охоронялися поля. На коні об’їждчик. Вже можна й колосочків назбирати. Та хай колосочки вростають в землю, згнивають, але голодному люду – зась!»

 

 А це не геноцид?!

 

У дворі росла липа. І коли ще був дідусь живий, то він наламував гілок на липі, а ми обривали листочки, сушили, перетирали і добавляли до ліпників.

Коли в хаті така скрута, що ні зернини – ні пилини, а ми просимо їсти – бабуся наважуються і йдуть у поле. Виходять на дорогу – якщо нікого не видно – забіжать на стерню, нахватають колосочків жменьку, перемнуть, а зернятка – в кишеню. І так пройдуть в один бік, повернуться назад – і принесуть мисочку жита чи пшениці. Відразу товчемо в ступі і варимо рідкий куліш. Їмо-їмо – вже й животи повні, а їсти хочеться (а животи в нас були великі).

 

Вижити допомагали нам і сусіди. Близько нас жив Кулага Данило – татів друг. Коли зовсім голодні – ідемо до них. Їхня бабуся Лукія знає чого ми прийшли. Вона бере паляничку, на всю відрізує тоненьку скибочку, ділить навпіл і дає нам із сестричкою. Я ж беру той шматочок, затискую в кулачок і біжу до бабусі. Та коли добігаю, то залишається в кулачку одні крихітки. Не могла втерпіти, щоб не відкусити. Я плачу і бабуся плачуть.

 

Бабуся Наталка виросла в наймах, а після одруження стала гарною господинею. Її любили як багаті, так і бідні. Свідченням цього те, що у бабусі було 30 хрещеників. І коли наша сім’я бідувала, то вони від нас не відвернулись. Інколи ми ходили то до одних, то до інших. Вони теж недоїдали, та ніколи не відпускали нас, щоб не дати хоч крихту щось з’їсти. І хоч по крихті, але можуть щось дати.

 

Ми не гралися, не сміялися. Інколи, правда, копали в садочку ямки, клали в ямку трісочку, засипали землею, насипали горбик, ставили хрестик з очеретини і голосно плакали. Ходили й на могилки, коли когось ховали, бо казали, що там дають коржик. Але я не пам’ятаю, щоб нам хтось щось давав. Але це було спочатку, а надалі їздила гарба. Їх усих збирали по хатах та везли на могилки. Від двору до двору їхала підвода, бо самому ховати уже не було сил. Їздили по дворах і збирали мертвих.

 

Ходили ми і до сусідських дітей. Вони всі були старші від нас. Діти гралися, сміялися. Ми ж стояли і дивилися, на нас вони не звертали уваги. Та добре, що вони не ображали нас і не проганяли від себе. І за це ми їм дуже вдячні. Бувало кличуть їх батьки обідати, діти йдуть до хати, нас ніхто не запрошує, але і ми йдемо за ними. Сідають їсти, ми стоїмо біля порогу. Ніхто не звертає на нас уваги. А потім хтось із батьків встає і щось несе і дає нам в руки. Ми з’їмо і далі стоїмо. Діти схвачуються і біжать на подвір’я і ми виходимо за ними і дивимось як вони граються. Так ходимо то до одних , то до других. Ввечері приходять мама і бабуся, шукають нас і сварять, що пізно ходимо. Ми дуже вдячні тим дітям та батькам, що нас не відгонили від себе – може ми щось і доброго вчилися від них, виховувалися. Це так було, коли ми жили ще в своїй хаті. Своя хата, своє подвір’я, свій садочок, свої сусіди, сусідські діти… Та далі стало гірше. Нас вигнали з нашої хати, бо ми – куркулі. Тепер у нас не стало нічого і нікого.

 

Коли нас розкуркулювали, то все забрали і наша хата пішла на торг (хата нова, збудована в 1922 чи 1923 році). І щоб ми ще перезимували в своїй хаті чи ще трохи пожили – нашу хату купує бабусин племінник Рибальський (чи Рибальченко) Дмитро. Він був членом управління колгоспу чи с/р. Дядько живе в своїй хаті, а ми продовжуємо мешкати в своїй. Та скоро довідалися комуністи, що куркулі проживають у своїй хаті. Вони не забарились і примусили дядька Дмитра поселитись самому в нашу хату або перепродати. І дядько Дмитро відмовляється від нашої хати, бо йому могло бути те, що і з нами зробили. Нас виганяють, викидають з нашої хати. В хату зайшло багато чоловіків з якимсь знаряддям. Ми ж сидимо на полику, трусимось. Як зараз бачу як розбивають комини. Цегла летить на долівку – піч розбивають. І це серед зими жінку з дітьми виганяють з хати як «ворогів народу». Це в мене був другий переляк (перший – коли витягали ліпеники з-під подушки хворої дитини).

