У Музеї обговорили психологічні наслідки Голодомору

Новини музею 3 Червня 2018

3 червня 2018 року в Залі пам’яті Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» відбулася дискусія про важкі, але невід’ємно важливі питання: чи відлунюють національні травми у житті сучасників та які шляхи до зцілення. Учасниками дискусії були: історик, культуролог, автор книги «Почути травму», професор гуманітарних наук Корнельського університету ім. Френка Х.Т. Родса, Ітака, США Кеті Карут; доктор психологічних наук, завідувач кафедри клінічної психології Українського католицького університету Вікторія Горбунова; доктор психологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, директор Mental Health Solutions Віталій Климчук. Модерувала дискусію психолог та журналістка Лариса Волошина.

 

Цього дня Кеті Карут вперше відвідала Меморіал жертв Голодомору. Тому історикиня почала розмову з власних вражень і відчуттів, які в неї виникли, коли вона переступила поріг музею: вона відчула голод. Готуючись до дискусії, Кеті переглянула декілька документальних фільмів про Голодомор. Особливо її око зупинилося на відео жінки, яка говорила про той факт, що старші родичі починають телефонну розмову з молодшими родичами зі слів: «Чи ти поїв?». Діти не розуміють, чому саме це бабусь найбільше цікавить. На думку Кеті, ця звичка є першим проявом травми у суспільній свідомості від часів Голодомору. Це говорить про великий рубець у свідомості людей, які починають так розмову… Ця реакція не завжди свідома, особливо якщо вона виникає у людей, які не мають прямого стосунку до того злочину – вони не переживали все те. Цей шрам проступає, в першу чергу, через тривале замовчування та заборону говорити про Голодомор. Ця звичка: «Чи ти пообідав?» – це сигнал того, що травма бажає бути вписаною в історію країни.

Тому загальна мета збору усних свідчень людей, які вижили, це не лише передача історичних фактів, а й встановлення діалогу і дискурсу між тим, хто говорить і тим, хто чути це не хотів і записувати не хотів. Свідчення людей – це міст історичний і комунікативний між живими та тими, хто відійшов.

 

Розвиваючи цю тему, Віталій Климчук та Вікторія Горбунова розповіли про власний проект «Голодомор 33: розбити тишу», акцентуючи увагу на тому, як зародилася думка здійснити дослідження психологічних наслідків Голодомору. У зв’язку з появою великої кількості інформації про історію геноциду українців з’явилося багато фантазій і домислів науковців та псевдонауковців на цю тему. Подружжя психотерапевтів побачили безперечну наявність наслідків Голодомору для українців. Постало питання: чи є реалістичні механізми передачі цих наслідків травми від покоління до покоління. В одних випадках наслідки поступово зникають і люди живуть щасливе життя. А в інших – вони продовжують впливати: люди живуть життя, але відчувають, що щось відбувається не так. Одним із завдань цього проекту було виявити що і конкретно як може передаватися через покоління.

На сьогодні існує багато епігенетичних досліджень, які говорять про те, що деякі зміни в діяльності нервової системи успадковуються, але це не є предметом психологічного дослідження. У випадку з Голодомором можна дослідити як мінімум три речі: наявність чи відсутність експозиції (жила людина на території, де був Голодомор чи ні; чи мала вона втрати в своїй родині), чи є уникання або його немає (чи люди відмовляються пригадувати про Голодомор, запалювати свічки на вшанування пам’яті вбитих) та дослідити зміни в світогляді (загодовувати дітей, робити заготівлі продуктів на зиму, поважно ставитися до хліба).

 

Дослідники зосередили увагу на униканні: коли в родині пам’ять про Голодомор замовчувалася через виживання. Вони виявили різницю між людьми, які родом із західних областей України та людьми з областей, де був Голодомор. Якщо говорити про згадування і не згадування, результати дослідження показали, що найбільше не говорять ті люди, в чиїх родинах були втрати від геноциду. Якщо були смерті в родинах родичів чи сусідів – говорять частіше. Психотерапевти це пояснюють ступенем болю: в таких випадках він дещо нижчий, ніж в першому.

Підсумовуючи дослідники підкреслили, що чим більше в родинах говорять про Голодомор, тим частіше члени цієї родини вшановують пам’ять жертв Голодомору в пам’ятний день та відвідують скорботні заходи. 70% учасників дослідження, в чиїх родинах заведено замовчувати цю тему, взагалі не відвідують заходи присвячені пам’яті жертв Голодомору. 30% осіб думають, що страждали ті, хто був п’яницями і лінивими та не хотіли працювати. Що є страшним відсотком, насправді. Близько 6% опитаних взагалі не знають чи їхні родичі мешкали на території, де відбувався геноцид. 18% осіб вважають, що тема Голодомору є надуманою. Що не варто про це зараз говорити. Що голод був всюди.

Важливий факт, який значно відрізняє Голодомор від інших геноцидів, це те, що не можна було говорити не одне десятиліття про те, що відбулося. Це дало викривлення пам’яті і пояснює результати дослідження.

 

Кеті Карут мала запитання до українських колег щодо свідчення про війну на Донбасі: «Якою мовою свідчать свідки цих подій? Якщо одні свідчать російською, а інші українською, чи це не створює бар’єра?»

