НЕДОЛІКИ І ШКІДЛИВІСТЬ МОНОГРАФІЇ «ЧЕРВОНИЙ ГОЛОД» ЕНН ЕППЛБОМ? РОМАН СЕРБИН

Обидві монографії, «Жнива Скорботи» Роберта Конквеста і «Червоний Голод» Енн Епплбом є результатом ініціативи Гарвардського Центру Українських Студій, який постав з бажання української діаспори створити центр для інформування світу про Україну в науковий спосіб. Гарвардський центр зацікавив темою сталінських злочинів тридцятих років проти українців двох відомих експертів Східної Європи, але не спеціалістів української історії і не українського походження. В допомогу Конквестові було найнято за дослідника і консультанта молодого американського історика Джеймса Мейса, докторанта проф. Романа Шпорлюката знавця національної проблеми в Радянській Україні. Щодо монографії Енн Епплбом, то, за словами проф. Станіслава Кульчицького, на неї ″ працювали дві потужні команди, зосереджені навколо Інституту історії України в Києві та Українського наукового інституту в Гарварді ″.[1] Я згідний з київським колегою щодо користі порівняльного аналізу двох праць, але не згідний з його висновками щодо досягнень монографії Енн Епплбом.

 

Кожна монографія була зумовлена викликом свого часу та умовами праці: ідентифікація і наукове вирішення головного питання пов’язаного зі сталінськими злочинами тих років; якість документів західних і радянських джерел та доступ до них; використання всіх можливостей для наукової праці в існуючій політичній атмосфері та академічних умовах.

 

На початку 80-х років Радянська влада категорично заперечували звинувачення про штучний Великий Голод в Україні. Її підтримували на Заході комуністи, а науковий світ до цього питання ставився або скептично, або байдуже. Тоді центральним завданням було здобути як найбільше знання про сам голод, дослідити його природу та причини. Хоча радянські архіви тоді були закриті для західних науковців, було досить інформації в західних дипломатичних та інших архівах, в спогадах західних відвідувачів Радянського Союзу та в мемуаристиці та іншій літературі українських втікачів, щоб дозволити Конквестові, з допомогою Мейса, дати недвозначну відповідь.«Жнива Скорботи» документовано доказали, що такий злочин відбувся, що він не був спричинений природними злиднями, і що це була зумисна політика режиму, за яку несе відповідальність Сталін та Компартія. Темі ґеноциду українців Конквест присвятив не цілу сторінку, хоча в книзі є досить доказового матеріалу, щоб і це питання вирішити. Думаю, що головною причиною залишення тоді цього питання відкритим був факт, що ні Конквест ні Мейс не знали тез Рафаєла Лемкіна, які він виклав у своєму есе ″Радянський Ґеноцид в Україні″ і в яких він юридично осмислив ґеноцид українців.

 

За тридцять років після публікації «Жнив Скорботи» ситуація радикально змінилася. Крах Компартії і розпад імперії зла відкрили засекречені радянські архіви і доповнили історичне знання важливими фактами і новими поглядами. Росія поволі перестала заперечувати історичну реальність голоду. В Україні і на Заході український голод ставав важливим предметом пожвавлених дискусій про злочини сталінізму. З часом, дослідження Конквеста вимагало оновлення, а питання ґеноциду витискало питання голоду, як головного виклику  часу, особливо тому, що Росія ще далі відкидала таку кваліфікацію сталінського злочину супроти українців.

 

Для вивчення і вирішення питання ґеноциду українців допоміжними стали тези Лемкіна, висловлені у вищезгаданому есе, які він осмислив ще 1953 року але які лише з 2008 року увійшли в науковий обіг. Автор терміну і поняття ґеноциду не лише визнавав сталінські злочини ″ґеноцидом проти української нації″, він  і оформив початкове осмислення природи й механізму цього злочину як чотири-вістрянний напад на українську націю. Відкидаючи обмежене розуміння ґеноциду українців, як лише ″голоду селян″, Лемкін пояснив, що геноцидний намір нищення (не вбивання, а нищення) української нації режим виконував за допомогою самого вбивання лише частини українців:голодом(селян), кулями (інтеліґенції, священництва тощо) та іншими способами. Решту українців влада старалася перетворити для ″поступового поглинання новою радянською нацією ″. Вже в половині 20го сторіччя, батько Конвенції про Ґеноцид відкидав редукційне поняття ґеноциду українців, себто: ″ спробу охарактеризувати цей найбрутальніший вияв радянських звірств як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів, а отже з потребою у ліквідації куркулів — незалежних фермерів.″[2]

 

Головні недоліки монографії Енн Епплбом полягають в хибному розумінні дефініції ґеноциду в Конвенції 1948 р., мильному застосуванні критеріїв Конвенції до осмислення ґеноциду українців Рафаєлом Лемкіним, та неадекватне використання великого багажу нових документів для аналізу і пояснення ґеноциду українців. З тих причин, нова праця не відповідає на виклик часу, а у відношенні до попередньої узагальнюючої праці «Жнива Скорботи» Роберта Конквеста є кроком назад в історіографії,присвяченій Голодоморові, не в сенсі ″морення селян″, а в сенсі ґеноциду українців. Переклад невиправленої наперед неадекватної праці Red Famine українською мовою і її розповсюдження серед української читацької публіки, на мій погляд, є шкідливим: під авторитетним іменем західного науковця-публіциста пропонується мильне розуміння і поплутане пояснення Голодомору як лише голоду селян, і фактично відкидається поняття Голодомору як  ґеноцид:

″ Конвенція прийнята в 1948 році …( N.B.: Наступна цитата з Конвенції ООН була додана в українському перекладі книги: «під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групи як таку»). У наступні роки поняття «геноцид» на практиці стали тлумачити ще більш вузько, зокрема як подібне до Голокосту фізичне знищення всієї етнічної групи.

 

Голодомор не відповідає такій інтерпретації. Голод в Україні не був спробою вбивства усіх українців; його також зупинили влітку 1933 року, задовго до того, як він міг винищити всю націю. ″[3]

 

Неймовірно, як автор може додавати (лише в перекладі!) цитату в лапках з оригінального документу, в якому ключові пояснення про ґеноцид — що ґеноцид включає фізичне вбивання і не фізичне нищення, що намір може бути як цілковитого так і часткового нищення — заперечують твердження, які автор намагається передати читачеві: тому що голод не був спробою вбити усіх українців, то Голодомор не можна вважати за ґеноцид бо він не відповідає ″критерії″ Конвенції(в перекладі: ″інтерпретації″). Постає питання, чи така поплутана інтерпретація ґеноциду українців є корисним навчальним матеріалом для учнівської і студентської молоді?

 

Роман Сербин

Професор історії

Монреаль, Канада

4 червня, 2018

[1]http://incognita.day.kiev.ua/golodomor-1933-roku-ochima-enn-epplbom.html

[2] Рафаель Лемкін: Радянський Геноцид в Україні. Стаття 28 мовами. Київ, 2009. Стор. 39.Моє підкреслення – Р.С.Англійською мовою: “There has been an attempt to dismiss this highpoint of Soviet cruelty as an economic policy connected with the collectivization of the wheat-lands, and the elimination of the kulaks, the indipendent farmers, as therefore necessary.” (Стор.33-34)

[3]ЕннЕппбом. Червоний Голод. Київ, 2018. Стор. 340.