Зустріч із 90-річним свідком Голодомору Миколою Онищенком

Новини музею 18 Листопада 2016

18 листопада 2016 року в Залі пам`яті Меморіалу жертв Голодомору пройшла зустріч із 90-річним свідком Голодомору Миколою Онищенком. Послухати спогади людини, яка пережила геноцид 1932-1933 років і на власні очі бачила знищення односельчан, прийшли не лише представники преси, учні і студенти, а й пересічні кияни, які вболівають за збереження пам`яті.

Микола Павлович пережив Голодомор в селі Роза, на околиці Бердянська. Ті два роки були лише початком, бо про його життя насправді можна знімати фільм. Потім були – Друга світова, концтабори… Та, незважаючи на це, він отримав дві вищі освіти, здобув вчене звання, і найголовніше, навіть евакуація з окупованого Луганська в 2014-му не забрали в нього жаги до життя та прагнення зробити світ кращим.

– Мене попросили, щоб я розповів про Голодомор. Але я не хотів би [починати] зразу з того, як це виглядало, що це за «Голодомор». Хотів розповісти з трошки раніше, як це було, те життя, як це люди підійшли до цього Голодомору, – почав свою розповідь-сповідь Микола Павлович. – Мені вдалося побачити село. А я родився в селі, виріс в селі і чотири класи закінчив селі. І я малим застав, коли мій дід і його два сини (у тому числі мій батько), хазяйнували на землі. І я дуже запам’ятав як жили тоді люди. Міг судити про те життя, дивлячись на те, як жила сім’я мого діда, мої батьки. 
Я дуже добре пам’ятаю, як я малим поліз на горище до діда. Я був дуже здивований, коли побачив цю картину. До сьогодні пам’ятаю. На цьому горищі, під комишевою стріхою, висіли окорока – цілий ряд, макітри стояли з смальцем залитим, ковбаси, сало в таких ящиках, мед в макітрах. Це було диво. А дід все це мав. Я пам’ятаю подвір’я… Він був не багатий. Два сина мав. Він не попав тоді в куркулі. Подвір’я було, чого там тільки не було: телята, гуси і лошата… Все… Сад величезний вишневий, виноград… Це село Нововасилівка під Бердянськом, 7 км від Бердянська. 
І от я пам’ятаю ще одне таке враження. Коли почалась колективізація, я побачив пусте подвір’я: ні коней, ні гусей, ні овець – нічого, все пусте. Навіть корови не було. Я пам’ятаю, моя бабуся навіть плакала, що наша корова (вона ходила її годувати, тоді ще не було колгоспу, а були артелі, тсози), здихає. Її підв’язали до сволоку… О це я теж пам’ятаю. 
Наступне, що я пам’ятаю, це те, що ті люди, що лишилися землі, лишилися скотини, вони стали старцями. Що таке забрати у селянина землю? Вони лишилися найдорожчого… Вони стали старцями. Люди годувались з городів. Потім городи обрізали, щоб йшли у ці колгоспи, аби не голодувати. Дійшло до 1932 року, голоду. У людей не було нічого, може собака. І вони отримували зерно з артілі. Хоча залишалися деякі, що бідували. Їх вмовляли, щоб вони йшли у цю артіль. А люди не хотіли. У нас навіть сусід такий був. 
І це я вже будучи семирічним (було 7 років у 1932 році, мав йти в школу), почув від матері, що у селі Новавасилівка, почали відбирати хліб, у цих старців обірваних…Звичайно, ви не можете уявити людей того часу… І ніяке кіно це не зможе показати. Де це набрати таких людей, худих, страшних в лахміттях. У людей була така одежа, що не можна було зрозуміти, яка перша була тканина. Це було латка на латці. І на сорочці, на штанах, на черевиках. Все село було старців… Почули, що будуть відбирати хліб…Тоді не можна ніяк сказати, що були ситі. Хліб відбирали у голодних людей…Почули люди, відбирають у сусідньому селі. Настав день, що почалося у нас, у селі Роза, за 13 км від Бердянська. Ми це відчули… Напруга, яку відчували всі… Всі були налякані. Трудно описати. Кажуть, що собаки відчули. З другого кінця села, почали казати, що у того чоловіка відбирають, що чути крики… Пам’ятаю, як моя мати бігала з оклуночком, в якому було десь відра півтора кукурудзи. У нас була звичайна хата, теж під камишом… Ми були в кухні…Біля плити стояла діжечка з огірками, і мати принесла відро. Вилила з тієї діжечки росол у відро. Потім висипала ці огірки, запхнула туда оцей оклуночок з зерном, наклала огірки зверху, наклала кружочки, каміння, і тут появляються ці самі реквізитори – троє. Один старший підійшов до матері, і каже: «Де зерно?» «В нас нема ніякого зерна». «Де