Стаття Семена Глузмана «Наслідки Голодомору-геноциду в Україні»

Опубліковано на інтернет-ресурсі Ракурс.

У світовій науковій літературі досліджень динаміки і наслідків Голодомору недостатньо. Як і досліджень психологічних переживань в’язнів радянського ГУЛАГу та їх наслідків. Причини зрозумілі: в СРСР подібні дослідження були просто неможливі.

Водночас спогади жертв Голодомору і зафіксовані істориками свідчень їхніх дітей та онуків дозволяють описати й проаналізувати феномен Голодомору та його наслідки в рамках психологічних і психіатричних критеріїв. Наявна література, здебільшого англійською мовою, про інші жертви посттравматичного стресу, насамперед дослідження жертв нацистських таборів смерті, описує стани, близькі до тих, що їх пережили жертви Голодомору.

Описані психологами і психіатрами стани жителів африканських країн, які голодували внаслідок неврожаю, не можуть розглядатися в нашому дослідженні як близькі до радянського феномену Голодомору-геноциду. Відомий соціолог Пітирим Сорокін залишив науці першу вражаючу працю про голод як про соціальний феномен: «Голод як фактор. Вплив голоду на поведінку людей, соціальну організацію і суспільне життя». Дослідник аналізував голод 1921‒1923 років у Поволжі. Вже тоді він стверджував: голод у Поволжі був щепленням населенню Росії комуністичної ідеології, оскільки він зруйнував усі звичні фактори регуляції суспільного життя.

Феномен Голодомору в Україні — причини

Феномен Голодомору в Україні відбувався через соціально детерміновані причини. Вони такі:

• тотальне примусове вилучення у сільського населення всіх наявних продуктових запасів, домашньої худоби, особистих речей, інвентарю;
• агресивне, жорстоке поводження представників влади, яка здійснювала вилучення, що супроводжувалося репресіями;
• заборона залишати свій населений пункт з метою пошуку умов для виживання в найближчих містах, де за умови отримання роботи була можливість вижити;
• відсутність надії, що ці несподівані і незаслужені репресії припиняться;
• викликані голодом соматичні розлади і смерті в сусідніх будинках;
• виникнення феномена канібалізму і трупоїдства;
• неможливість будь-якого зв’язку з родичами, які жили у відносному достатку в містах та військових гарнізонах.

Та справжні причини Голодомору були  суто політичні. Передусім — недовіра Сталіна і його оточення до України у зв’язку з нещодавніми (тоді) селянськими національно-визвольними повстаннями  і реальними намірами й спробами створення власної української держави.

Безнадія посилювалася повторенням обшуків з метою продовження вилучення харчових продуктів. Селяни, яким вдалося прорватися в найближче місто, обмінювали якісь предмети на їжу, але при поверненні в село солдати червоноармійці вилучали у них все отримане в результаті обміну.

Звуження свідомості

Таким чином, мешканці сільської місцевості доволі швидко втрачали свої основні життєві функції, а заодно — надію на майбутнє. Поступово наставала атрофія моральних констант. Люди, які раніше дотримувались моральних норм, переживали психологічне і моральне руйнування. Їхня свідомість звужувалася до примітивного домінуючого інстинкту виживання. Зникало відчуття гидливості, як їжу голодуючі намагалися вживати неїстівні та отруйні рослини, земляних черв’яків, комах…

Подібні стани описані зі слів колишніх в’язнів нацистських таборів смерті і сталінських таборів. У 1973 році латвійський «лісовий брат» Едик Плепс, який відбував поруч зі мною свій 25-річний строк ув’язнення, багато розповів мені про свої переживання і спостереження в радянській в’язниці. Де голод був постійним, хронічним явищем. Так, він розповів, що полонені німці, які раніше ніколи не знали недоїдання, вибирали зі сміття вже обгризені зеками рибні кістки і варили їх на багатті в бляшанці. Ці засліплені голодом чоловіки незабаром помирали. Плепс пояснив: «Я вижив, тому що ні на що не сподівався. У родині, де я ріс, ніколи не було достатку». Українські селяни також не знали достатку, часткове недоїдання супроводжувало їх усі роки життя в радянській країні.