Віталій Климчук відповів, що насправді мова не є бар’єром для постраждалих на Донбасі. Бар’єр створює ціннісний погляд свідка.

 

Під час обговорення питання виживання в роки геноциду, Віталій Климчук говорив про те, що українцям для того, щоб вижити потрібно було не об’єднатися, а роз’єднатися: потрібно було заховати запаси їжі, щоб врятувати своїх дітей. Психотерапевт це називає стратегією «замкнутися», і сучасні українці це успадкували. Це не є катастрофічно. Це можливо пережити. Але треба працювати над цим.

 

Модератор Лариса Волошина запитала всіх учасників про наступне: «Чи є необхідністю сьогодні ставити на обговорення питання хто з нас як виживав? Чи доречно це зараз?»

 

На думку Віталія Климчука, процес вивчення історії Голодомору в цілому і питання виживання мають відбуватися паралельно: «Станом на сьогодні, досить багато інформації поширюється про Голодомор, але це інформація «про». Проте Голодомор – це жива історія. Те, що ми говоримо про Голодомор – є нагадуванням, а основну роботу має робити кожна людина: подумати, з’ясувати, пошукати й прочитати свідчення. Ненавидіти, можливо, в чомусь своїх предків. Пробачити їх потім. І лише таким шляхом, насправді здобувається гідність. Через правду.».

 

Вікторія Горбунова додала, що необхідна повна правда. Не може бути часткової правди. Йдеться і про катів, і про жертв. Родина, в якій є таємниця, не може бути повністю щасливою, поки члени родини не поговорять про цю таємницю, не оплачуть. Поки таємниця не стане для них правдою. Отже, основне правило – це побудувати наратив правди в усіх деталях: з моменту, коли ще травми не було, до моменту, коли її вже не стало. І допомогти людині зрозуміти все та змінити значення, яке вона надала отій кривді. Дослідниця також розповіла про трагедію Голодомору у власній родині. Серед її родичів були 25-тисячники – тобто люди, які винні у вчиненні Голодомору, також були жертви – об’єкт злочину геноциду. Власне це і є проблема, чому стає важко говорити про Голодомор.

 

Культуролог Кеті Карут запитала думку подружжя психотерапевтів щодо спільних зустрічей людей, які пережили Голодомор та людей, які пережили інші трагедії в Україні: «Іноді ти починаєш реально усвідомлювати своє минуле тільки тоді, коли чуєш про подібне щось від інших». Вікторія відповіла, що під час дослідження у них виникала така думка. Адже в контексті такого діалогу важливо зробити кілька речей: подивитися, яким чином інші люди долають травму; дати людям можливість не відчувати себе самотніми, зрозуміти,  що є інші люди з подібним досвідом.

 

За словами Віталія Климчука, будь-яка колективна травма є тим, що складається з особистих історій. Але колективна є більше абстрактною, що відбулась десь і колись. Вона стосується всіх і нікого конкретно. Лише через особисті історії є шлях до зцілення і зростання. Інакше будуть зведені меморіали без жодного значення для цих людей.

 

Кеті Карут підсумувала цю тезу, спираючись на досвіди інших народів: «Колективні наслідки травми спостерігаються в багатьох випадках геноциду, злочинах проти групи людей, катастроф. Наприклад, замовчування. Замовчування саме по собі передбачає, що ти в спільноті, яка ніби надягає на тебе потребу замовчувати. Тому і процес визнання та усвідомлення має відбуватися колективно. Індивідуальні історії оживлюють цю тему і не дають перетворити її на сухий меморіал».

Кеті з власних спостережень навела цікавий приклад про Чорнобиль. Вона нещодавно дізналася історію одного чоловіка з числа ліквідаторів чорнобильської аварії. Він згадував, як його раптово викликали на невідомі збори. Більше того, це зробили військові структури і збори за характером були військовими. Коли він прибув на місце збору, його посадили в транспорт без жодних пояснень. Його змусили працювати над ліквідацією аварії. Днем раніше Кеті відвідала Чорнобиль. Їй показали фільм про ліквідаторів чорнобильської аварії. Фільм мав назву «Битва за Чорнобиль» і всіх ліквідаторів зобразив героями. Але вона згадала розповідь того ліквідатора, що в нього холодіє в серці кожного разу, коли він бачить пам’ятники присвячені чорнобильцям, вшанування героїв-ліквідаторів. Бо все це не відповідає тому досвіду, що він мав. Вона навела цей приклад, щоб проілюструвати важливість свідчень, як необхідного елементу цілісної історії.

 

Під час спілкування з відвідувачами, учасники дискусії разом підбили підсумки зустрічі: коли ми говоримо про Голодомор, дуже важливо не втрачати момент пов’язаний з оптимізмом, що називається посттравматичним зростанням. Посттравматичне зростання – це стан, коли людина переживши травму, оновлюється і починає краще жити життя ніж до травми. Це робить зцілена травма. Українці вижили. Сьогодні українці мають незалежну Україну, яку будують і роблять такою, якою хочуть бачити. Українська нація має проблеми і перешкоди. Але це те, з чим можна боротися. Це те, задля чого треба об’єднуватися.