зерно, я тебе питаю?» Тим двом каже: ідіть на город, на горище, шукайте. Мати каже, що ми не у тому тсозі…у нас нема ніякого зерна, ми не отримували. Мій чоловік працює в Бердянську, в порту вантажником. У нас нема нічого. А він за своє: «Де зерно?» Він питає у двох, ви на городі були. «Були.» А кажуть, що люди ховали зерно, закопували його, маскірували на городах, десь там в садах.. Придумували як сховати зерно. А вони вишукували. Він каже: «А ви в соломі смикали…крючком?» «Уже провіряли». «На горищі був?» «Був.» «Полізь ще, погано дивився» Він вернувся з горища, де немає. Нічого не знайшли. Тоді він дивиться на ту діжечку. Він питає, що це в тебе огірки сухі? Глянув, а там між огірками виглядає мішок сухий. Він туди рукою, висмикнув клуночок, огірки, каміння посипалось. Він закинув цей оклуночок за плечі, і з хати. Мати схопилася за цей оклуночок. І почала страшенно кричати, голосити. Ми за материну спідницю, витягнув нас на двір. Відчепився від нас. Стояли дві підводи, кричали люди. На цьому мої враження закінчились, вони поїхали… Навіть собаки поховалися…. Це було насильство… Відбирали хліб у нас, хто був робочим, не селянином… Я пам’ятаю, хліба у нас не було. Дуже було багато городини… Городину не відбирали. Батько працював в Бердянську, давали пайки, голодом були вражені села. Ті, хто робить хліб, осталися без хліба. Я не знаю, що отримував батько, але пам’ятаю, що він приносив раз у неділю, чи може частіше, вже не пам’ятаю. Я тільки пам’ятаю, що хліба він не приносив, а приносив з порту щось. Мати з того пекла прямо на плиті такі якісь оладики… І ми їли ці оладики. Ми мабуть були самі багаті у цьому сільці.
А десь ближче до весни голод посилився так, що появилось багато старців. Люди йшли… і весь час шось просили. Пам’ятаю, що казала мати: «Не виходь з двору, бо тебе з’їдять.» І дійсно такі чутки були. Я нікуди не виходив, навіть до сусідів. Я не бачив своїх однолітків. Зовсім, заборонили виходити з двору. 
Знаю, що мати казала, оті хто відбирав хліб, це були так називаємі комбєдовци. Оті про яких в селі казали, це самі найбільші ледарі, п’яниці, оці вот хліб відбирали. Це головні, хто служив при відборі хліба. А коли почалась весна і почали танути сніги, тоді були самі страшні враження. Пам’ятаю страшний випадок… Коли до нашого двору підійшла людина. На людину мало схожа. Ця людина зовсім пухла. Тільки очі загноїлись, щось з них текло. Він був страшний. Люди вже з’їли все, що можна було з’їсти. Поїли свої черевики, чоботи, свої пояса, бо тоді все було кожане… Він був в одних ганчірках. Йшов по дорозі, яка розкисла, … і не відчував нічого. Ганчірки розмокли на ногах. Я пам’ятаю його пальці виглядали з тих ганчірок… Протягнув руки, просив щось у мене, мені було дуже страшно… І мати вискочила, його забрала. Не пам’ятаю, чи дала щось, бо дати було нічого… 
Час від часу казали, отам лежить, отам лежить… Хто підбирав їх, я уже не пам’ятаю… Голод тоді тільки зменшився, коли почались перші бруньки на деревах… Коли почалась трава, перша лобода. Варили лободу, обдирали коріння дерев, їли.. І я тоді виходив з двору, у мене був товариш… Ми лободу не їли, а вони… Їли вариво з лободи, це було нормально. Ближче до літа у тітки, у Новавасилівці, у млині почали доставати хліб. Бо вдалося вижити тим, хто сховав хліб. Були такі люди, звичайно… Мій дід теж сховав, він був у тому селі… Дід зробив млин і молов те зерно. Остались всі живі, і у діда, і ми всі живі… А скільки було мертвих у нашому селі – я не знаю… Знаю багато було мертвих… Весною у багатьох почали відбирати цей схований хліб… Отак я був свідком Голодомору. Це все що я тоді бачив».

Останніх кілька десятків років свого життя Микола Павлович проживав у Луганську. На пенсію пішов з посади головного економіста Луганського тепловозобудівного заводу, але радянською людиною він так і не став. «Бувало, що мені пропонували посади, які були мені під силу і які я хотів, але в партію вступати задля цього я не погодився», – каже 90-річний мудрець, якого навіть в такому віці доля випробовує. Бо з 2014 року він з дружиною змушений жити в Києві у статусі тимчасово-переміщених осіб, тулячись у знайомих, будучи позбавленим багатьох елементарних благ, так необхідних кожній людині.