Чому росія й досі заперечує Голодомор?
Сьогодні росія веде загарбницьку війну проти України, аби відновити свій втрачений імперський статус. Водночас, використовуючи армію і спецслужби, путінський рашистський режим здійснює геноцид української нації – носія української культури й ідентичності. Планомірно, без будь-якої військової доцільності знищують українське цивільне населення й інфраструктуру; з окупованих територій українців (зокрема й десятки тисяч дітей) масово депортують углиб росії; нищать українську культуру й систему освіти.
Рашистський режим (очільники якого є вихідцями з радянських органів державної безпеки) діє абсолютно в парадигмі більшовицької злочинної політики щодо українців. У кремлі давно збагнули головну аксіому: допоки існує українська нація, доти існуватиме перешкода імперіалістичним прагненням москви.
90 років тому комуністичний тоталітарний режим на чолі із Й.Сталіним прагнув знищити активну і національно свідому частину української нації, вороже налаштовану до нових комуністичних реалій. У 1932-1933 рр. проти українців застосували геноцидну політику — штучно організований голод, згодом названий Голодомором.
Комуністичний режим впродовж усього часу свого існування намагався заперечити і приховати свій злочин, аби убезпечити себе від можливої відповідальності. Тривала цілеспрямована боротьба проти поширення правди про Голодомор, що могла загрожувати існуванню Радянського Союзу, підірвавши владу москви над Україною.
Після розпаду СРСР цю практику продовжила російська федерація. Насамперед тому, що пострадянська росія, попри певну демократизацію і лібералізацію, в цілому не відмовилася від своїх імперських, антиукраїнських устремлінь, офіційно визнавши себе єдиною правонаступницею Союзу.
Особливого розмаху політика заперечення Голодомору-геноциду набула з приходом до влади в росії кадебістів-ефесбешників на чолі з путіним. Вони поставили собі за мету відродити в новому форматі колишню радянську імперію, а зробити це без України складно. Спершу не маючи змоги повернути Україну військовою силою, путінський режим прагнув це зробити шляхом політико-економічних заходів. Аби посилити проросійські настрої серед значної частини українського населення Кремль культивував позитивний образ росії у свідомості українців. Для цього необхідно було уникати, заперечувати, спростовувати будь-які факти про злочини росії проти українців. Почалося активне оспівування винятково позитивних моментів спільної радянської історії. Паралельно тривало поступове реанімування особи Сталіна. Його почали ідеалізувати як найуспішнішого російського керманича, за правління якого росія начебто стала глобальною потугою, а в Україні відбувся промисловий стрибок, квітла українська культура тощо.
Особливу увагу в цьому контексті приділяли темі Голодомору як найболіснішій в історії українсько-російських відносин. Російським історикам і пропагандистам ставили завдання довести, що ніякого штучного голоду радянська влада не планувала, тим паче геноциду, а голод 1932-1933 рр. виник через кліматичні умови, політику розкуркулення, колективізацію, перегини на місцях тощо. Акцент робили на тому, що ці події — спільна трагедія всього радянського народу. Що відбувалося знищення не українців як таких, а загалом ворожого класу селян-господарів у межах цілого Союзу. Для обґрунтування цих вигідних кремлю наративів за останні 20 років російські історики і публіцисти написали сотні праць і статей, видали чимало збірників із тенденційно підібраними архівними документами.
У таких умовах визнати Голодомор і, тим паче, його геноцидний характер для росії рівнозначно самогубству. Це автоматично руйнує всю історичну брехню, яку москва вибудовувала останні 90 років, та оголює її істинну злочинну сутність. Визнання Голодомору геноцидом вимагатиме у російської влади і суспільства каяття і вибачення перед українцями за скоєний злочин, що для більшості росіян тотожне визнанню своєї історичної і моральної поразки. Це поставить під загрозу її історичний і політичний імідж, негативно вплине на реалізацію її імперіалістичних планів і неодмінно призведе до нестабільності й непередбачуваних наслідків усередині самої федерації.
Автор тексту: науковець Інституту дослідження Голодомору, кандидат історичних наук Іван Петренко.