Інший мій співв’язень, солдат УПА Василь Підгородецький, який віддав тюрмам і таборам 37 років свого життя, розповів мені таке. За участь у табірному повстанні в Казахстані він був етапований у горезвісний Тобольський Централ, де понад рік перебував в одній камері з кримінальниками зі зруйнованою психікою, що давно сиділи. Намагаючись компенсувати жалюгідну тюремну їжу, вони періодично різали заточеною ложкою вену на зап’ясті і змішували в мисці кров з подрібненим тюремним хлібом. Називався цей кулінарний винахід «кривавою тюрею».

Табірний синдром і логіка відчаю

Знаменитий європейський психіатр Лео Еттінгер молоді роки провів в одному з нацистських таборів смерті. Пізніше, ставши відомим дослідником, він описав у науковій літературі особливий «табірний синдром», де значне місце посідав не страх неминучої смерті, притуплений внаслідок постійного голоду, а саме почуття голоду, яке переслідувало в’язня місяці і роки. Гострий синдром голоду і голодної смерті тисяч людей відомий також у деяких державах Африки та Азії.

Український феномен голоду відрізняється ось чим. Тут не було катастрофічних кліматичних причин неврожаю, жодних інших фізичних причин. Причини були суто політичні. У 1929 році в Україні почалася масова примусова колективізація, що супроводжувалася репресіями незгодних. Мешканці сіл занурювалися в атмосферу страху і ненависті. Влада діяла відверто, не приховуючи своїх жорстоких намірів. Надії на зміну ситуації в людей поступово згасали. Згасали також спроби раціонально пояснити собі і своїй родині, що відбувається.

Кінцевою стадією хронічного голоду були канібалізм і трупоїдство. Раніше цілком нормальні, психологічно і морально адекватні люди внаслідок розпаду ядра особистості опускалися до рівня хижих тварин. Як зауважив сучасний український дослідник, у звуженій стражданнями свідомості у приреченої на голодну смерть людини домінували думки лише про те, що той чи інший ще живий сусід або член своєї ж сім’ї повинен дати шанс вижити іншим. Це була логіка відчаю, що повністю ігнорувала моральні і правові норми.

Заборонена тема

Якщо тема сталінських репресій і подій після них була хоча б частково зображена в радянській мемуарній літературі під час хрущовської «відлиги», то про Голодомор як цілеспрямований геноцид офіційно не повідомлялося. Ця тема була однією з найбільш заборонених в СРСР, і усні розмови переслідувалися. Для покарання «наклепників» існувала стаття 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда».

Природно, жертви Голодомору, які вижили, і його свідки уникали говорити на цю тему з незнайомими людьми і воліли не інформувати про це своїх дітей та онуків. Насамперед — з метою безпеки своєї сім’ї. Радянська влада навмисно намагалася витіснити тему зі свідомості радянської людини.

Приховування цієї страшної правди, навіть поверхова згадка про яку була небезпечною, все-таки не було абсолютним. Люди, особливо які мешкали в сільській місцевості, пошепки говорили про ті події, несправедливі і безглуздо жорстокі. Так виховувалася особлива радянська ментальність у наступного покоління людей, які знали жорстоку правду про життя батьків і змушені були жити в її запереченні або замовчуванні.

Врятувати психічне здоров’я

Зрозуміло, жодної соціальної та психологічної допомоги або підтримки жертв Голодомору не було. Жертви Голодомору не могли за допомогою психолога або компетентного лікаря переробити наслідки отриманої масивної психологічної травми. Як і у колишніх сталінських табірників, які пережили тривалу вітальну травму, у жертв Голодомору був лише один спосіб порятунку свого психічного здоров’я — життя в родині.

Людина, котра перенесла цю суто радянську травму, не могла плекати свої спогади, ділитися ними з оточенням або описувати їх на папері. Саме тому ця, по суті, колективна травма залишалася для кожного окремою, індивідуальною. Носій її, як і всі подібні йому, жив у постійному страху перед державою та її каральними органами. Влада, радянська держава не були його захисниками. Більше з тим, страх перед будь-яким представником влади був обов’язковим для спокійного виживання в тій країні.

Захисний механізм

Смію припустити і таке, як це не парадоксально, страх жертви Голодомору перед державою був захисним механізмом, що в певній мірі витісняв зі свідомості пережите. Зовсім інакше почувалися жертви нацизму, незалежно від того, в якій країні вони жили після кошмару концтаборів. Там, у цивілізованому світі, вони зустріли розуміння і співчуття, з ними працювали історики, психологи, психіатри… Десятки дослідників фіксували сліди їхніх страждань. Багато років по тому дослідники опитували їхніх дітей, потім онуків у пошуках ознак травми, отриманої дідами і батьками. Наукова література англійською та німецькою мовами сповнена публікацій на цю тему.

