Свідок Голодомору Федір Задєреєв

Втекти з голодного села: історія Федора Задєреєва

Новини музею 8 Вересня 2020

Нещодавно команда нашого музею повернулася з експедиції в Сумську область. Саме там, у місті Охтирка, наші співробітники разом з Ukrainer провели інтерв’ю з 99-річним свідком Голодомору-геноциду Федором Задєреєвим. Його родина змогла вижити в голодні роки, хоч і не була заможною. Про те, як йому вдалося врятуватися, читайте у матеріалі.

Історія записана в рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії» за підтримки Українського культурного фонду.

Родина Федора 

Дитинство Федір Задєрєєв провів у селі Кобилянка поблизу містечка Седнів на Чернігівщині. Чоловік так жартує про своє народження:

Я народився за власним бажанням 1 лютого 1921 року в Чернігівській губернії, в області на річці Снов, яка впадає у Десну. По ній раніше навіть плавали судна.

Один із перших дитячих спогадів — виїзд із батьком на поле у господарських справах. Федір згадує пісню, яку його тато співав у дитинстві:

Хорошо на горке жить, 

тяжко подыматься. 

Хорошо девчат любить, 

тяжко расставаться.

У 1920-х роках Кобилянка процвітала: сюди приїжджали ремісники з усього регіону. Федір Задєреєв згадує, що багато послуг і товарів можна було отримати «під чесне слово». Наприклад,  селяни могли віддати шматок шкіри чоботарю без грошей і розписки, а через три місяці він привозив їм готовий виріб. Також можна було отримати сільськогосподарський реманент, а розплатитися за нього пізніше.

НЕП, колективізація, лікнеп

Після скрутних років воєнного комунізму влада пішла на тимчасові поступки селянству, зменшивши податки та дозволивши ринкові відносини – було введено нову економічну політику (неп). Однак із 1929 року почалася масова боротьба із заможними селянами, так званими «куркулями», а замість осібного насаджувався колективний спосіб господарювання. Хоча комуністична влада намагалася впроваджувати свої реформи чи не у всіх сферах суспільного життя, цілком викоренити традиції було непросто:

Виховання відігравало важливу роль. Божі заповіді, молитви все передавалося з покоління до покоління. І це все не можна було просто так викорінити і забути. У нас удома завжди перед іконами висіла лампадка. Мій батько, коли лягав спати, завжди пошепки читав молитву. А коли прокидався хрестився перед образами. Всі ці передання від дідусів і бабусь зберігалися в душах. І навіть коли заборонили свято Пасхи, люди все одно тишком ходили освячувати паски.

За радянських часів церкву в Кобилянці закрили, перетворивши її на школу. Федір згадує, що місцевого священника викликали на допит до сільради, а згодом він просто зник. А втім, попри пропаганду, люди й далі шанували традиції, вчили дітей заповідям, вішали  ікони в хатах:

— Проти печі стояв глечик молока на скисання. А я на печі один залишився. Думаю, піду я, сметанки скуштую. З печі зліз, забрався на лавку біля вікна, де стояли два глечики молока. І хотів палець вмочити, щоб, значить, спробувати сметани. Глянув на ікони, а ікони на мене дивляться. Я одразу  назад руку. Бога боявся.

Сільська церква. 1933 рік. Фото з архіву Оксюти Миколи Борисовича. Автор невідомий.

У 1920–30-ті рр. в Радянському Союзі активно «ліквідовували неписьменність» серед усіх верств населення, передусім селян. Так Федору вдалося закінчити три класи початкової школи. Згодом почалися голодні роки, і дітям було вже не до навчання. Школяр добре запам’ятав момент, коли до них вперше приїхали реквізувати продовольчі запаси:

— Ми з татом поверталися зі школи. До нас підбігають хлопці, мої ровесники, і кажуть, що нашу теличку якісь дядьки повели. Я дивлюся – а їх троє. І один у будьонівці із червоною пов’язкою і з гвинтівкою. Вочевидь, із міста. Повели теличку і сани забрали. Вони їм просто сподобалися, ті сани. Великі — на кучера і двох пасажирів. Я приходжу додому, а матір плаче. Забрали теличку й квасолю. Відібрали прямо у неї з рук.

