«Діти ходили, як привиди»: 100 років письменнику і свідку Голодомору Анатолію Дімарову
Сьогодні, 17 травня, виповнюється 100 років від дня народження українського письменника і свідка Голодомору Анатолія Дімарова.
Він одним із перших письменників в радянській Україні наважився порушити тему Голодомору в літературі: в романі «І будуть люди» (1964) написав про насильницьку колективізацію та голод, який охопив українські села внаслідок спланованих дій сталінського режиму. І поплатився за це: роман суттєво порізала цензура, а самого Дімарова тривалий час не друкували.
Голодні 1932-1933 роки майбутній письменник пережив із мамою і молодшим братом у селі Яреськи на Миргородщині, недалеко від Великих Сорочинець.
«Особливо лютий голод прийшов напровесні 33-го. Узимку люди ще якось трималися. Доїдали, що змогли приховати від оцих, що ходили зі щупами. Декому вдалося навіть заховати мішечок хліба, — згадував Дімаров у інтерв’ю Gazeta.ua. — Але мобілізована комсомолія бігала й обстежувала поза клунями. Коли знаходила людські екскременти, то паличками розгортала й дивилася — чи, бува, зернин нема пшеничних? Якщо зернину находили, налітали комуністи, уповноважені, все переривали. Розвалювали печі. Усе вимітали під мітлу. І квасолю, і бобові, навіть картоплю забирали.
Мама вчителювала. Батька розкуркулили ще 29-го року. Нас у мами двоє було — я і менший брат. Коли зацвіла весною акація, зривали цвіт, і мама робила таке, наче млинці. Воно розсипалося, бо не було ж нічого, щоб змастити. Нікому такої їжі не побажаю. Горобців ловили. Сито, паличка така, і під сито щось насипемо. Піску, бо не було ж нічого. І ото — як тільки горобець попадеться — хоп, паличку висмикуєш, є!
У селі була школа-семирічка. Повна дітлашні. Після голоду майже всі вчителі залишилися без роботи (бо діти вимерли. – Муз.) Мама мусила виїхати на Донбас, уже як закінчилася голодовка. Їли люди все. Дітей їли. Сусідка заманила сусідського хлопчика, зварила і з’їла.
Без кінця з інших сіл люди приходили. Падали, вмирали під тинами. Підійшов, пам’ятаю, здоро-о-овий дядько, мені він горою здався. А мама, коли нікого вже було вчити, пішла в бригаду. Щось пололи. Там раз на день давали затірку. То кожна дитина, яка жива була, не розлучалася з ложкою. Бігли з тими ложками туди. Матері, звісно, ділилися. Потім і сама кілька разів сьорбне.
Мама нас закрила. Каже, сидіть, не виходьте. І пішла в поле. Раптом відкриваються двері, защіпка злітає — що там тої защіпки? Замків не було. І заходить опухлий дядько. Не міг просунутися в двері. Отака гора страшна. Живіт водою налитий. Із босих ніг — мокрі сліди по долівці. Став у дверях і хитається, ні слова не каже. Й стогне. Брат мій страшно закричав. А я розігнався і кулаками вдарив дядька в живіт. І мої руки по лікті влізли в нього, як у подушку. Пірнули. Дядько тут же впав і вмер. У нас на очах. Я вибив шибку. Ми вискочили надвір і побігли до мами.
Мені було десять років, одинадцятий. А братові сім. Діти дуже люблять бавиться. А тоді ніхто не бавився. Ходили, як привиди. Тягали животи, налиті водою, і ноги-сірничинки.
Тим дядькам, що по блату влаштувалися возити мертвяків, давали в день по буханцю хліба. І мій брат так грався: буцімто возив мертвих до могили. Зробив возика такого, палички вкидав туди і хвастався: «А я хлібину заробив, а я хлібину заробив…»
Чого ми вижили? Мама була хорошою вчителькою, її любила свинарка. За дітей, що мама вчила. А я вже пухлий був, не міг майже ходить. Якось вона прийшла вночі, каже: «Наготуйте два лантухи». Принесли очистків від картоплі. Свиням варили попсовану картоплю, і оце два лантухи принесли.
Найбільше мерло людей, які брели через село. З дітьми. Валялися просто на вулиці, під тинами. Найчастіше біля церкви. Просто килим людський, і головами до церкви, так і вмирали».
Фото day.kyiv.ua.