Через 90 років після Дюранті лауреатами Пулітцерівської премії стали українські журналісти

10 Травня 2022

Рада Пулітцерівської премії присудила спеціальну нагороду українським журналістам, які висвітлюють події в умовах вторгнення росії в Україну. Відповідну заяву Ради оголосила в понеділок, 9 травня, координаторка Пулітцерівської премії Марджорі Міллер, повідомляє «Укрінформ».

Спеціальну премію присуджено за «мужність, стійкість та відданість правдивому висвітленню подій». Українські журналісти, наголошують у Раді премії, попри обстріли, викрадення, окупацію і навіть смерті у своїх лавах наполегливо намагаються передати точну картину жахливої реальності, «що робить честь Україні та журналістам усього світу».

Пулітцерівська премія – одна з найпрестижніших нагород у галузі літератури, журналістики, музики і театру  в США, заснована журналістом і видавцем Джозефом Пулітцером. Вручається щорічно з 1917 року в травні.

Присудження премії українським журналістами (цілком, вважаємо, заслужено!) вкотре нагадало історію, якій цьогоріч виповнюється рівно 90 років.

Мабуть, найбільш скандальним її лауреатом був американський журналіст Уолтер Дюранті, автор серії репортажів із Радянського Союзу. За ці матеріали, що були надруковані в газеті «Нью-Йорк Таймс», журналіст у 1932 році отримав Пулітцерівську премію.

Нагадаємо, Уолтер Дюранті (Walter Duranty) був московським кореспондентом The New York Times з 1921 року. Співпраця журналіста з партійно-радянською номенклатурою тривала до кінця 1930-х рр. Він виконував особисті доручення Сталіна та інших високопосадовців, не надто зважаючи на журналістські стандарти.

Дюранті першим виступив у пресі з наклепом на британського журналіста Ґарета Джонса, який намагався донести світу правду про голод в Україні. 31 березня 1933 року Дюранті опублікував у The New York Тimes статтю «Росіяни голодні, але не помирають з голоду», переконував читачів та громадян США в тому, що в СРСР «…немає ні голоду, ні голодних смертей», а смертельні випадки траплялися «від хвороб, викликаних недоїданням». 23 серпня 1933-го він наголошував, що повідомлення журналістів про голод у Росії – «це перебільшення або злісна пропаганда», хоча й писав водночас про «дефіцит продовольства», що вразив Україну, Кубань, Поволжя. У вересні 1933 року Дюранті відвідав райони масового голоду, певно, з дозволу радянського керівництва і заявив, що вживати «слово «голод» стосовно Північного Кавказу є абсолютно недоречним».

Залишаючись, за визначенням Роберта Конквеста, «прорадянським кореспондентом», Дюранті висвітлював офіційну думку Кремля, але добре знав про справжні причини та наслідки Голодомору.

«Тоді як Дюранті так активно публічно заперечував існування голоду, в приватних бесідах він визнавав його цілком відверто. 26 вересня 1933 року у приватній розмові з Уїльямом Стренджем, співробітником британського посольства у Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів чоловік загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства», – писав у своїй статті від 2003 р. «Повість про двох журналістів» американський дослідник Джеймс Мейс.

Омана і маніпуляції, які активно використовував Дюранті, не є професійними стандартами журналістики. Тому коли над темою Голодомору в Україні було знято табу, постало питання про відкликання високої нагороди, присудженої журналісту.

Вперше з ініціативою позбавитити Уолтера Дюранті премії громадськість виступила в 1990 році. Саме тоді американський письменник та історик Саллі Тейлор видав біографію Дюранті «Апологет Сталіна». У відповідь на працю The New York Times доручила своєму міжнародному журналістові Карлу Меєру проаналізувати репортажі Дюранті. Меєр прочитав їх і дійшов висновку, що це «одні з найгірших репортажів, які виходили в цій газеті». Мовляв, Дюранті присвятив свої роботи культу Сталіна, ігноруючи його злочини. Проте Пулітцерівська рада тоді вирішила зберегти нагороду за журналістом.

24 червня 2003 року до Пулітцерівського комітету надійшов лист від доктора Маргарет Сиріол Коллі та її сина, Найджела Лінсана Коллі, з Бремкота, Ноттс (Велика Британія). Ця пані — племінниця Ґарета Джонса, того самого, який не побоявся на весь світ розповісти правду про те, що побачив в Україні навесні 1933 року. Та правда коштувала британському журналісту професійної репутації, а ймовірно навіть життя – Ґарет Джонс загинув за загадкових обставин у Китаї в 1935 році (був застрелений трьома пострілами).

У своєму листі родичі Джонса вимагали від Пулітцерівського комітету анулювати премію Дюранті, який не тільки писав неправду про Радянський Союз, а й дискредитував британського колегу за спроби чесно виконати свій професійний обов’язок.

Того ж року Україно-канадська асоціація громадянських свобод і Всесвітній конгрес українців за підтримки інших провідних організацій української діаспори організували кампанію, щоб переглянути присудження Уолтеру Дюранті Пулітцерівської премії. Також до ініціативи особисто долучився Джеймс Мейс, який надіслав свою статтю «Повість про двох журналістів» до Ради премії. До ініціативи долучилися українські науковці, громадські організації та звичайні українці.

Проте комісія Пулітцерівської премії дійшли висновку, що «не було чітких і переконливих доказів навмисного обману» для усунення Уолтера Дюранті зі списку лауреатів Пулітцерівської премії. Як ідеться в заяві Ради, «Пулітцерівська премія за репортаж присуджується не за творчість автора або його характер автора, а за конкретні твори, які беруть участь у конкурсі. Тому рада зосередила свою увагу на 13 статтях, які фактично отримали нагороду, статтях, написаних і опублікованих протягом 1931 року». Тобто матеріали про голод в Україні були опубліковані вже після нагородження. Відтак премію вирішили не відкликати.

Проте українська громадськість продовжила боротьбу. 22 листопада 2007 року в Києві на Європейській площі відбулася акція протесту, учасники якої вимагали позбавити премії Дюранті. Але українців знову не почули.

Згодом, у 2018-му, було здійснено ще одну спробу анулювати премію: цього разу Комітет США з визнання Голодомору в Україні геноцидом надіслав листа до Ради Пулітцерівської премії з проханням зустрітися й обговорити ситуацію щодо Дюранті. Там відповіли, що «вивчають матеріали і думають».

У березні 2021 року Комітет США розпочав чергову кампанію щодо анулювання премії Дюранті, у межах якої запустили також петицію, аби долучити до процесу якомога більше людей. Збір підписів триває досі. Приєднатися до петиції можна за тут.

Фото – nytimes.com.