До того ж, під час конфіскації продовольства у дворі Задєреєвих активісти навіть убили собаку. Абсурдність такого вчинку вразила тоді ще юного Федора:

Все забрали. І собаку вбили. А я… але не жаль було, нічого, а пацан же ж, собака то друг. Побіг. А за сараєм на городі собака убитий. Ну, звісно, я ридав і плакав. Це такий випадок, розумієте, був. Перший удар по мені, по моєму організму і всій свідомості.

Ще до Голодомору батько Федора їздив у Москву працювати на будівництві метро, а повернувся до села вже у розпал колективізації. Йому самому пощастило уникнути колгоспу — він влаштувався бакенщиком на річці. Однак родині довелося віддати коня, віз, плуг, борону та інше сільськогосподарське знаряддя. Односельців родини Задєреєвих змушували вступати до колгоспів, забираючи худобу, транспортні засоби та реманент. Деякі сім’ї вигнали з дому на вулицю  — їх назвали куркулями і позбавили майна, залишивши без засобів для існування.

Тоді у куркулів, підкуркульників та інших «неблагонадійних» забирали практично все. Речі віддавали до колгоспів або виставляли на продаж. Що не вдавалося забрати — знищували:

Ховали усе, що могли. Одяг, продукти, будь-яке ганчір’я. Бо приходили і відбирали усе. Якщо не йшов до колгоспу оголошували куркулем або підкуркульником. Описували все, ламали клуні. Навіть шмаття все відбирали і продавали згодом усі ці речі в сільраді. Панував справжній хаос.

1933 рік. Фото з архіву Оксюти Миколи Борисовича. Автор невідомий.

За спогадами Федора Задєреєва, 1932 рік на Сіверщині був урожайним. Хоча хлібозаготівлі і вдавалося виконувати, невдовзі у Кобилянці з’явилися спеціальні загони із військових та місцевих активістів, які вирушали на «рейди» селом. Часто це були місцеві комсомольці, які силою відбирали худобу, хліб та інші харчі:

— Були хлібозаготівлі, викачки зернових. Так нам пояснювали. Начебто все це віддавали німцям. Були навіть випадки, що борошно ховали у воду, під лід. Навіть там знаходили. Штурхали спеціальними палицями солом’яні дахи. Заганяли залізні палиці в землю, шукали сховки. І якщо знаходили щось їстівне, то забирали геть усе.

Кухня 1932–1933-го

У сім’ї Задєреєвих, окрім Федора, було ще троє менших дітей: Семен, Павло і наймолодша Шура. У пошуках їжі їхні батьки вирушили до сусідньої Білорусі, оскільки там ще можна було роздобути харчі. Сім’ї пощастило мати родичку в суміжній з Україною Гомельській області. Батьки пішли туди, а Федора залишили доглядати за братами і сестрою. Чи не щодня хлопцеві доводилося шукати щось їстівне:

Я рано вставав і вирушав ловити рибу. Припливав човном на середину ріки, часом міг зловити який десяток окунців. Рвав кропиву, свинячу лободу, подорожник. По приїзді додому кришив все це в казанок. Часом кидав туди соломи, яку міг насмикати із дахів. Варив такий борщ і годував дітвору. А вони їли із задоволенням.

У школі, де навчався хлопець, учням пропонували «гарячі сніданки» — відро кип’яченої води, у якому розмішували кілограм борошна і потім розливали дітям у чашки. Здебільшого ж люди їли картопляне лушпиння, кропиву, листя липи, подорожника та лободи — все, що вдавалося знайти у полях. Також викопували якісь корінці. Місця, де раніше росла картопля, перекопували по декілька разів. Федів запам’ятав, як полями їздив об’їждчик із батогом і шмагав тих, хто тинявся в пошуках їжі.

