«Україну я так люблю, як любила свою маму, ілі отца, і любила свою сестричку», – свідок Голодомору

На долю Марії Никифорівної Величко (1926 р.н.) випало чимало випробувань: Голодомор, війна, примусові роботи в Німеччині, важкі післявоєнні роки, особливо для колишніх полонених і «остарбайтерів».

 

30 вересня 2017 року завідувач науково-дослідного відділу музею Юлія Коцур спільно з фотографом Ксенією Пілявською у рамках програми зі збору спогадів людей, які пережили геноцид в 1932-1933 роках в Україні, навідалися до очевидця Голодомору в місто Боярку поблизу Києва.

 

Бурхливе ХХ століття добряче змусило «подорожувати» жінку, яка народилася і пережила Голодомор у селі Лютенські Будища Зіньківського району Полтавської області. Ще маленькою дівчинкою, рятуючись від голоду, Марія Никифорівна разом із молодшою сестричкою опинились на Донбасі в місті Костянтинівка. Згодом сестри повернулися в рідне село, де їх і застала Друга cвітова війна. Важким періодом у житті Марії Никифорівни стали три роки примусових робіт у Німеччині і складнощі для таких «ворогів народу» після повернення на батьківщину. Голодні післявоєнні роки жінка пережила в Гадячі, Полтаві, згодом доля знову приводить жінку на Донбас, цього разу в місто Макіїву.

 

Народившись на Полтавщині, Марія Никифорівна добре запам’ятала науку діда по батьковій лінії, який змалку привчав внучку поважати працю та цінувати хліб. На початку 30-х років родину Величків розкуркулили: «Заставили батька, шоб він одвів лошадь у колхоз. Тоді собирали все в колхоз, шоб дали даром туди в колхоз для всіх. Батько не одвіз. Мама нишком узяла лошаді, отвезла на ярмарок і продала. Тоді ше не вєздє таке було, «порядок». І хтось там купив русака. І вони взяли розкуркулили. Прийшли, у нас усі вещі, сказали, шо будуть торги, на торгах продавать мамин сундук. Там вивезли все і в такий то день чи воскрєсєня, ну не знаю який день. Як вони… як робилося: собралось дуже народу багато… Ви знаєте шо таке рогач і кочерга? Вони беруть на рогач, піднімають – кому там юбка, кому кохта, кому те. Я ше помню, як моя мама ткала на станку, в мене ше єсть он кусочок полотна, як моя мама робила, ткала це і все. І взяли продавать. А я дуже плакала…»


В страшні голодні роки в родини Величків вилучили всі продукти. Марія Никифорівна досі пам’ятає два пиріжки, які маленькою дівчинкою виміняла у хаті голови колгоспу на хустинку, яку дала мати: «Я прийшла до тої, дала бабі платочок, а вона мені дала два пирожка. Я поки дійшла додому один з’їла, так плакала: «Мамо, пробач, я не могла здержаться. Потрошку щипала (як селянські, то здорові пироги, не такі як у нас). Я щипала, щипала  і з’їла».

Смертельний урожай Голодомору пройшовся по всій великій родині Величків. «Заїжає цей голова колгоспу і  каже: «Давай заїдем – подивимось, шо тут думають робить там із домом». Коли вони… заїхали, а вони лежать мертві всі, всі четверо – мати і троє дітей. Вони підходять і кажуть: «Нада машину прислать». Вони ж тоді як умирали – вилами скидали їх, так на вили – і викидали, бо розлажувались – така вонь… А цей каже дядько один: «А в неї очі вроді двигаються… очі. Вона вроді дише (на женщіну)». Він підходить, каже: «Дише. Бистро кидай!». Взяли за руки, за ноги – кинули в фаєтон  і каже: «Поїхали, а дітей приїдуть заберуть».


Сім’я Величків в роки Голодомору врятувалася на Донбасі, в місті Костянтинівка, де батько Маріїї Никифорівної влаштувався працювати на маслозавод. Мати з дітьми переїхали до нього в голодний 33-й рік. Дід очевидця Голодомору по материній лінії – Семен, залишився в селі де і помер від голоду: «А він каже (на погрібник у бабусі там у дворі, такий гарний погрібник, шо мазали глиною, а тоді шось простилали,  можна було літом… лежали яблука, груші, вилежувались, пахли всігда гарно): «Я трошки ляжу, отдихну». Ліг так, не встав – вмер од голода».


Дитиною Марія Никифорівна відчула на собі і сумнозвісний «закон про п’ять колосків»: «А об’їждчик ходе на лошаді, б’є батогом, шоб не собирали. Так ми йдемо так рано як устаємо, дуже рано, до схід сонця, так ми йдемо на середину – там більше  колосків комбайн потєряв, дивлюсь до ліса – там менше колосків. Так ми так уже надвечір ідемо до ліса з такими торбиночками з полотна… і як їде об’їждчик вже дивимось з одной сторони, з другой сторони. Їде об’їждчик, сідає ето…і батогом такий длінним як вжаре…»


Підсумовуючи гіркий досвід з дитинства Марія Никифорівна, зазначає, що взаємодопомога та повага у родинному колі та суспільстві є основою, яка дозволяє витримати найскладніші випробування: «Нєльзя, шоб матір або батька, або брата рідного, або вообще чужу людину обідить. Столько еті люди видержали, скілько винесли цього страданія і боролись. І все таки в нас була сама лучша… Україну я так люблю, як любила свою маму, ілі отца, і любила свою сестричку».