Нова книга: «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932-33 років в Україні

В Українському інституті національної пам’яті вийшла книга «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932-33 років в Україні», яка зібрала в собі щоденникові записи очевидців Голодомору.

Видання вирізняється безпосередністю опису, адже за винятком вступної статті її «авторами» є «учасники» або спостерігачі подій 1932-33 років. Вони подають неоціненні факти, але разом з тим не цураються суб’єктивних думок – що їх дивує, у що неможливо повірити, як це виглядало насправді.

 

Книга складається з щоденників 7 людей, які проживали на Київщині, Харківщині та Одещині та належали до різних соціальних груп – селянство, інтелігенція, партробітник.  Деякі з текстів частково або повністю раніше публікувалися. До прикладу, щоденник Нестора Білоуса у 2008 виявила Ніна Лапчинська, головний зберігач фондів Національного музею «Меморіал жертв Голодомору», і ввела в науковий обіг.

Щоденники харківського селянина Нестора Білоуса (з 1911 до 1934 року) є «свого роду хронікою нищення радянською владою українського села». Неодноразово висловлюючись проти методів більшовиків щодо селянства, Білоус врешті постав перед судом й був відправлений у табори.

 

Олександра Радченко була вчителькою на Харківщині, яка «мала пристрасть відображати всі свої переживання в щоденниках», як вона висловилася на суді. Вона разом чоловіком-лісником займалася порятунком селян під час Голодомору, наймаючи їх на роботу у лісгосп (лісгоспи не підпадали під хлібозаготівлю).

 

Дмитро Заволока вирізняється з-поміж решти свідків –  він був партійцем, начальником відділу культури та пропаганди в одному з районів Києва, жив у центрі міста, однак часто дії КП СРСР викликали у нього спротив, який він виливав у щоденниках, описуючи і жахливі картини голоду по селах Київської області, і почуте від матері, друзів та знайомих – спершу не вірячи історіям, а потім на власні очі пересвідчившись та жахнувшись «картиною спустошеного, як після війни, Борисполя».

 

Педагог Юрій Самброс пройшов через репресії інтелігенції у 1920-х роках та зміг стати видатним ученим СРСР, однак 1932-33 роки він прожив у Харкові, де й написав щоденники, які описують тодішню атмосферу страху, смерть людей прямо на вулицях та способи виживання.

 

Політемігрантка Дорота Федербуш приїздить до Києва у 1932 році, коли «на вулицях валяються трупи померлих від голоду», згодом переїздить до Харкова, де працює літкореспондентом. Щоденник вона писала «в моменти особливо сильного обурення» – політикою партії, нелюдськими звірствами тощо. На суді більшовики назвали щоденник Федербуш «просякнутим злобою проти Радянської влади».

 

Олексій Наливайко вчителював на Одещині під час Голодомору 1932-33 років (від якого помер його батько) та вів щоденник, куди мав змогу таємно записувати свої думки про нищення голодом. Його нотатки мають високий літературний стиль та сповнені памфлетності, публіцистичності та обвинувальних настроїв щодо лінії партії й винних у Голодоморі 1932-33 років.

 

Михайло Сіньков ще в дитинстві переїхав з Узбекистану до Харкова, де став науковцем-хіміком. У своїх щоденниках-спогадах 1932-33 років він займає маргінальну позицію, звинувачуючи в голоді самих селян, які опиралися політиці колективізації. Однак на допиті в НКВД він вбачає корінь проблеми у помилках політики партії , які призвели до жебраків та голодуючих, які наводнили вулиці міста в 1932-33 роках. «В цей зошит я записуватиму те, що вважаю цікавим» – такий раціонально-об’єктивний підзаголовок своїм нотаткам дає вчений.

 

Майже всі з «скрипторів» Голодомору постраждали за свої записи – їх було заслано до таборів, засуджено до виправних робіт тощо. Однак саме завдяки цьому щоденники й дійшли до нас, бо збереглися в архівах як додатки до кримінальних справ. Через більше ніж 80 років після Голодомору-геноциду широкий загал зможе почути історію з перших вуст. Книга у вільному доступі на сайті УІНП.