Того їстівного, що вдавалося знайти, надовго не вистачало. Одного разу, поки не було сусідів, хлопець заліз до їхнього будинку, аби роздобути хлібину, з якою потім кілька днів переховувався поблизу місцевої річки:

Я швидко поїв і заснув. Прокинувся і боявся йти у село. Адже якби побачили, то відняли би хліб. Ходив до річки. Відкушу раз хліба і сьорбну води з річки по-собачому. І так до села не повертався, поки весь хліб не з’їв.

Від нестачі їжі люди в селі почали помирати. Сусіди Задеєрєвих — Нечаї — з’ївши натщесерце незвично багато житньої каші, померли всією сім’єю. Блукаючи берегами річки у пошуках чогось їстівного, Федір неодноразово бачив людей із сусідніх сіл (Чорниші, Суходоли), які приходили нарвати стебел щавлю, але часто там і помирали, не маючи сил дістатися дому. Трупи померлих так і залишалися лежати на березі протягом цілої зими, й лише навесні, коли скресала крига, їх скидали у воду.

Один із найщемкіших спогадів Федора з того часу — момент, коли він не встиг допомогти людині, що вмирала з голоду:

— Я повертався з уловом з річки. Йшов стежкою понад берегом. І біля старої верби побачив дідуся. Тепло було, а він — у шубі і шапці-вушанці. Я підійшов і кажу до нього: «Діду!». А він язиком лише нерозбірливо «ву-ву-ву-ву» і все повторює: «Їсти хочу, їсти хочу». Ну, думаю, поділюся з ним. Побіг додому, насипав у велику миску борщу і йду назад. Повертаюся до верби: «Діду, діду, я тобі борщу приніс». А він мертвий вже був. Помер допіру. І я все життя думаю, як же це я тоді не встиг діда нагодувати.

Мовчати. Немає сил ховати

Коли люди почали помирати, живі не мали ані сил, ані змоги ховати небіжчиків:

Прийшла сусідка наша, говорить до тата: «Андрію Федоровичу, батько помер». Поховати було потрібно. А вже зима настала, було холодно. Тато встав із-за столу і каже: «Ганно, у мене вже три чи чотири дні у роті і крихти не було, сил немає». Вона заплакала і пішла.

У сусідів на подвір’ї був погріб, куди почали зносити тіла. Після того, як всередині склали їх близько трьох десятків, а навколо почав ширитися трупний запах, погріб просто засипали. Померлих ховали також на місцевому цвинтарі. У замерзлому ґрунті неможливо було викопати глибоких ям, тож навесні з-під землі починали виступати останки:

Я вишні на цвинтарі рвав. Вони лише ледь-ледь почервоніли. А навколо запах такий неприємний. Я за пазуху рвав і раптом дивлюся – якісь ганчірки лежать і чи то рука, чи нога білі кісточки. Я тікати звідти щодуху. Певно не було ні в кого сил поховати. Присипали взимку трохи землею, зверху снігом і все.

Федір Задєреєв. Автор фото Валентин Кузан.

У сім’ї Задєреєвих тоді не помер ніхто. Допомогло те, що батьки ходили до родичів у Білорусь, звідки вони приносили додому чимало картопляних очистків (у селі їх називали смердюхами) та іншої поживи. Стала у пригоді також поміч бабусі Ликерії, матері Федорового батька, яка жила окремо і періодично допомагала сім’ї з харчами:

Бабуся нам іноді картоплю приносила. Коли невістка піде по воду, бабуся поховає картоплю в болото, під кофтину сховає чи вкине до чобіт (бо боялась невістки), а далі каже: «Піду, Андрія провідаю». І так приходила до нас протягом зими.

