Лариса Артеменко, співробітниця музею, розмовляє зі свідком Голодомору Софією Кононець.

Масовий голод та нескінченний потік людей в надії порятунку від голодної смерті в Росії — історія Голодомору у прикордонному Ямполі

Новини музею 3 Серпня 2020

98-річна жителька Ніжина Софія Іванівна Кононець (Савченко) народилася в селищі Ямпіль на Сумщині. Голодомор залишив відбиток на все життя жінки. Її історію записали співробітники Музею Голодомору разом з ГО «Ukrainer» в рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії» за підтримки УКФ.

Батько Софії Іванівни був будівельником, працював на спорудженні доріг та мостів. Із початком колективізації Іван Савченко вступив у колгосп. Проте завдяки зв’язкам з головою колгоспу та авторитету в селі сім’я вийшла з колгоспу, і вже в 1932–1933 роках Савченки були одноосібниками: «Ну ми в колгоспі не працювали. Ми поступілі, здали туди каня і збрую, общим, все, шо було, а тоді голова колгоспу каже: “Іван Максимович, заберіть свою жінку, хай вона з дітьми не мучаєцця”. (сміється). Ну, папу знали, дороги, мости — це все його діло було. Його знали, просто уважали, знали його. “Заберіть свою жінку, хай не мучаєцця”», згадує свідок Голодомору.

У Голодомор сім’ю знову врятував авторитет батька, адже обшуки в оселі Савченків проводили формально, а водночас у їхніх сусідів активісти забрали все: «Заїхали до нас мамин знакомий: “Йвановна, я буду кричать, а ви мовчіть”. І кричить: “Де ви поховали, і шо таке”, і оце кричав, кричав… У нас нічого не взяли. Заїхали в сосєдній двір, там таке саме, стіки дітей, там кабана із стайні забрали, і на воза положили, і все. Ну то дальше до кого шо поїхали, а це харашо я помню, бо у нас покричав, бо маму знав. А в сасєда, не кричавши, кабана на воза положили, і будь здоров».

У роки Голодомору в родині Савченків померли новонароджені двійнята Аня та Валя.

Одним із найболісніших спогадів жінки про Голодомор є гнітюче враження від тисяч голодних, які щодня проходили через Ямпіль, сподіваючись потрапити до Росії, де можна було роздобути харчі і врятуватися від голодної смерті, яку комуністи приготували для українців. Однак голодні селяни могли дійти тільки до прикордонного селища Хутір-Михайлівський, за яким вже була РСФРР, а далі їх не пускали спеціальні війська та прикордонники: «Не пускали. Казали, до Хутора-Михайловського, а дальше вертайтесь назад», розповідає жінка.