 

Складають мама з бабусею клуночки і переходять в хату діда Сидора – брата дідуся нашого. Хата стояла пусткою, але піч уціліла. Там ми й оселилися. Та скоро й звідти нас викинули – вигнали. Зайшла група міліції – нас виганяли з цієї хати. Бабуся сиділи на полику, спустивши ноги. Я стояла на полику за спиною бабусі. Активісти примітили на бабусі чоботи (бабуся навмисне взули татові чоботи, щоб зберегти). Один з активістів тримав бабусю за плечі, а другий стягував чоботи. Я стояла й кричала. Це був мій третій переляк. Довго ще я після цього хворіла, ночами кричала й плакала, Цей страх не прошов безслідно. І зараз тільки десь щось стукне – глянеш – хтось іде! І тебе всю пересіпне, весь насторожений. Такою переляканою я і буду по життю.

 

Бере мама нас з сестричкою за руки і веде в інше село Ковалівку до своїх братів Вертелецьких, це кілометрів за 3-4. Була зима чи рання весна, то ноги шурхали в сніг, а під снігом була вода. Переночували ми в дядька Якима, на другий день сюди вже прийшов і дядько Іван, бо і його вже розкуркулили і вигнали з хати. Через день розкуркулили і вигнали з хати і дядька Якима. Про це ніхто не розповідав – все це я дуже добре пам’ятаю.

 

І так з 1933-го по 1937-ий роки ми –  безхатченки. Скитались по чужих хатах без засобів до існування. Не просили, а літо й зиму працювали  всі. Мама через хворобу фізично не могла працювати, вона працювала вишивальницею від Решетилівської фабрики художніх виробів у філіях с. Ковалівка і с. Сорочинці.

 

Бабуся від ранньої весни до пізньої осені відробляла в людях картоплю і різні овочі, щоб було і на зиму. Адже, в нас ні хати, ні клаптика землі. Літом ми з бабусею збирали колоски на полі. Одного разу ми пішли збирати колоски на поля х. Носи, там був бригадиром Ніс Степан Мефодійович – добра, чуйна людина. Побачив, що на полі стара жінка з дитиною (я ще не ходила до школи), ми перелякались, трусимось, стоїмо, чекаємо що з нами буде. А він підійшов, чемно привітався і дозволив збирати колоски, скільки зможемо, тільки попередив, щоб не підходили до кіп. Та ми вже були такі раді і вільно збирали, не боячись. Весь день збираємо, а ввечері бабуся переминають, перевіюють і засипають в мішок. Там і ночуємо в людей. Люди дають нам овочі і фрукти. Не знаю скільки ми там працювали, може й місяць. Але знаю, що назбирали один мішок, другого пів мішка пшениці. Скільки радості було!

 

 Зимою всі вишивали навколо гасової лампи: мама, бабуся і я. Гасова лампа на столику, навколо маленькі стільчики і ми на них. Я ще до школи вміла вишивати різні види швів.

Старша сестричка Поля з семи років у наймах. Спочатку пасла гусей, потім дивилась за дитиною. Це за харчі. Пізніше пасла корови. Крім харчів ще заробила на спідничку і на блузочку. До школи сестричка ходила тільки три роки. А в 14 років пішла на роботу, допомагала по курятнику. Я ж менша, то ходила до школи.

Для нас голод продовжувався до 1937 р., ми ще жили по сусідах і ще  не наїдались хліба. І коли я була вже в другому класі, то заздрила дітям, які їли хліб на перерві. Але це вже не 33-ій!

 

33-ій рік не можна ні з чим порівнювати!

 

Тільки в 1938 році вже мали свою хатку. Якщо її можна назвати хатою. На самановому хліві (залишеному куркулями такими ж як і ми, і вивезеними в Сибір) звели дах, прорізали вікна і зробили піч. Та ми і цьому були дуже раді! Маємо дах над головою і город біля хати. У цьому селі Носи й зупинилися серед найкращих, найдобріших людей. Вони й між собою як рідні. Тут пройшло наше дитинство, тут промайнула наша молодість, звідси пішли ми в доросле життя. На цій святій землі знайшли вічний спочинок наші найдорожчі мучениці – Мама і Бабуся. Це дві мудрі жінки – Свекруха і Невістка.  Як могли, так і берегли нас і одна одну. В найдрібніших питанням мама зверталась до бабусі за порадою, за дозволом, щоб хоч трохи полегшити її страждання, адже, у бабусі не було нікого, крім нас, двох онуків.