Ликерія жила із невісткою і неповнолітнім онуком — двоюрідним братом Федора. Їхній сім’ї вдалося зберегти корову. Почасти через те, що онук Ликерії вступив до комсомолу, беручи участь у антирелігійній пропаганді в селі:

Його якось змогли загітувати. Нас ще соромили: мовляв, ваш пішов. Агітували проти релігії спеціально молодих хлопців. Ото почався колгосп і у перший день Великодня вони виїхали орати в поле. Спеціально так влаштували. У святий день працювати поїхали.

Втекти, аби вижити

Після Голодомору 1932–1933 років у Кобилянці не було ні роботи, ні належних умов життя, тож тоді вже п’ятнадцятирічний Федір вирушив на заробітки до Чернігова. Там познайомився з  Іваном Павловим. Друзі днями блукали містом у пошуках роботи чи харчів. Уночі спали біля річки на пристані.

Щоб вижити, юнакам доводилося жебрацтва, а інколи й дрібних крадіжок на ринку:

А вдень ми промишляли на базарі. Були так, що й молока давали випити пляшку. Ну і в кінці кінців, тільки каже, «щас тут, а то вкрадеш бутилку». Ага. І пиріжки давали. Потім цей Іван, мудрець буввін навчився: хто не дає пирожка, а кошик стоїть з пиріжками, кошики біля нас. Не дає. Так він навчився. Он по ту сторону полки ляже. На полку. Ногу підніме, кричить: «Он летить-летить-летить, ой летить!» А я з цього боку, де кошик зліва стоїть. І пиріжки ж відкриті. Дак вона: «Га? Де летить? Шо?» А я, моя задача: «хап», і навтьоки. Все! Ну скільки вхопив, це вже моє, навпіл з Іваном.

Врешті хлопців спіймала міліція. Їх відправили працювати на макаронну фабрику:

Мене тоді переодягли. Дали халат білий і білий ковпак. Десь знайшли майку, сорочку. Відправили навіть у душ. А далі в сушильний відділ. Я дивився на все це і віри не йняв. Немов потрапив на іншу планету.

Фото. Федір Задєреєв (зліва) з другом Іваном Новіком (справа) під час «п’ятихвилинки» на макаронній фабриці, м. Чернігів. 

Івана призначили до цеху, де виготовляли упаковку, а Федора — до сушильного відділу. Зголоднілий Федір спробував з’їсти макаронів, але його помітив начальник цеху:

— Хапнув у руку, давай їсти — тріщить. А він побачив: «Ти що, пацан, голодний?». Я ж не признавався, що голодний. «Та, дядьку, так, — кажу,. — балуюсь.». 

Тоді ж він уперше отримав гроші, зароблені власною працею. Ба більше, нарешті зміг потримати купюри в руках.

— Начальник виписав мені аванс грошима. Я раніше їх і в руках не тримав. Пішов тоді до їдальні. Ніколи той момент не забуду. Замовив я дві тарілки. Тарілку супу і макарони, картоплю з цибулею, і все це маргарином засмачене. Велику таку тарілку влупив. Наївся і думаю, що живу, немов генерал. Наче в іншому світі. Посидів-посидів і ще одну тарілку замовив. Запам’ятав це на весь свій вік. І пішло далі моє життя.

За ці гроші Федір придбав новий одяг: пальто, сорочку, картуз і чоботи. Коли він приїхав додому, подивитися на нього збіглося все село. Ще за кілька років чоловік влаштувався на Чернігівську фабрику музичних інструментів. Його поселили в гуртожиток, і відтоді він мав стабільний дохід та міг залишитися в місті.

Особисто я пішов із села. Мені тоді було років чотирнадцять-п’ятнадцять. Я врятувався від усього цього, тому що у селі далі голод продовжувався, харчів не вистачало і тим хлібом, що був, ніхто не наїдався. Я ж пішов, віднайшов свій шлях. Вважаю, що мені пощастило.