«То там люди лежали мертві. Так ніхто й не закопував…» – очевидець Голодомору

Новини музею 1 Лютого 2018

16 листопада 2017 року у Залі пам’яті Меморіалу жертв Голодомору відбулася зустріч з людьми, що пережили всі страхіття Голодомору, є його очевидцями і жертвами. Одним із учасників цієї пам’ятної події була Тамара Михайлівна Бедренко (1928 р.н.), яка пережила Голодомор в селі Кожанка на Київщині.

 

У вересні 2017 року завідувач науково-дослідного відділу Юлія Коцур та головний зберігач фондів музею Ніна Лапчинська спільно з фотографом Ксенією Пілявською у рамках програми зі збору спогадів людей, які пережили геноцид в 1932-1933 роках в Україні, відвідали Тамару Михайлівну в її рідному селі.

 

Не зважаючи на дитячі роки, жахіття Голодомору запам’яталися Тамарі Михайлівні на все життя: «Нас було тройко, лежали на печі. А мати, перед цим, наробила, ну не знаю з якої там вже муки, наробила галушок. Насушила і в таку торбочку довгеньку, і сховала над грубою. Така ніша була, і туди над грубою положила цю торбочку. І прийшли три. Ну з ним жінка молода і два мужики. Полізли і забрали ті галушки. А ми на печі поскакували і давай видирать од їх ту торбочку. Кричать, ґвалт. Бо ми ті галушки хотіли. Мати нам не дала, сховала вже. А вони найшли і забрали… Ми ж так хотіли їх поїсти!.. То ми кинулись до них і розирвали ту торбочку, і розсипались ті галушки у кухні у матері. І ми ото позбирати трошки жменею. То я дуже це заповнила!.. Оцей бой був…».


Також Тамара Михайлівна добре запам’ятала і закон про «п’ять колосків»: «Ми й самі збірали. Не давали, били, кругом на конях ганяли з нагайками і одгонили. Не давали колоски собірать. Коли вже поле було зібрано.» Не було пощади і для дітей: «Били, били (дітей), однімали…(дітей) Забірали, видере з рук того колоска і кине. Кине на землю і притопче, а не давав. Обєжчики на конях».

 

Тільки завдяки взаємодопомозі люди могли вижити в ці страшні роки: «Допомагали один одному… Дружні люди тоді були. Були й «актівісти», подлизи такі. То у сіліраді. А так сусід сусідом дуже дружні. Де, шо, один з одним ділились і сообщали. Зараз один другому «здрастуй» не каже. І при німцях, і до німців люди дружили гарно. Як рідні були».

 

Крім смертей від голоду в рідному селі Тамара Михайлівна згадує, про ліс біля Кожанки, який також став місцем останнього спочинку людей, які в надії врятувалися виїжджали з сіл: «В 1933-му. Весною, я ходила з батьком у ліс. Не знаю чого, чи це по опеньки якісь. То в лісі, тут осьо, путь робили до заводу. То такі ями наче, вибірали землю на путь, і такі долини. То там люди лежали мертві. Так ніхто й не закопував… То я довго ходила… Ще черепи лежали… Кості лежали… Ніхто не прикопував… Ворони розтягали… А люди, які? Не наші, а із станції. Приїжджали голодні. На поїзді їде отут остановиться, ото в лісі падали. Де кого смерть застала».

 

Крім фізичного знищення режим руйнував і духовні засади українства. Заборонялося відзначати релігійні свята, зачинили в селі храм: «Боже упаси!.. Боже упаси!.. Даже й мови не було, шоб хто згадав про церкву чи про це…  Боже, це була дуже велика тайна. Мати учила нас Богу молиться, ну,.. шоб ніхто не чув і не знав… Комуністи…».

 

Збереження пам’яті про Голодомор надзвичайно важливе завдання. Завдяки очевидцям цього злочину сучасники можуть осягнути всю людиноненависницьку суть комуністичного режиму.