Я все своїми очима бачив, як почали їхати підводи, і до кожної хати заходили по чотири-п’ять чоловік, і до нас прийшли – “Де хліб?”

Новини музею 20 Листопада 2017

У Залі пам’яті Меморіалу жертв Голодомору 16 листопада 2017 року відбулася зустріч з людьми, що пережили всі страхіття Голодомору, є його очевидцями і жертвами.

 

Голодомор забрав життя близько 7 млн. жителів радянської України, а його наслідки українці відчувають і досі. На щастя, до цих пір живуть люди, які з перших вуст можуть розповісти всьому світу про цю страшну трагедію, яка замовчувалася десятиліттями. Проте з кожним роком очевидців Голодомору стає все менше, тому захід проведений у стінах Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» є унікальним, як і свідки, які попри свій поважний вік, змогли донести відвідувачам та журналістам всю біль та страждання, які пережило українське село (в тому числі й їхні родини) в роки Голодомору-геноциду.

 

 Микола Павлович Онищенко пережив геноцид в селі Роза, на околиці Бердянська, а з 2014 року проживає ще одне випробування: є вимушеним переселенцем з тимчасово окупованих територій. Через військове вторгнення Росії на Донбас він змушений був покинути рідну домівку у Луганську. Два інші свідки, Зіновій Іванович Масло та Тамара Михайлівна Бедренко, поділилися своїми спогадами про Голодомор в рідному селі на Київщині, у Фастівському районі.

 

Свідки розповіли про процес колективізації, що передував Голодомору і спричинив тотальний грабунок українських селян.

 

“Батьки пішли в колгосп. Приїхали і забрали все. Зате залишили корову. І ми тією коровою і врятувалися. Як батько пішов у колгосп, то там уже давали допомогу. Приносив якийсь гороховий суп. Ми пухлі не були. А сусіди дуже пухлі. По дорогах падали і їх ніхто не закопував. А тоді вже прикопали, бо коло нас недалеко є і кладовище. Прикопували, бо ворони розтягували, бо й собак не було, й котів не було”, –  розповідає Тамара Михайлівна.

Натомість Микола Онищенко згадує, як у його діда забрали землю – найцінніше, що тоді було у селян. Каже, що добровільно віддавати чесно зароблене важкою працею ніхто не хотів.

“Тоді, ще до Голодомору, дід працював на землі. Жили більш-менш нормально. Це ніяк не влаштовувало ту владу. Вони хотіли, щоб працювали на державу, а не на себе. І почали вони зганяти в оці колгоспи. Ніхто туди не хотів іти. Почали забирати у мого діда коней, забрали корову, забрали усе – вже не було на що жити. Я це все бачив. Важко собі уявити, які були люди, обірвані, бідні. Ні в кого не було нічого: ні сорочки, ні штанів, де не було б 10-15 латок. Цих бідних людей заганяли вже у колгосп, їм нічого не залишалось, як іти туди, бо нічого було їсти. Дехто опирався, не хотів, але таких було відсотків 10-15 уже тоді, в 1932 році. А всі були в колгоспі”, – ділиться спогадами очевидець.

Микола Онищенко пригадує, що відбирати хліб почали восени 32-го року.

Наше село було маленьке. А почалось з великих сіл, всі це почули. Мені було 7 років, мати сказала, що у нашому селі почали відбирати хліб. Це я пам’ятаю. Була така напруга, що ми діти теж це відчули, було страшно. Я все своїми очима бачив, як почали їхати підводи, і до кожної хати заходили по чотири-п’ять чоловік, і до нас прийшли – “Де хліб?”,  і почали шукати, почали допитувати. До речі, у нас ніякого хліба і не було...”, – згадує чоловік.

Зіновій Іванович Масло про трагедію Голодомору і її страшні наслідки розповідає на прикладі цвинтаря в його рідному селі, на п’ятій частині якого поховані жертви геноциду, а чотири п’яті “потрапили” туди за решту 99 років.

“Коли держава обібрала геть все чисто, люди почали вмирати. Піп рахував, скільки сьогодні померло душ. За одну добу – 14. Нашому цвинтарю 100 років. Десь п’яту частину сьогодні займають тільки ті люди, які померли за одне літо, за один 33-й рік. Сильно помирали люди травень-червень-липень. Держава виділяла коняку, яка мала вивозить мертвих. Мій сусід і мій ровесник їхав на своє поле, щось там ще було, голова сільради остановив його та й каже “Ви заїдьте ото там до Лаврієнка, там заберете дівчину мертву”. Ми під’їхали туди, а там ще братики маленькі були, “Де вона?” “На печі”, – кажуть. Ми на ту піч та давай стягати її. Як ми вже її стягли та разворошили, а вона вже давно лежить. Викинули у братську могилу”, – згадує Зіновій Іванович.

“Ви вже це не можете уявити, вже ніяке кіно цього не зробить. Бо люди були такі, що коли з’являлась така людина, у якої були щоки, казали “Ви дивіться, який він гладкий”, бо це була така рідкість. Зараз люди думають як похудіти, а тоді було чудо, коли людина була сита і наїдена”, – підсумував трагічність пережитого в роки Голодомору Микола Павлович.

 

Через такі зустрічі сучасний українець може зрозуміти трагедію історії Голодомору, переосмислити життєві цінності, усвідомити, що тільки незалежна Україна може гарантувати, що подібні трагедії більше не повторяться на наших землях.