 

Пройшли роки, а на серці вічна туга, вічний смуток. Біль стискує серце за втратою рідних, за втратою найдорожчих, за втратою дитинства. Іноді кажуть, що пережили горе. Ні! Ми живемо з  цією біллю. Її пережити неможливо. І чим далі, тим важче. Це спланований захід знищення української нації.

 

З нашої родини з голоду помер дідусів брат – Клочко Сидір. Клочко Сидір був небагатий, зовсім небагатий. Він був грамотний і його обрали головою комітету незаможних. Та коли почалася примусова колективізація, тоді розкуркулювали і бідних тільки за те, що вони відмовлялися вступати в колгосп.

 

В селі жив Микита, був бідний, але в колгосп не вступав. Одного разу Сидору сказали йти розкуркулювати Микиту. Сидір сказав: «Микита бідніший від мене і розкуркулювати не піду». То на другий день прийшли активісти-буксири  і розкуркулили Сидора. Все забрали, вигнали сім’ю з хати, а Сидора повели за собою. Дружина взяла дітей (їх в них було троє) і пішла до своєї матері на х. Носи.

 

Де тримали Сидора, нікому не відомо. І скільки це часу пройшло теж мені невідомо. Аж раптом до нас прийшла жіночка з крайньої хати нашого х. Маначинівка і повідомила бабусі, що на стежці, біля її хати, лежить мертвий Сидір. Бабуся пішли, побачили – Сидір був пухлий, через плече полотняна торбина, а в ній 6-8 картоплин. Там його і поховали, а жінці повідомили вже потім (це з розповіді моєї бабусі Наталії). Бідолаха… Помер на стежці, не дійшов кількасот метрів до своєї хати. Це був 1933 рік. А Сидору було лише 43 роки! Так розправлялися з непокірними.

 

 Голодомор 1932-33 рр. забрав і дядька Кузьму Кулагу – чоловіка маминої рідної сестри Устини. Вони проживали на х. Хурси Михайликівської с/р. В сім’ї були: тітка Устина, дядько Кузьма, троє дітей: Левкові – 13 років, Миколі –  11 років і сестра Вірочка – 3 чи 5 років. Всі були пухлі. Хлопці і до нас ходили. Постоять-постоять біля порогу, а в нас немає чого дати. Та так і підуть.

 

 Помер дядько Кузьма. І тоді тітка Устина приклала всі сили, щоб врятувати дітей. Вірочку, найменшу, років 3-5 завела в Михайлики до с/р. Там, в садочку, дитина загралася, а мати поза кущами… і втекла. Дитя кричало-кричало і його підібрали в приют. Забрала тітка Вірочку тільки в 1936-му році, так як раніше не мала свого притулку.

 

 А хлопці вже були свідомі і тітка повезла їх в Охтирку Сумської області в дитбудинок і намовила не казати, що в них є мати. Сама ж влаштувалася на роботу на цукровому заводі в с. Чупахівка, щоб таємно зустрічатися з хлопцями. Так тітка Устина врятувала своїх дітей від голодної смерті. Але Вірочку забрали в Німеччину і вона не повернулася з німецької неволі – загинула. Хлопці пройшли війну, повернулись офіцерами (Левко після школи закінчив технікум, а Микола – інститут), та матері не застали. Померла Устина в 46 років.

 

 Близько нас жила сім’я: батько, мати і дві дівчини років 14-16, і син Яшко. Яшко раніше ще поїхав в Полтаву. Вони часто ходили до нас, заплітали нам косички (і самі мали гарні коси). Їх розкуркулили – розправились з ними раніше. Перший помер батько, потім мати, померла Гапка, померла Мелашка – всі померли. І хати не стало –  розібрали.  Мені здається, що у них наше прізвище.

 

Одного разу ми сидимо на полику з сестричкою і чекаємо поки мама і бабуся принесуть хоч крихту чогось (бувало так, що в хаті не було нічого і день, і два, і тиждень). Аж в хату заходить жіночка, просить хліба. Ми нічого їй не могли дати. А ввечері  приходить мама і каже, що за селом лежить мертва жінка. Я відразу подумала і зараз часто згадую, що то та сама жіночка, що була в нас і просила їсти.

 

 Голод косив людей. Голодомор не підлягає забуттю. І чим далі живеш, тим болячіше ятриться ця страшна рана. “

 

Ми маємо бути обережні в своїх висловлюваннях! Кожне  слово невдоволення сучасним життям, ми не маємо права прирівнювати до історії Голодомору. Це ображає почуття всіх, кому вдалося вижити в роки страшного геноциду на нашій землі; всіх, хто зберігає пам’ять про свої рідних, вбитих голодом; пам’ять тих, яких сьогодні згадати можливо нікому. Збереження пам’яті про Голодомор – це обов’язок всієї країни, кожного із нас. Давайте робити це гідно !