Саме так західні дослідники, які цими днями вивчають психічний стан третього і четвертого покоління жертв нацизму, знаходять певні зміни у них, відсутні в контрольній групі випробовуваних. Самі жертви нацизму, які давно пішли у світ інший, були носіями значно більш виражених психологічних і соматичних розладів. Тривалі депресивні стани, нічні кошмари і пов’язаний з цим страх перед засинанням, епізоди прояви страху перед незнайомими людьми, виразкова хвороба шлунка, важкі шкірні хвороби… У декого, хто пережив жорстокі медичні експерименти в нацистському таборі смерті, зафіксувався гострий страх перед білим медичним халатом.

Їхні сучасники, які пережили Голодомор-геноцид, ніколи не були об’єктом подібної уваги дослідників. Їхньою долею був вічний страх за себе і за благополуччя своїх сімей. На жаль, їхнім захистом і реабілітацією були страх перед державою і мовчання про пережите. Якщо молоді євреї, які народилися в Ізраїлі, вільні і впевнені в собі і своїй державі, ставили своїм батькам щире запитання, що здавалося їм логічним: «Чому євреї у Східній Європі, яких сотнями тисяч везли на страту, не чинили опору, не гинули, повставши?», молоді українці, які народилися і виросли в тоталітарному СРСР, на жаль, навіть собі не ставили подібне запитання про Голодомор.

Вони вже були жертвами радянського страху. У багатьох із них першою реакцією на розповіді батьків про Голодомор, особливо в підлітковому віці, було відштовхування: «Цього не може бути!». Дещо пізніше вже засвоєна молодим українцем інформація, в поєднанні з інформацією про інші жорстокості радянської влади, формувала громадянську покірність. Інакше кажучи, формувала характерну радянську двозначність. Як зауважив сучасний дослідник Голодомору Павло Горностай, політика замовчування була повторною травматизацією населення, фактично — психологічним геноцидом.

На жаль, немає можливості визначити психічний стан людей, які вижили в період Голодомору завдяки поїданню людської плоті. Архіви медичної (психіатричної) документації передвоєнної пори не збереглися. Зі слів старих радянських психіатрів відомо, що пацієнти, які повідомляли медичний персонал про настільки жахливі події у своєму житті, негайно вивозилися міліцією і в лікарню ніколи не були повернені. Збереглися рідкісні спостереження кількох лікарів і фельдшерів, розказані ними своїм дітям (Полтавська область, Київська область) про те, що люди їли людське м’ясо в помутнінні розуму, думаючи, що це м’ясо тварини.

Водночас сучасна психіатрична наука дозволяє стверджувати, що жертви Голодомору, їхні нащадки страждали біологічно детермінованими психічними захворюваннями не частіше за їхніх сучасників, що не піддавалися настільки масивній травмі. Те ж саме побачили дослідники жертв нацизму. Тут ідеться про такі захворювання, як шизофренія тощо.

Державна таємниця

Особливо цікавою є така абсолютно закрита в СРСР і в пострадянських країнах проблема: які емоції відчували виконавці практики Голодомору, що особисто відбирали хліб та інші продукти в селянських сім’ях? І солдати, що вивозили тисячі трупів померлих від голоду селян, котрі прорвалися в міста в надії вижити? Які в них були тоді переживання? Чи була їхня специфічна робота для них психотравмуючою обставиною? Як і де вони закінчили своє земне життя?.. Все це було важливою державною таємницею радянської тоталітарної держави. Відомі буквально поодинокі випадки відмови від участі в цьому злочині. Так, усвідомивши очевидне, наклав на себе руки генерал Головного політичного управління Броцький, що не бажав продовжувати участь у цьому. Він вигукнув перед самогубством: «Це не комунізм, а жах!»

Заборонена тема історії та Голодомору в СРСР не досліджувалася. Влада вдалася до блюзнірської підміни понять: тема вивчення Голодомору була заміщена новою правовою ідеологічно витриманою дисципліною — колгоспним правом. У Києві в академічному Інституті держави і права старшим науковим співробітником у відділі колгоспного права працювала дама, дядько якої був убитий і з’їдений сусідами в селі Медвин Київської області. Нещасна жінка, розповідаючи мені це пошепки, плакала. А це вже був 1991 рік.

Свідки Голодомору стверджували, що під час цих подій в українському селі припинилося дітонародження. Відсутність в ті роки в СРСР демографічних досліджень не дозволяє оцінити вплив цього феномена на подальші події в соціальному житті України. Відомо також, що тільки за кілька років в українських селах відновилося народження дітей. Саме тоді з’явилася потреба у відкритті в сільській місцевості фельдшерсько-акушерських пунктів і пологових відділень у районних лікарнях.

Голодомор також різко змінив ментальність жителів сільської, та й і міської України. Раніше волелюбне і працьовите українське селянство, яке чинило опір спробам його поневолення (що лякало диктатора Сталіна), перетворилося на покірну, боязку людську масу. Страх тих, хто вижив, посилювався ще й тим, що сільське населення в СРСР не мало паспортів, тобто було позбавлене права на зміну місця проживання у своїй країні.

Страх як варіант норми

Страх, почуття страху не є патологічним феноменом у звичайному соціальному житті. На відміну від страху як психіатричного явища, тобто хворобливого стану. Радянські громадяни, які пережили Голодомор, не сміючи говорити про це вголос, відчували страх перед державою. Але їхній страх був варіантом норми, він ґрунтувався на конкретних і очевидних підставах, на реаліях життя людини в тоталітарній державі.

Виховані в цьому непереборному страху діти, навчені в сім’ях не говорити про Голодомор і ГУЛАГ, також були носіями страху. Їхнє життя в сільській провінції різко відрізнялася від життя їхніх однолітків у містах. Їхні можливості багато в чому були більш обмежені. Багато хто з них, їдучи на роботу або навчання до міста, намагалися максимально швидко увійти в міську, переважно російськомовну культуру, що цілком відповідало політиці асиміляції україномовного населення. Це був елемент психологічного захисту молодих людей, які почувалися вихідцями з неблагополучного середовища, історія життя якого не мала права на публічне оголення і фіксацію. Витісняючи із себе, зі своєї пам’яті минуле своїх батьків, вони прагнули втиснутися в реалії ситого міського життя, де праця оплачувалася державними банкнотами, а не рабськими трудоднями. Де батьки їхніх однолітків виглядали молодшими, здоровішими і впевненішими за їхніх сільських батьків. Багато хто з них відчували відчуження від життя в місті, від його субкультури, продовжуючи жити в ньому.

Сказати вголос

Зрозуміло, жодних біологічно детермінованих, генетичних слідів Голодомору ці люди не мали. Соціально вихований страх успадковується лише в один спосіб — виховання. Деякі вихідці із сільського середовища, які пережили Голодомор, зуміли позбутися вихованого в них страху перед державою, пояснивши самим собі його причини. Це були ті нечисельні люди, які сказали вголос або написали відому їм правду. Вони негайно стали ізгоями, дисидентами. Такими були Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус… Хоча вся їхня провина полягала в одному — у кожного з них було українське серце. І пам’ять про Голодомор як спонукальний мотив їхнього бажання жити в правді.

Та ось і класична совєцька антиномія: їхніми переслідувачами, їхніми карателями були такі ж сільські хлопці, що також знали про існування Голодомору в Україні, — високопоставлені фігури в українському КДБ Віталій Федорчук та Євген Марчук.

Там, у Німеччині, США, Норвегії, Ізраїлі та Австралії сучасні дослідники продовжують вивчати психологічні особливості вже четвертого покоління жертв Голокосту. А тут усе інакше. Як і раніше.

* * *

Щиро дякую директорці Музею (Інституту) Голодомору-геноциду Олесі Олександрівні Стасюк і генерал-лейтенантові СБУ Миколі Михайловичу Герасименку за допомогу в підготовці цієї статті. Анітрохи не претендуючи на роль експерта, я, тим не менш, вирішив написати й опублікувати цей текст. Причина проста — я впевнений, що мертвим боляче, якщо про них не пам’ятають живі. Багато що з того, що ми переживаємо сьогодні, — наша громадянська млявість, наш постійний страх перед владою — звідти, з нашого гіркого минулого.